Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович. Страница 47

Зауваживши, що дії Ради варто судити не по словах, а по ділах, нарком зосередив увагу на тому, що демократичні прапори лідерів Ради не є гарантією демократичної політики. Навівши вже відому аргументацію (пропоміщицька земельна позиція, репресивні дії проти Рад робітничих і солдатських депутатів, допомога Каледіну), Сталін насів на одного зі своїх найнезручніших опонентів — Ю. Мартова:

«Оратори справа, і особливо Мартов, мабуть, через те хвалять Раду і захищають її, що бачать в її політиці відбиток своєї власної. В Раді, що представляє коаліцію всіх класів, таку милу серцеві пп. угодовців, вони бачать прообраз Установчих зборів. Мабуть, Рада, слухаючи промови представників правого сектора, буде так само старанно хвалити їх. Недаром кажуть: рибак рибака бачить здалека. (Сміх, оплески)…

Виходячи з усього цього, доводиться продовжувати так звану громадянську війну, що є, по суті справи, боротьбою між течією, яка прагне утвердити на окраїнах владу коаліційну, угодовську, і другою течією, яка бореться за утвердження влади соціалістичної, за владу Рад трудових мас — робітничих, солдатських і селянських депутатів» ³⁷¹.

У майбутньому Сталін дуже уважно стежив за перебігом подій в Україні, намагався щонайоперативніше передавати відомості про боротьбу радянських військ проти Української Ради в Брест-Литовськ, прагнучи тим самим вплинути на хід переговорів. Особливою активністю щодо цього була позначена остання п’ятиденка січня, коли в Бресті-Литовському вирішувалася доля сепаратного договору України з країнами Четверного союзу, а в Києві вирішувалася доля самої Ради.

Одержавши повідомлення про залишення Радою Києва, розуміючи, що рахунок іде на години й хвилини, Сталін 27 січня 1918 р. передав термінову інформацію в Брест-Литовськ Троцькому і Карахану. Оповістивши про «остаточне перенесення ЦВК до Києва», нарком заявив: «Якщо німці затівають нову емську депешу, заключаючи договір з мерцями, то нехай знають, що вони перетворяться на посміховисько всього світу… Своїми хитросплетіннями з дротами німці можуть приховати істину, скажімо, на один день, заключаючи фіктивний договір з мерцями, та невже не зрозуміло, що шила в мішку не втаємничити».

Наступного дня, ще не знаючи, що договір між делегацією України і представниками австро-німецького блоку підписано, Сталін телеграфує АнтоновуОвсіенку в Микитівку (туди перемістився штаб Головнокомандуючого у справах боротьби з контрреволюцією на півдні країни) і дуже нарікає на народних секретарів, радянських працівників у Харкові й Києві за зволікання з оповіщенням усього світу про те, що Центральної Ради вже не існує.

Сталін ніяк не хотів миритися навіть з очевидними реаліями, з тим, що Центральна Рада підписала мирний договір з країнами Четверного союзу, згодилася на окупацію України австро-німецькими військами.

Так, після спалаху військових дій 18 лютого 1918 р., що виник внаслідок непорозумінь у Бресті, наступу німців по всьому фронту і пред’явлення ультиматуму Радянській Росії, Сталін 24 лютого передав народним секретарям УСРР В. Затонському і В. Ауссему (у зібранні творів Сталіна Документу дали заголовок без згадки про двох репресованих пізніше народних секретарів — «Записка по прямому проводу Народному Секретаріатові Української Радянської Республіки») про нові умови миру, що їх нав’язувала Німеччина, користуючись перевагою у силі. Нарком спеціально зупиняється на пунктах, що торкалися України, називаючи умови «неймовірно звірячими».

Характерною для Сталіна є подальша оцінка: «Нам здається, що пункт про Україну означав не відновлення влади Винниченка, яка сама по собі не становить для німців цінності, а дуже реальний натиск на нас, розрахований на те, щоб ми з вами погодилися прийняти договір старої Ради з Австро-Угорщиною, бо німцям потрібний не Винниченко, а обмін фабрикатів на хліб і на руду» ³⁷².

