Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович. Страница 41

Не можна вказати, що скільки-небудь предметно, а головне в повному обсязі комплексно вивчались і сталінські твори кінця 1917 — початку 1918 рр. Очевидно, причиною тут була явна недооцінка ролі наркома у справах національностей щодо розвитку подій в Україні.

Значно доповнити уявлення про позицію Троцького в українських справах дозволяє повернення із спецсховищ його творів, опублікованих у перше десятиліття після Жовтня, а також численні новітні видання, серед яких і передруки книг, збірників, що виходили за кордоном.

Таким чином, є достатньо підстав сподіватися на суттєве доповнення вже відомої і відтворюваної в чомусь заново картини.

ЛЕНІН

Аж до глибокої осені 1917 р. вождь більшовицької партії публічно (у статтях, промовах) не формулював свого ставлення до Центральної Ради. Звичайно, він був непогано поінформований про її існування, здійснювану політику. Широко відоме підтвердження тому — його статті «Україна», «Україна і поразка правлячих партій Росії», «Не демократично, громадянине Корейський».

Виступивши на підтримку законних вимог українців, акцій, здійснюваних з ініціативи Центральної Ради (Всеукраїнський з’їзд), засудивши великодержавницьку політику Тимчасового уряду у національному питанні, Ленін тим не менше не знайшов за можливе прямо охарактеризувати чи оцінити Центральну Раду, виявив завбачливу обережність.

Не поспішав він це зробити і після жовтневого повстання, очоливши Раду Народних Комісарів. Проте інтерес до перебігу подій в Україні він виявляв досить великий, нерідко прямо конкретизуючи цей інтерес у проханнях до тих, хто прибував з України, побільше розповісти про Центральну Раду. Так було і тоді, коли до Петрограда приїхав один із лідерів київських більшовиків Г. Пятаков, призначений товаришем (заступником) керуючого Держбанком Росії, і коли кілька разів приїздив за інструкціями до ЦК представник обласного комітету РСДРП(б) Південно-Західного краю С. Бакинський, а також інші посланці до центру з України ³²⁷.

Поступово в уявленні Леніна питання про Україну стали асоціюватися з питанням про Центральну Раду. Так, 2 грудня 1917 р. на засіданні РНК В. І. Ленін у порядку денному поряд з пунктом «13. Україна» у дужках записав «Рада». 5 грудня він додав до порядку денного пункт «Відповідь Раді». 19 грудня Ленін додав до порядку денного засідання РНК пункт «14. Про Раду», а 20 грудня пункт «Відповідь Раді». 30 грудня Ленін знову власноручно вносить до порядку денного пункт «Відповідь Раді» ³²⁸.

Думається, що точка зору Леніна щодо Української Ради, стосунків з нею багато в чому склалась уже на початок грудня 1917 р. Своє концентроване втілення вона знайшла в «Маніфесті до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради».

Причому, власне, Маніфест написаний рукою самого Леніна, а ультимативні вимоги сформульовані Троцьким і потім редакційно правлені Леніним і Сталіним ³²⁹.

«Ми, Рада Народних Комісарів, — говорилось у документі, — визнаємо народну Українську республіку, її право зовсім відокремитися від Росії або вступити в договір з Російською республікою про федеративні і тому подібні взаємовідносини між ними.

Все, що стосується національних прав і національної незалежності українського народу, ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо зараз же, без обмежень і безумовно» ³³⁰.

Звертає на себе увагу, що В. І. Ленін не вдається до тогочасної офіційної назви державного утворення — «Української Народної Республіки», а говорить про «народну Українську республіку», яку згідно з дальшими положеннями документа Центральна Рада не могла представляти. Йшлося про визнання «національних прав і національної незалежності українського народу». Що ж до Центральної Ради, то Раднарком ленінськими вустами цілком визначено заявляв: «Ми обвинувачуємо Раду в тому, що прикриваючись національними фразами, вона веде двозначну буржуазну політику, яка давно вже виражається в невизнанні Радою Радянської влади на Україні… Ця двозначна політика, що позбавляє нас можливості визнати Раду як повноважного виразника трудящих і експлуатованих мас Української республіки, довела Раду найостаннішим часом до кроків, що означають знищення всякої можливості угоди» ³³¹.

Конкретно такими кроками голова РНК вважав: відкликання односторонніми розпорядженнями Центральної Ради з фронту українізованих частин, що вело до дезорганізації фронту; роззброєння радянських військ на Україні; підтримку кадетсько-каледінського заколоту проти Радянської влади (пропуск через свою територію козачих частин і відмові у пропуску радянських військ, що направлялися для боротьби з Каледіним).

Із цих фактів робився досить жорсткий висновок: «Стаючи на цей шлях нечуваної зради щодо революції, на шлях підтримки найлютіших ворогів як національної незалежності народів Росії, так і Радянської влади, ворогів трудящої і експлуатованої маси, кадетів і каледінців, Рада змусила б нас оголосити без усяких вагань війну їй, навіть якби вона була вже цілком формально визнаним і безспірним органом вищої державної влади, незалежної буржуазної республіки української» ³³².

І все ж, при незаперечній суворості тону, думається, не варто проходити повз умовний спосіб вибудови останньої фрази. За граматичною формою тут явно проглядає сутнісний натяк на можливість компромісу за умови зміни позиції Центральної Ради щодо Радянської Росії.

Ще більшою мірою у цьому переконує і ще одне місце «Маніфесту», яке, практично, завжди випадало з поля зору українських дослідників, більше того, сприймалось як у чомусь навіть стороннє для лаконічного, цілеспрямованого в цілому документа: «Проти фінляндської буржуазної Республіки, яка залишається поки що буржуазною, ми не зробили жодного кроку в розумінні обмеження національних прав і національної незалежності фінського народу і не зробимо ніяких кроків, які обмежували б національну незалежність якої б то не було нації з числа тих, що входили і бажають входити до складу Російської республіки» ³³³.

Варто нагадати, що саме в ті дні відбулося визнання Фінляндії як незалежної держави. І Ленін дипломатичною мовою давав зрозуміти Центральній Раді, що характер державного утворення в Україні, принаймні для даного моменту — не перешкода для його визнання.

Варто, думається, взяти до уваги і назву документа — «Маніфест». У той період жоден з подібних документів не одержав такого заголовку, і цим як би підкреслювалась особливість, особливий рівень стосунків з Україною, принаймні прозорий натяк на це, на зацікавленість Радянської Росії. Ультимативна ж частина теж одержала дещо пом’якшену форму у назві — «ультимативні вимоги», хоч скорочено одні називали документ «Маніфестом», інші «Ультиматумом».

Звичайно, як і будь-який дипломатичний документ, Маніфест не однозначний, передбачає різні варіанти подальшого розвитку подій і наприкінці містить згадані ультимативні вимоги до Центральної Ради: відмовитися від спроб дезорганізації загального фронту, зобов’язатися не пропускати на Дон козачі частини, сприяти революційним військам у боротьбі з каледінцями, припинити роззброєння радянських військ і червоногвардійських загонів на Україні, повернути відібрану вже у них зброю. У разі неодержання незадовільної відповіді на ці запитання протягом двох діб Рада Народних Комісарів пообіцяла вважати Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і в Україні ³³⁴. Весь же зміст документа — це тонко продуманий політико-дипломатичний демарш, основна мета якого — домогтися від Української Ради зайняття позиції, лояльної, не ворожої до РНК. Міркувати саме так дозволяє і логіка наступних подій.