Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович. Страница 13

В одній із наступних книжок автор подає аж три епізоди під характерними назвами «Народження Української Центральної Ради-1», «Народження Української Центральної Ради-2» і «Народження Української Центральної Ради-3», «розтягнувши» означений процес з 3 аж по 27 березня ⁶⁸, хоча апеляція до низки залучених фактів жодного відношення до створення Центральної Ради не мають.

Не може не звернути на себе уваги, що жодних документів, окрім інформації «Киевской мысли» та мемуарних даних, передусім — Є. Чикаленка, ніхто з прибічників «концепції двох Центральних Рад» не наводить. Відомі ж факти лише подаються під таким кутом зору (по суті — видозмінюються, тобто спотворюються, фальсифікуються), щоб хоч якось непрямо, «опосередковано» підтвердити вигадану схему. Не насторожує й те, що у працях істориків 20-х — 30-х рр. (а кращі з них належать перу безпосередніх активних учасників подій, таких, як, приміром, високофаховий, відповідальний, скрупульозний дослідник Д. Дорошенко) на існування «двох Центральних Рад» немає й натяку.

Тим більший подив викликає сентенція, до якої вдався В. Капелюшний, намагаючись підвести підсумок у розробці «дискусійного» питання: «Отже, повстання на початку березня 1917 р. одночасно двох Центральних Рад являє собою безперечний історіографічний факт — як зафіксоване в літературі повідомлення про цю подію. Щодо історичності згаданих подій, чи є вони історичним фактом, то дискусії про це можуть продовжуватись безкінечно, якщо, звичайно, не буде знайдено джерело, підтверджуюче поки що «глухе» «сенсаційне повідомлення» Р. Млиновецького та пізніших авторів. Це можуть бути як архівні матеріали, так і повідомлення в тогочасній пресі та спогади сучасників» ⁶⁹.

Саме-собою відразу постає питання, а що буде, якщо «джерело» так ніколи і не буде знайдено (а це найвірогідніша перспектива — за майже 90 років нічого подібного, за всіх затрачених зусиль, чомусь не виявлено)? Тоді відпадуть будьякі підстави (для тих, хто застосовує наукові критерії — їх і нині зовсім немає) говорити про «дві Центральні Ради» як «історичний факт», «історичність згаданих подій», тобто — продовжувати дискусії. Отже, якщо вважати історіографію галуззю історичної науки (а не міфотворчості, якій би меті те не слугувало), висновок В. Капелюшного про «безперечний історіографічний факт» виглядає, як мінімум, передчасним перебільшенням.

Не погоджуючись з іншими точками зору, їх аргументацією ⁷⁰, продовжуючи наполягати на своєму, Ф.Турченко в останні роки зробив спробу продовжити дискусію ⁷¹. При цьому він прагне «вивести дискусію про утворення Центральної Ради із сфери схоластики, в якій вона (на його погляд. — В. С.) сьогодні перебуває, в поле документальної доказовості». Що автор розуміє під схоластикою, сказати важко. Адже весь матеріал побудовано на основі словесних вправ.

Те, що з наявного кола джерел не можна почерпнути всієї бажаної інформації (і з цим ніхто не сперечається), скажімо, хто поіменно в процесі перших зборів, на яких започатковувався процес створення Центральної Ради, сформулював ініціативу, як вона достеменно прозвучала й т. ін. — зовсім не підстава піддавати сумніву очевидне (хай обмежене, однак документально зафіксоване знання) й натомість ймовірність, припущення видавати за доказовість. Гадається, такий підхід — словесні беззмістовні мудрствування саме і є одним із виявів схоластики. Щиро бажаючи йти вперед, насправді, на основі запропонованої методики поважний історик чи то тупцює на місці, чи істотно збочує, а то й тягне назад. Весь свій запал автор витрачає на те, що з його точки зору не дає підстав незаперечно вважати наявні джерела за такі, в яких є абсолютна, стовідсоткова інформація про створення однієї, єдиної Центральної Ради. Можна висловити впевненість: якби Ф. Турченко з такою ж послідовністю і прискіпливістю проаналізував потенціал інформації про другу, паралельну, «самостійницьку» Центральну Раду, то з неминучістю прийшов би до висновку, що тут підстав практично не існує, що вся схема вибудувана на припущеннях, здогадках — віртуальна.

