Вірнопідданий - Манн Генрих. Страница 19

Ранком він, звичайно, здивувався і був неприємно вражений, побачивши себе не в ліжку. Він згадав, яка велика подія сталася в його житті, і серце його солодко завмерло. Але разом з тим у нього зародився сумнів — чи не занадто він переборщив учора в листі. Він перечитав його: все це дуже добре, і справді можна було загубити голову, несподівано ставши коханцем такої чудової дівчини. Шкода, що її немає зараз тут, як би він приголубив її! Та листа краще все ж таки не надсилати. Це було б необережно з усіх міркувань. Ще, так і дивись, потрапить до рук татуся Геппеля… Дідеріх замкнув листа до шухляди письмового стола. «Вчора я навіть поїсти забув!» Він замовив собі щедрий сніданок. «І курити не хотілося, щоб не заглушити її запаху. Все це дурниці. Так не можна». Він закурив сигару і пішов до лабораторії. Те, що у нього було на серці, він поклав вилити краще не в словах — такі пишні слова не гідні мужчини і недоречні, — а в музиці. Він узяв унаєм рояль і набагато успішніше, ніж колись на уроках музики, зайнявся Бетховеном і Шубертом.

У неділю, коли він подзвонив біля дверей Геппелів, Агнеса сама відчинила йому.

— Служниця не може відійти від плити, — сказала вона, але погляд виказував її цілком.

Дідеріх зніяковіло опустив очі на срібний браслет, яким вона побрязкувала, немов бажаючи привернути його увагу.

— Не пізнаєш? — шепнула Агнеса. Він почервонів.

— Той, що його подарував Мальман?

— Не Мальман, а ти! Я наділа його вперше.

Вона швидко й гаряче потисла йому руку, потім відчинила двері до вітальні. Пан Геппель обернувся:

— А, от і наш утікач! — Та як тільки він побачив Дідеріха, вираз його обличчя змінився, він пожалкував про свою фамільярність. — їй-богу, я б не пізнав вас, пане Геслінгу!

Дідеріх подивився на Агнесу, немовби кажучи: «От бачиш? Він помітив, що я вже не таке дурне хлоп’я».

— А у вас усе по-старому, — мовив Дідеріх, вітаючися з сестрами і Геппелевим шуряком. Але насправді він бачив, що всі дуже постаріли, особливо сам пан Геппель, який мав уже не такий бадьорий вигляд, як колись, а масні щоки його сумно обвисли. Діти підросли, і в кімнаті ніби когось не вистачало.

— Так, так, — завершив вступну розмову пан Геппель, — час спливає, але добрі друзі завжди знаходять один одного.

«Коли б ти знав як!» — зніяковіло і зневажливо подумав Дідеріх, ідучи з усіма до столу. Приступаючи до телятини, він, нарешті, згадав, хто завжди сидів навпроти нього. Це була та тітка, яка з таким апломбом питалася його, що він вивчає, і не знала, що хімія і фізика — це не одне й те саме. Агнеса, котра сиділа поруч нього, поясніла йому, що ця тітка вже два роки тому померла. Дідеріх пробурмотів співчуття, але про себе подумав: «Значить, вона більше не плестиме дурниць». Йому здавалося, що в усіх тут приголомшений і пригнічений вигляд, лише його самого доля вивищила по заслузі. І він озирнув Агнесу згори донизу поглядом власника.

На солодку страву довелося чекати, як і три роки тому. Агнеса тривожно поглядала на двері. Дідеріх бачив, як потемніли її прекрасні золотисті очі, ніби трапилася якась біда. Він раптом відчув до неї глибокий жаль, величезну ніжність. Він підвівся і крикнув крізь двері:

— Марі! Крем!

Коли Дідеріх повернувся, Геппель підніс свою склянку.

— Ви вже колись так само зробили. Ви як у нашому домі як рідний. Правда, Агнесо?

Агнеса подякувала Дідеріхові поглядом, який перевернув йому всю душу. Він мусив опанувати себе, щоб стримати сльози, які підступили до очей. Як доброзичливо всміхалися йому родичі! Шуряк цокнувся з ним. Які гарні люди! І Агнеса, люба Агнеса кохає його! Він не заслуговує на це! Сумління в нього голосно заговорило, майнула невиразна думка, що потім треба буде поговорити з паном Геппелем.

На жаль, по обіді пан Геппель знову завів розмову про заворушення. Якщо вже ми, нарешті, скинули з себе кірасирські Бісмаркові чоботи, то ні до чого тепер дратувати робітників хвастовитими промовами. Молодик (так пан Геппель називав кайзера) своїм базіканням ще накличе на нас революцію… Дідеріх уважав за свій обов’язок від імені молоді, непохитно відданої своєму блискучому молодому кайзерові, якнайсуворіше засудити таке критиканство. Його величність самі зводили сказати: «Тих, які хочуть мені допомогти, просимо до нас! А тих, які проти мене, я знищу». При цьому Дідеріх старався блискати очима. Пан Геппель сказав, що далі буде видно.

