Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович. Страница 176

Звісно, кожен має право бачити й оцінювати події по-своєму, а дослідник, публіцист може пропонувати власні, індивідуальні тлумачення історичного досвіду, кваліфікувати внесок у нього тих чи інших дійових осіб. Однак особливої довіри навіть поданий з пафосом висновок В. Савченка не викликає, оскільки входить в істотну суперечність як із відомими фактами (сам С. Петлюра своїми анархічними діями — демонстративним ігноруванням голови Директорії, саботуванням урядових рішень і навіть ухвал Трудового конгресу, блокуванням переговорів з Москвою — місія С. Мазуренка, таємничими сепаратними зносинами з інтервентами Антанти тощо, можливо, якнайбільше й сприяв тому паралічу влади, кризи республіки, від яких він потім безуспішно їх «рятував»), так і тими прикладами, які у величезній кількості наводить автор книги на інших сторінках (про них ішлося вище), і які вимальовують, м’яко кажучи, дещо інше уявлення й висновки щодо діяльності Головного Отамана.

Отож, як видається, цілісного образу С. Петлюри, його справжнього місця в історичному процесі В. Савченку відтворити не вдалося. Не вдалося, передусім, через брак концептуального бачення сутності революційної епохи на українських теренах, тобто концепції Української революції, її реального змісту, здобутків і втрат.

Що викликає справжній інтерес і навіть певну довіру у творі В. Савченка, так це сюжети, пов’язані з масонськими сторінками долі українського політичного діяча, роллю масонів в українській політиці революційної доби взагалі. Це саме та родзинка, яка робить книгу В. Савченка дійсно цікавою, не дасть їй загубитися серед інших праць, однак — можна ризикнути передбачити — буде неоднозначно сприйнята широким загалом.

Те, що С. Петлюра в 1917–1919 рр. належав до масонських організацій і дотримувався відповідних зобов’язань і дисципліни, було відомо давно. Однак палкі адепти Головного Отамана воліють обходити, замовчувати цей факт як щось надто другорядне, малозначуще, таке, що може кинути тінь на його «світлий образ». Поза їх реакцією залишаються й спроби вивести з фактів належності С. Петлюри до масонського руху деякі його політичні кроки та вчинки, поведінку ¹³¹⁸.

В. Савченко пішов далі.

По-перше, він висловив цілком імовірне припущення, що залучив С. Петлюру до масонського товариства, здійснював «братній» нагляд за його «масонським учнівством» професор Московського університету, відомий українофіл, філолог Ф. Корш ¹³¹⁹. По-друге, дослідивши всі доступні джерела, публіцист достатньо логічно довів, що масоном С. Петлюра став задовго до революції (найбільш ранньою датою могла бути друга половина 1906 р., коли він співпрацював у газеті «Рада» з Є. Чикаленком, М. Грушевським, С. Єфремовим, які на той час уже були «вільними каменярами»). Однак його масонська ініціація могла відбутися і дещо пізніше — у 1909–1910 рр. в Петербурзі. В усякому разі на 1910 р. він був приписаний до київської ложі Андрія Первозванного, а в 1911 р. в Москві він став «майстром» (третій градус масонства, на 1919 р. він досяг вісімнадцятого градуса) ¹³²⁰.

По-третє, В. Савченко зовсім небезпідставно вважає, що від самого початку масонська ідеологія «справила величезний вплив на формування світогляду Петлюри, змусивши його пом’якшити свої непримиренні революційні позиції» ¹³²¹. Саме належністю до таємної організації автор схильний пояснювати позицію свого героя щодо імперіалістичної війни (підтримка Росії, Антанти взагалі), орієнтації «Украинской жизни», яку співредагував С. Петлюра ¹³²².