Поінформувавши про рішення ВЦВК Рад підписати мир на грабіжницьких умовах і одночасно «готуватися для організації священної війни проти німецького імперіалізму», Сталін не стільки запитує, скільки інструктує народних секретарів: «Ми всі вважаємо, що ваш Народний секретаріат повинен послати свою делегацію в Брест і там заявити про те, що, коли авантюра Винниченка не буде підтримана австро-німцями, Народний секретаріат не заперечуватиме проти основ договору старої Київської ради. Такий крок з вашого боку, по-перше, підкреслив би ідейне і політичне братерство Рад півдня і півночі; по-друге, зберіг би Радянську владу на Україні, що становить величезний плюс для всієї міжнародної революції. Ми б дуже хотіли, щоб ви зрозуміли нас і погодилися з нами в цих кардинальних питаннях нещасного миру.

Я чекаю негайної відповіді на два питання: чи пришлете ви делегатів сьогодні ж у Петроград, чи ще простіше, прямо в Брест для спільних переговорів з німцями, — це перше. Друге: чи поділяєте ви наш погляд про прийнятність винниченківського договору без Винниченка та його зграї? Чекаю відповіді на ці питання для того, щоб приготувати мандат і організувати вашу поїздку в Брест» ³⁷³.

Більшовики, радянські працівники України спробували здійснити кроки у точній відповідності зі сталінськими настановами, проте ніякого позитивного ефекту вони не досягли. Німеччина і Австро-Угорщина продовжували у згоді з Центральною Радою окупацію України, у зв’язку з чим Сталін настійно рекомендував викривати анексіоністські дії західних союзників Ради і антинародну політику її самої, радив організовувати відсіч військовому походу вглиб України, зокрема, організацією партизанських загонів, руйнуванням доріг, мостів, вивезенням на Схід боєприпасів, продовольства. У разі згоди частин, що підкорялися В.О.Антонову-Овсієнку, залишитися на території України Сталін пропонував переформувати їх у спеціально-українські, а Антонову-Овсієнку слідом за Леніним радив «скинути шелуху Антонівську і стати самим собою, тобто Овсієнком». Те ж саме він радив Сіверсу і Сабліну, хоч важко зрозуміти, як конкретно можна було реалізувати цю пораду.

Протягом березня — квітня 1918 р., доки тривали військові дії між силами Радянської України і силами Австро-Угорщини, Німеччини та Центральної Ради, Сталін неодноразово висловлювався найрізкішим чином на адресу Української Ради, її керівництва, не особливо обтяжуючи себе пошуком дипломатичних делікатних термінів.

ТРОЦЬКИЙ

Його перу належить близько сотні томів творів. А в них — величезний обсяг інформації. Є згадки про такі факти, які важко перевірити — вони нічим, крім авторських свідчень, не підтверджуються. Так, в автобіографічній книзі Лев Троцький згадує, що наступного дня після жовтневого перевороту на засіданні ЦК РСДРП(б) В. Ленін запропонував призначити Лева Давидовича головою Ради Народних Комісарів. «Я зіскочив з місця з протестом, — продовжує Троцький, — до такої міри ця пропозиція здалась мені несподіваною і недоречною. Чому ж? — наполягав Ленін. — Ви стояли на чолі Петроградської Ради, яка взяла владу. Я запропонував відхилити пропозицію без дебатів. Так і зробили» ³⁷⁴.

В іншому місці Лейба Давидович Бронштейн (справжні ім’я і прізвище Троцького) стверджує, що Ленін вимагав, щоб саме Троцький став на чолі внутрішніх справ: боротьба з контрреволюцією зараз є головним завданням. Я заперечував і в числі інших доводів висунув національний момент: чи варто давати в руки ворогів таку додаткову зброю, як моє єврейство? Ленін був майже обурений «У нас велика міжнародна революція. Яке значення можуть мати такі дрібниці?» На цю тему виникла у нас напівжартівлива суперечка. «Революція — то велика, — відповідав я, — але й дурнів залишилось немало». «Та хіба ж ми по дурнях рівняємось?». «Рівнятись не рівняємось, а маленьку знижку на дурість інший раз доводиться робити: до чого нам на перших же порах зайве ускладнення?…»