Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович. Страница 14

Із подібним підходом, із пропонованою логікою погодитись ніяк не можна. Тут згадана асиметричність виявляє себе особливо наочно. Документально не перереконавши читачів у реальному існуванні «Братства самостійників», досягнувши по суті лише рівня ймовірності, Ф. Турченко вважає цього цілком достатнім, щоб вийти на наступний, новий рівень передбачення — про можливу участь «Братства» в організації «самостійницької Центральної Ради» і вважає свій висновок (мабуть, його можна іменувати недосконалою конструкцією) версією, рівноцінною іншій, оголошує обидві версії гіпотезами ⁷⁹.

На написане Ф. Турченко реагує наступним чином: «Ми вже наводили архівні документи — виявлені в фондах поліції три варіанти програми «Братства самостійників», які мали спільний прототип». Поширювалися вони в різних регіонах України. У поєднанні з іншими матеріалами (виділення моє. — В. С.) ці документи, на наш погляд, дають підстави для висновку, що організація чи групи під цією назвою справді існували» ⁸⁰. Наведене «підтверджується» посиланням на сторінки книги про М. Міхновського, на яких ніяких «інших матеріалів», крім вже згаданих — поліцейських, насправді немає ⁸¹. «Продовжуючи дискусію з нами, В. Солдатенко, — веде далі Ф. Турченко, — навпаки, вважає, що «наявність згаданих документів зовсім не дає підстав про незаперечне свідчення існування відповідних матеріалів»… У зв’язку з цим виникає питання: скільки документів слід пред’явити, щоб шановний дослідник змінив точку зору» ⁸².

Однак, в наведеній кількома абзацами вище цитаті В. Солдатенка ясно говориться, що сумніви пов’язані не з кількістю документів, а з їх характером — були вони кимось ухвалені (з’їздами, зборами, групами тощо), чи, можливо, лише проектами. Не виключені й інші варіанти. Отже, Ф. Турченком спритно підмічено суть спору. Втім, для будь-якого фахівця це настільки очевидно, що автор застерігається: «Адже насправді подібних матеріалів було значно більше — як відомо, в архіви попадає, а потім виявляється істориками лише невелика їх частина. Та справа звичайно не в документах (при певному підході сумніватися в існуванні політичної організації можна за будь-якої їх кількості)…» ⁸³.

Це вже незрозуміло. То наявність кількох документів (хай для когось сумнівних, точніше таких, на основі яких не можна зробити однозначні, категоричні, переконливі, незаперечні висновки) — все, на чому вибудовується концептуальна версія, а то, раптом, справа не в них. А в чому ж? Виявляється, на це питання можна дати й таку відповідь: «…А в людях, які стояли за ними (документами. — В. С.), тримали їх в руках, переховували, читали, передавали іншим, рискуючи при цьому попасти в руки поліції, обговорювали, сперечалися, поділяли, чи відкидали продекларовані в них погляди» ⁸⁴. Що сказане в даному випадку абсолютно нічого не доводить, гадається, говорити просто зайве.

Насамкінець кидається «останній аргумент»: «Справа, врешті-решт, в історичних фактах. А їх, на наш погляд, достатньо (виділення моє. — В. С.) для висновку про існування в роки Першої світової війни в Україні самостійницької політичної течії, у складі якої були й ті, хто так чи інакше був причетний до зазначених документів «Братства самостійників» ⁸⁵.

Знову виникає питання про факти. Якщо відомості про них є, чому не наводяться? Подібному «вдосконаленню методики роботи з документами», звичайно, можна знайти певну кваліфікацію. Однак, у будь-якому випадку це мало нагадує заявлений намір переведення дискусії «зі сфери схоластики» «в поле документальної доказовості».

Один з авторитетних вчених — С. Наумов, на книгу якого послався Ф. Турченко для підтвердження правоти своїх висновків про поширення в роки імперіалістичної війни самостійницьких настроїв, перехід на позиції самостійництва «цілих груп, гуртків, організацій» ⁸⁶, відгукнувся на історіографічну полеміку спеціальною розвідкою «Братство самостійників» у контексті українського національного руху періоду Першої світової війни» ⁸⁷. Ретельно проаналізувавши всю доступну інформацію, історик доходить достатньо аргументованого висновку: «…Беззаперечних, безсумнівних аргументів на користь існування української організації «Братство самостійників» (чи «Самостійницьке братство») в роки Першої світової війни на сьогоднішній день немає. Разом з тим саме по собі виникнення самостійницької організації цілком імовірне, оскільки добре вписується в логіку розвитку і зміст українського національного (зокрема молодіжного) руху в той період; є й деякі, хоч і недостатні, фактичні докази. Вона могла існувати в загальному потоці юнацьких об’єднань і груп в ембріональному стані, як невеликий гурток однодумців, котрі виношували певні ідеї, мрії, наміри щодо незалежності України, але їхня практична діяльність не пішла далі підготовчих заходів. А створений Р. Бжеським (справжнє прізвище Р. Млиновецького — В. С.) образ братства як потужної і впливової «серцевинної» національної організації цілком міфічний, не відповідає дійсності, спотворює реальну картину українського руху в роки Першої світової війни. Наведені ним дані здебільшого фантастичні; з іншого боку, цей автор вдається до спекуляцій на відомих, реальних явищах, видаючи їх за прояви і наслідки діяльності Братства самостійників. Більша частина цих даних не витримує критики, натомість відсутні ті відомості, які неодмінно мали б бути в разі реальної діяльності організації. Можна сказати й інакше: те, що найбільш імовірне з описаного Р. Бжеським, не становить нічого особливого, екстраординарного, а якраз наведені ним специфічні, унікальні характеристики є фантастичними. Тому однозначно і беззастережно стверджувати про існування Братства самостійників, а тим більше вибудовувати на основі відомої на сьогодні інформації про нього якісь далекосяжні, принципового значення конструкції, на нашу думку, недоцільно» ⁸⁸.

Гадається, що за таких обставин подальша дискусія навряд чи перспективна, що потенції противників усталеного варіанту процесу створення Центральної Ради вичерпані.

В оцінці початків функціонування Центральної Ради відповідно до незаперечних, документально підтверджених фактів, то тут, вочевидь, слід погодитися зі спостереженням П. Христюка, згідно з яким «закладено було Ц. Раду по зразку загально-російських «комітетів об’єднаних громадських організацій» з тою тільки ріжницею, що Рада мала бути не міським чи губерніальним центром, а всеукраїнським. Через це до складу Ради спочатку ввійшли делегати міських київських українських культурно-просвітних, громадських і політичних установ, а також і тих всеукраїнських установ, які мали свої центральні осередки в Київі (представники політичних партій, кооперації, духовенства, вчителів, студентів, вояків). Якогось певного, заздалегідь виробленого плану діяльности Центральна Рада на початку свого істнування не мала. Так само не був усталений і склад. І це вийшло потім як раз на добре. Склад Ради, її завдання і методи роботи еволюціонували без великих внутрішніх перешкод разом з розвитком української революції» ⁸⁹.

Певні історіографічні колізії виникли щодо оцінки курсу Центральної Ради, платформи, схваленої Всеукраїнським національним конгресом 6–8 квітня 1917 р. Полишаючи осторонь критику позиції Р. Млиновецького, яка, як і в попередніх відзначених випадках, далека від наукового рівня, для прикладу можна зупинитися на аргументації істориків, які намагаються довести, ніби політика Центральної Ради від самих початків була невірною, недолугою, не могла хоч скількинебудь відповідати реальним запитам часу.