По-четверте, В. Савченко на конкретних фактах доводить, що принаймні до половини 1919 р. керівники масонства «вели» С. Петлюру життєвими шляхами, брали активну участь у його кар’єрних переміщеннях, особливо в скрутних обставинах. Так, саме завдяки зусиллям «братів» у 1915 р. він обійняв поважну посаду помічника головного інтенданта фронтових постачань від «Земгора» на Західному фронті, яка добре оплачувалася ¹³²³. Значною мірою їхніми клопотаннями вдалося звільнити С. Петлюру з гетьманської в’язниці в листопаді 1918 р. ¹³²⁴. Вони ж лобіювали його кандидатуру на керівні ролі в українському військовому будівництві з початками українізації армії в 1917 р. ¹³²⁵. Звісно, усе це робилося не так просто. «Своя людина» в Києві стане в пригоді й під час переговорів з військовим міністром Тимчасового уряду масоном О. Керенським, який був рішучим противником створення збройних сил за національною ознакою ¹³²⁶, і для практичної співпраці з командуючим Київським військовим округом масоном К. Оберучевим ¹³²⁷, і вході контактів з представниками французьких військових місій, які поспішили в Україну восени 1917 р. і зовсім не випадково мали у своєму складі все тих же «вільних каменярів» ¹³²⁸, і тоді, коли на посаді генерального секретаря військових справ УНР С. Петлюра призначав на відповідальні армійські посади знову таки масонів ¹³²⁹. Масонські знайомства навіть полегшать спілкування між С. Петлюрою й П. Скоропадським ¹³³⁰.

Тими ж налагодженими каналами здійснюватиметься пошук порозуміння між інтервенційними військами Антанти й табором С. Петлюри на початку 1918 р. і в першій половині 1919 р. ¹³³¹. Зокрема щодо останніх подій В. Савченко пише: «Важливим моментом у стосунках із Францією Петлюра вважав своє масонство, яке, на його особисту думку, повинно було відчинити йому двері до всіх дипломатичних представництв держав Антанти й США та вивести з політичної кризи невизнану Українську республіку» ¹³³². Заходу обіцялося, що Україна Петлюри буде проводити активну антибільшовицьку політику й установить союзницькі відносини з Польщею — і це буде фундаментом стабільності в Східній Європі ¹³³³.

Автор книги про Головного Отамана взагалі надає великої уваги масонським впливам на лідерів українського національно-визвольного руху. Він, зокрема, не раз повертається до масонства М. Грушевського, С. Єфремова, Є. Чикаленка, Ф. Штейнгеля, О. Шульгіна, М. Шумицького, І. Мазепи, А. Вязлова, Д. Дорошенка, М. Василенка, В. Чехівського, А. Ніковського, В. Прокоповича, А. Лівицького. З інтересом сприймаються сторінки про заплутану, суперечливу (за браком достовірної інформації) «генеалогію» лож «великих каменярів» в Україні, Росії, їх взаємозв’язки, стосунки з англо-французьким масонським рухом ¹³³⁴. Тут особливо детально описується діяльність С. Моркотуна, з яким у С. Петлюри початкові дружні стосунки згодом змінилися конкуренцію, а потім і ворогуванням.

Чи не найсенсаційнішим у праці, що розглядається, є підхід до тлумачення ролі П. Скоропадського в міжнародних стосунках України, поданий знову ж таки під кутом зору належності гетьмана до масонського руху. Причому, як і в багатьох інших випадках, цей мотив постає як визначальний, домінантний. Скоропадський аж ніяк не був «німецькою маріонеткою на українському троні», як про це ось уже 83 роки пишуть публіцисти, політики, історики. Навпаки, — наполягає автор книги, — Скоропадський був таємним, неймовірно засекреченим агентом Антанти» ¹³³⁵. Нагадуючи про більш-менш регулярні контакти генерала з французьким генералом, емісаром Ж. Табуї, неможливість в умовах окупації України відверто виступати проти німців, В. Савченко зауважує: «А ось таємно шкодити німцям та інформувати про їх становище Францію він (П.Скоропадський. — В. С.) міг з великим успіхом».