Гори говорять - Самчук Улас Олексійович. Страница 48

Я-ж в останні часи веду дике для наших обставин життя. Обложившися книгами, часописами, узброївши вуха слухавками, а очі окулярами, цілі дні проводжу за столом для писання. Брати кпляться й сердяться, але це не міняє справи. Йонаш після поразки Мадярщини впав у дитинство. Змінився, спохмурнів, уявив себе "русским" і одно, що його тримає при житті, це те, що край цей не став український, а тому рано, чи пізно, може знов стати мадярським… Бо "ці", на його думку, не вдержаться. Він разом зо старим Бабчинським (що також щасливо перемандрував до того саме табору) та й з російсько-мадярським словником, компонують дописи до "русских" часописів.

Вони, наприклад, доносять: "не памятається на то, что провалєнієм масовим у наших русских школах учебніков на настоящом літіратурном язікі, не будім іміти ніякой науки, а что самоє важно, что в днєшньом світі, корда і роботництво уже стримиться унеможливити конкуренцію образованием на основі папіря (школьного свідітельства) станеться неможливим". — Це Йонаш.

Натомісць Бабчинський рече: "подїжджаючий автомобіль українскіє школьниє діті камнями обкидувают і таким способом огрожают жівот сообщающимся у ньом людей".

А з цього приводу Хомишин що йому недавно упокоїлася "його", через що він з подвійною пильністю вчащає до корчми), сидячи за "гальбою" й схилившися до вуха сусіда, розважає: — То знаєте, сусіде, тоті мадяри хитрі!

— Ооо!… — многозначуче киває головою сусід, не розуміючи навіть, що той мае на думці.

— Тото кожний ади, що був заклятим мадяром тепер став "русским".

— Айно, айно, — киває лисиною сусід, від чого аж зайчик по стелі, ніби від дзеркала, бігає.

— Бо, — продовжує Хомишин, — прийде час… — і тут зовсім нахилявся до вуха сусіда.

— Та набезівно… — моргає очима сусід.

— Бо ж "ці" не видержать…

— Де там…

Сусіди ніколи не мали в таких справах двох думок, хібащо в смаку пива. Один упевняє, то найкраще окоцімське, другий — підгорянське. Так і пили. Хомишин смакував своє окоцімське, натомісць сусід з насолодою тягнув підгорянське, хоч те і друге, химерний корчмар наливав їм з одної бочки.

Спомини пливуть далі. Пригадую Івана Щутку. Його ''маржинка" ходить тепер по полонині Григорівка. Коли виходить з бербеницями по молоко, завжди пройдеться, здовж окопів і, притримуючи правою рукою "піпу", похитує головою:

— Айно. Билисі…

І підходить до погряничного білого камня, сідає на нім і очі звертає на схід. Там безконечно далеко хвилює горами земля, по полонинах пасеться маржина, бряжчать колоколи й чути здалека трембіту. Довгою стрічкою здовж гірського гребіня, через Григорівку, Кукул і аж на Говерлю, біжать гряничні, білі палі. Щутка дивиться й міркує. Що міркує Щутка — сказати тяжко, але насуплені брови, дубовий, гіркий погляд, глибокі зморщки коло широких уст, — служать гуцулові ознакою гніву. Це особливий гнів. Гнів, що набірається роками, десятиліттями й може вдержатися від вибуху. Коли ж вибухне, — навіть горам моторошно стане. Щутка жує піпу й міркує. На полонині поміж поплутаними іржавими колючими дротам, спокійно ходять до всього байдужі корівки. Де-не-де маячать могили. Чорні їх хрести опускають у зневіррю рамена, написи вилиняли й імена, що таїлися в них, відійшли в небуття.

Малий Тулайдан, брат Гната, сидить під колибою й награє, замісць коломийки, бурхливого гопака. Ця річ йому неймовірно подобається, а навчився її від пастухів із Кишача. На крисані в нього забруджена й вилиняла стрічка з жовтої й синьої барви, а в колибі над місцем, де спить, висить закопчена до непізнання картинка. Придивившися добре, можна розпізнати риси Тараса Шевченка. Пучечок свіжих квітів теліпається на гвіздку картини.