Це видно буквально з кожної сторінки статті, наповненої словами: «напевне», «можливо», «тут щось не так», «напрошується припущення», «стверджувати щось певне неможливо» тощо. Зразком оформлення висновків може слугувати хоча б наступна фраза: «Не слід виключати й того, що назву коаліційної організації запропонував (цей момент набуває для Ф. Турченка ключового значення. — В. С.) той з суб’єктів її створення (! — В. С.), який міг прийти (?!) на нараду з іменем «Центральна Рада і запропонував його загалу» ⁷². І на основі таких вибудов робиться підсумковий висновок: «На наш погляд опоненти ТУП мали не менше, а навіть більше можливостей, щоб стати ініціаторами створення УЦР. Але — це лише гіпотеза, адже документів, які б прямо засвідчили, що саме ці люди запропонували назву Центральна Рада» новій організації, і що саме вони почали її конструювати — не знайдено» (виділення мої. — В. С.).

Прагнучи «урівноважити» версію, побудовану на відсутності прямих свідчень, з «версією» якої дотримуються практично всі (звісно, ті, хто писав) учасники подій і їх наступники — історики (хай навіть ця «версія» витворена на основі не стовідсотково переконливих джерел, тобто таких, які допускають у деяких моментах двозначності, свідомі чи несвідомі упущення, недосконалості й т. ін.), Ф. Турченко лише заплутує проблему.

«Здаючи з боєм» позиції, історик в останній публікації відступає від колишньої категоричності і завершує розвідку дуже непевними сентенціями: «Хто перший (?! — В. С.) назвав себе 3 березня 1917 р. (або навіть раніше) іменем «Центральна Рада», або запропонував його загалу (кого включав цей загал 3 березня?) — невідомо. Можливо (виділення моє. — В. С.) в метушні перших днів революції обидві групи, які перебували в різних місцях Києва, деякий час носили це ім’я. При нинішній джерельній базі стверджувати щось певне неможливо. У той же час ця версія має право на існування як гіпотеза, над якою ще слід працювати, розширюючи коло документів, вдосконалюючи методику роботи з ними» ⁷³.

З цього приводу слід зауважити, що оптимізму відносно розширення кола документів плекати особливо не доводиться. Не випадково згаданий матеріал побудований все на тих же джерелах, як і на початку 20-х років минулого століття.

Залишаються й питання щодо вдосконалення методики роботи з документами. Як абстрактне побажання, воно цілком логічне, особливо, якщо зважити на те, що цей аспект іще раніше набрав дискусійного забарвлення. В рецензії на книгу про М. Міхновського висловлювалися сумніви щодо існування такої організації як «Братство самостійників», зокрема відсутність документальних підтверджень, на що Ф. Турченко відповів «виявленим у фонді Особливого відділу департаменту поліції Державного архіву Російської Федерації за 1916 р. документом-копією «Програми і тактики Українського Самостійницького Братства». Із деякою видозміною назви матеріал знаходиться також у Державному архіві Київської області й відомо, що подібний варіант захоплено поліцією 1916 р. у Катеринославській губернії ⁷⁴. Однак наявність згаданих документів зовсім ще не дає підстав для висновку про незаперечне існування відповідної організації. Це цілком міг бути підготовлений документ, ніколи і ніким не прийнятий. Ф.Турченко сам вказує, що «його (тобто документа — В. С.) авторство поліція приписувала (виділення моє. — В. С.) організації, що діяла в краї та (у перекладі російською) називалася «Инициативным комитетом (знову виділення моє. — В. С.) Украинского независимого союза» ⁷⁵. Наявності цих документів для Ф. Турченка достатньо, щоб зробити висновок, «що організація чи окремі ізольовані групи з чіткою самостійницькою орієнтацією в роки світової війни в Україні справді існували» ⁷⁶. У даному разі автор назви організації не вживає, хоча сторінкою вище ті ж документи беззастережно вважає доконаним фактом існування «Братства самостійників», а в наступному, слідом за Р. Млиновецьким, описує певні його кроки як безсумнівні політичні реалії (жодних документальних свідчень, природно, не наводиться). Із недоведеного існування «Братства самостійників» виникає версія про його ймовірну причетність до створення «самостійницької Центральної Ради ⁷⁷ — паралельного зі сформованим з ініціативи Товариства українських поступовців центром — Українською Центральною Радою. При цьому версія про існування на початку березня 1917 р. «двох (тут і далі виділення автором) національно-політичних центрів… має не менше підстав для існування, ніж версія про існування одного — створеного ТУП. При нинішній джерельній базі проблеми обидві ці версії мають право на існування як гіпотези, над якими слід працювати, розширюючи коло документів» ⁷⁸.