— В наш важкий час, — додав Дідеріх, — кожен повинен стояти на своєму посту. — І він став у позу перед Агнесою, яка в захваті дивилася на нього.

— А чим наш час важкий? — спитав Геппель. — Ми самі один одному псуємо життя, через те нам і час здається важким. Я завжди був у злагоді зі своїми робітниками.

Дідеріх висловив твердий намір запровадити вдома, на своїй фабриці, зовсім інші порядки. Соціал-демократів він більше у себе терпіти не буде, і робітники по неділях ходитимуть до церкви!

— Навіть так? — здивувався пан Геппель. Він не може вимагати цього від своїх людей, коли він сам заглядає до церкви лише великої п’ятниці. — Навіщо ж мені їх дурити? Християнство — добра річ, але пасторовому базіканню не вірить більше ні одна душа.

На Дідеріховому обличчі відбилася глибока певність власної переваги.

— Дорогий пане Геппелю, я можу сказати вам тільки одне: в те, у що вважають за потрібне вірити там, нагорі, і особливо в те, у що вірить мій шановний друг, асесор фон Барнім, беззастережно вірю і я. Це все, що я можу вам сказати.

Геппелів шуряк, який був службовцем, зненацька став на бік Дідеріха. У Геппеля вже почервоніло обличчя, коли ввійшла Агнеса з кавою.

— Ну, як вам подобаються мої сигари? — Геппель плеснув Дідеріха по коліну. — От бачите, в особистих смаках у нас розбіжності нема.

Дідеріх подумав: «Я тепер, так би мовити, член сім’ї». Він почав поводитися трохи вільніше, стало зовсім затишно. Пан Геппель поцікавився, коли Дідеріх закінчить університет і дістане звання доктора. Він ніяк не міг збагнути, що якась робота з хімії може потребувати двох або ж більше років. Дідеріх у висловах, яких ніхто не розумів, розказав про труднощі хімічних проблем. У нього було відчуття, що Геппель жде на його диплом з певною метою. Агнеса, очевидно, також відчула це, бо втрутилася в розмову і змінила тему. Коли Дідеріх попрощався, вона вийшла разом з ним і шепнула йому:

— Завтра о третій у тебе.

Від бурхливої радості він схопив її в обійми і поцілував тут же, в передпокої, тимчасом як зовсім близько служниця брязкотіла посудом. Агнеса сумно запитала:

— Невже ти й не подумав, що було б зі мною, якби раптом хтось зайшов?

Він зніяковів і на знак пробачення зажадав ще одного поцілунку. Вона поцілувала його.

Дідеріх звичайно повертався з кав’ярні до лабораторії о третій годині. Цього дня він уже о другій годині був у своїй кімнаті. Вона прийшла точно, навіть раніше як о третій.

— Ми обоє не могли дочекатися! Як ми кохаємо одне одного!

Сьогодні було краще, ніж першого разу, набагато краще. Вона більше не плакала, не боялася; і до кімнати заглядало сонце. Дідеріх розмаяв на сонці Агнесине волосся і занурив у нього своє обличчя.

Вона забарилася в нього так довго, що їй ледве вистачило часу, щоб зробити куплю, на яку вона покликалася, ідучи з дому. їй довелося бігти. Дідеріх, який біг разом з нею, був дуже стурбований, щоб це їй не пошкодило. Але вона сміялася, вся порожевівши, і називала його своїм ведмедем. Так закінчувалися тепер усі ті дні, коли вона приходила. Вони завжди були щасливі. Геппель бачив, що Агнеса почувається краще, ніж будь-коли раніше, і це молодило його самого. Тому й неділі миналися все веселіше. Розмова тривала до вечора, потім подавали пунш, Дідеріх грав Шуберта або вдвох з шуряком співав студентських пісень, а Агнеса акомпанувала їм. Іноді вони шукали поглядом одне одного, в обох на душі було так, немовби це святкували їхнє щастя.

Часом траплялося, що до Дідеріха в лабораторії підходив служник і повідомляв, що його питає якась дама. Він одразу ж кидав роботу, гордо червоніючи під догадливими поглядами своїх колег. А потім вони вдвох блукали містом, заходили до кав’ярні, паноптикуму; Агнеса цікавилася живописом, і завдяки цьому Дідеріх дізнався, що існують художні виставки. Агнеса любила подовгу спинятися перед картиною, яка їй подобалася, перед якимсь мирним, святковим пейзажем з далеких прекрасних країн, і, напівзаплющивши очі, ділитися з Дідеріхом своїми фантазіями.