Одного разу в Ужгороді зустрів Артура Шульмана. Пяниця й живе на "хлібах" у якоїсь сімдесятилітньої красуні “довіреним". Скрізь і всюди, вицокуючи по-військовому закаблуками, рекомендується: — капітен.

Зовсім що іншого Браш, що його життьова хвиля прибила також до столиці цієї країни. Великою проблемою була для нього його народність, що її міняв тільки тричі. Тепер зістановився на державній. І вигідніше й поважніше. Він добре одружився, неймовірно збільшив свою ширину, дістав місце воротаря в міській, "з місцевою мовою навчання", гімназії, дочекався парочку пухкеньких, з ямочками на щічках і підборіддю, близнючків і тероризує державною мовою директора й увесь педагогічний персонал. Директор у розпачі, професори розводять руками й говорять "по-місцевому", приклавши до уст пальця. Страшне й безнадійне становище…

Думи мої перебиває доктор Сталь. Підсовується до мене зо своєю мапою й починає виясняти мудрі проекти своїх прийдучих підприємств. Слухаю, підтакую. По часі закортіло пройтися, встав і йду до лісу.

— Куди? — питає Кіті. Чорні її очі мякі, мов шовк і теплі, мов відблиск сонця.

— Пройдуся — кажу. — Надто привабливий вечір.

Пішов. Вода гаті відливає зелені тіні дерев, контури гори й барву заходячого рожевого сонця. Де-не-де на її сильній поверхні зявляються й швидко розбігаються до берегів концентричні круги. Це рибки випливають і цілують повітря.

Піхнявся до лісу. Схил гори вкрито густою верствою мякого моху. Напружено, але спокійно стоять стрункі ялини. Їх верхи сміються ще сонцем, що владно осідлало Чорну Клеву. Хруснула десь гілка, крикнув готур, зпід вивертня зірвалася й пострібала до гори серна.

Забута, зруйнована колиба. Делі, що з них зложені її стіни, погнили, обросли мохом і маленькими деревцями. Це рештки війни. Тут стояв якийсь штаб.

Зупинився. Абсолютна тиша. Робиться моторошно. Злободенні справи й цілий біг нашого життя на хвильку тратить свою привабу. Думи крають час і простір, перевертають камяні сторінки минувшини й зазирають туди, де писано все літерами крови й огню.

Очі ж шлють гляд за глядом до шпилів гір, що вгрузли в саме нутро планети й лежать ось, ніби забуті на бойовищі шоломи якихсь велитенських воїнів. У хмарах, у стрільній блакиті грузнуть маєстатно їх верховища. На них ліг знак сонця, круглий, урваний, а над ними золотом кутий, троякий знак сильних, знак вічно бажаючих перемоги.

Перед ним — ген до стіп соняшного трону того місця, де воно благословляє день, хильнувся та й свавільно розлігся навкруги лудяний сонцем простір. Там, на його ланах, у хвалдах його габи, у хвилях розкоту — степy, пралісу, моря родилось і приняло металеву твердість. Якесь особливе слово… І проникло воно в глибини, у височі, відпяло далечінь, загрілось у буревії душ і сердець небувалим полумьям, досягло камяних гірських уст…

І встали гори і промовили.

І вже здавалось, століття — десятки сивих сивих століть царювала тут велика тиша, що сторожко вслухалась у безконечні колискові пісні струнких смерек… І, здавалось, усі руки, всі уста, всі серця гірського племені — це камінь, це граніт, безмовний, безбарвний, холодний… Здавалось очі його залиті шклом, що на ньому стояла роса вічних туманів, що ніколи, ніколи не міняли своєї жорстоко-безнадійної барви.

Але слово, що громом, стогоном виривалося з камяного нутра потужних велитнів, нараз зтрясае самі основи царства вікового спокою. Здрігнулвсь і жадібно затріпотала сама земля. Вона уздріла свого Творця в безмежних висотах неба, що дихав зливою сонця, натхнений страшною силою чину. Вона ожила.

1932 — 33. Ясіня — Прага.