Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович. Страница 43

Сукупність документів дала змогу таким чином відновити хроніку тогочасних подій.

Після отримання незадовільної відповіді на ультиматум із Києва В. Ленін і керований ним робітничо-селянський уряд, вирішивши «вважати Раду у стані війни з ними», не стали на шлях форсування подій, а діяли зважено, помірковано і принципово. 5 грудня В. Ленін доручив командуючому Петроградським військовим округом В. Антонову-Овсієнку підібрати за угодою з головноверхом М. Криленком і наркомом у військових справах М. Подвойським кандидата на пост командуючого військами, що діятимуть проти контрреволюції на півдні країни, погодився з пропозицією Антонова-Овсієнка призначити його на цей пост ³⁴⁰.

Численні документи незаперечно свідчать, що В. Леніна в даному випадку понад усе турбувало становище на каледінському фронті ³⁴¹. Щодо Центральної Ради ніяких рішучих кроків не здійснювалося. Навпаки, Раднарком за ініціативою свого голови терміново, 6 і 7 грудня, розглянув на своєму засіданні пропозицію Українського революційного штабу Петроградської крайової військової ради про мирне врегулювання конфлікту між Центральною Радою і РНК ³⁴².

Показово, що Ленін, обговоривши 8 грудня з Антоновим-Овсієнком плани боротьби з контрреволюцією на півдні країни власноручно написав йому посвідчення, згідно з яким Антонов-Овсієнко уповноважувався «для загального керівництва операціями проти каледінських військ і їх посібників» ³⁴³.

Наступного дня Ленін запропонував представнику більшовиків України Бакинському, що саме перебував у Петрограді, негайно виїхати до Харкова, куди направлявся Антонов-Овсієнко, щоб сприяти налагодженню ділових, товариських стосунків між наркомом у справах боротьби з контрреволюцією на Півдні Росії і місцевими партіями та господарськими працівниками ³⁴⁴.

11 грудня у розмові по прямому проводу з Криленком Ленін дав вказівку вжити «всіх заходів, аж до найбільш революційних, для найенергічнішого руху військ і при тому у великій кількості» в район Харкова з метою відсічі каледінським заколотникам» ³⁴⁵. Ленін і сам віддавав розпорядження щодо безперешкодного пересування військових частин саме для боротьби з заколотом Каледіна, особисто докладав зусиль для фінансування військ, що перебували на каледінському фронті ³⁴⁶.

На цей час у В. Антонова-Овсієнка склався загальний план боротьби з контрреволюцією на півдні. Суть його полягала втому, щоб усі сили, які могли виступити проти Каледіна, враховуючи також і частини революційних солдатів з Південно-Західного і Румунського фронтів, а також формування з інших фронтів і червоногвардійські загони з Радянської Росії, направити на Харків, а звідти направити їх на Дон, Ростов ³⁴⁷.

Не вдаючись у детальний розгляд здійснення цього плану, слід констатувати, що на практиці він у цілому дотримувався і навіть тоді, коли частина військ з Харкова вирушила в експедицію на Київський напрямок. Антонов-Овсієнко в цей час переніс свій штаб до Микитівки, потім рухався у напрямку Ростова і навіть Новочеркаська. Тобто напрям його переміщення, а також наймобільніших, найпідготовленіших його бойових одиниць, таких як загони Р. Сіверсата Г. Сабліна, був прямо протилежним від Києва. За зміною розташування штабу йшли й телеграми, інша пошта, в тому числі ленінська. І жодного разу Ленін не висловлювався на рахунок коригування дій Антонова-Овсієнка, навпаки схвалював їх ³⁴⁸.

Тут знову слід згадати, що аж до кінця грудня, як було зазначено вище, Ленін вів пошук дипломатичних шляхів полагодження конфлікту. Коли ж можливості на цьому напрямі були вичерпані, а розвиток процесів в Україні з кожним днем дедалі доводив безпорадність Ради, нездатність останньої протистояти силам, що групувалися навколо більшовиків і підтримувалися загонами червоногвардійців, і солдатів-фронтовиків з Радянської Росії, В. Ленін зайняв більше споглядальну позицію. Як досвідчений політик, він добре зрозумів, що повалення влади Української Ради — лише справа часу.

Звісно, ленінську позицію не можна кваліфікувати просто як позицію стороннього спостерігача. Він не приховував своїх симпатій і антипатій, радо вітав успіхи радянських загонів ³⁴⁹, намагався вплинути на оперативне і ефективне розв’язання питань про допомогу військам, що вели збройну боротьбу з силами Української Ради. Так, 15 січня 1918 р. він надіслав у Морський революційний комітет відношення: «Прошу вжити екстрених заходів, щоб дати негайно в розпорядження тов. Тер-Арутюнянця 2000 матросів для воєнних дій проти буржуазної Ради» ³⁵⁰. Очевидно з цією ж метою того ж дня Голова РНК дав розпорядження Народному комісаріату фінансів «видати т. Тер-Арутюнянцю 1 000 000 (один мільйон карбованців) і внести сьогодні ж на розгляд Ради Народних Комісарів ³⁵¹.

Турбували Леніна не лише військово-політичні процеси, що розвивалися в Україні, а й питання економічні, особливо продовольче. Порятунок Петрограда, Росії від голоду Голова РНК пов’язував передусім з українським хлібом. Практично кожна друга телеграма В. Леніна В. Антонову-Овсієнку і Г. Орджонікідзе, що був направлений на Україну як надзвичайний комісар уряду, торкалася цієї жагучої проблеми. Ленін вимагав, благав вживати заходів для відправки продовольства на Північ, погрожував саботажникам, гаряче дякував за кожну партію товарів, що надходили з України ³⁵².

Водночас Голова РНК спрямовував діяльність Радянської мирної делегації на переговорах у Брест-Литовському, викривав діяльність на мирній конференції делегації Української Ради, радив не довіряти їй, засудив договір Центральної Ради з країнами австро-німецького блоку.

Українську Раду він незмінно кваліфікував інституцією буржуазною, її соціалістичних лідерів — зрадниками соціалізму, з погляду перспектив розвитку революції — діячами тимчасовими. Коли ще боротьба з Радою лише вступала у вирішальну військову фазу, Ленін 11 січня 1918 р. у доповіді на III Всеросійському з’їзді Рад впевнено й категорично констатував, що «ми пережили організацію влади українських керенських, що буржуазні елементи української Ради доживають останні дні. У перемозі Радянської влади Української народної республіки над українською буржуазною Радою немає ніякої можливості сумніватися» ³⁵³.

У наступні ж дні Ленін неначе нетерпляче підганяв події, жадаючи якнайскорішого цілковитого розгрому Української Ради. Очевидно, лише так можна пояснити те, що вже 21 січня Голова РНК підготував повідомлення «По радіо всім. Мирній делегації в Брест-Литовську особливо», в якому стверджував, що «Київська Рада впала» ³⁵⁴. Особливо наголошував на факт вигнання Ради з Києва Ленін у дні, коли делегація УНР підписувала договір з країнами Четвертого союзу ³⁵⁵. Загони головнокомандуючого М. Муравйова в ті дні Голова РНК назвав «доблесними героями визволення Києва» ³⁵⁶.

У наступні місяці Ленін у своїх виступах, у підготовлених і підписаних Документах про Центральну Раду не згадує. Чи ж то не вважав її більше скількинебудь серйозною політичною силою, вважаючи, що майбутнє «країни вирішується у двобої місцевих більшовиків і австро-німецьких окупантів, чи просто був до краю зайнятий боротьбою за Брестський мир, обґрунтуванням планів економічного переустрою Росії…