Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович. Страница 46
У ній, зокрема, зазначається: «…Відповідь Раді ще не дано. Нас запевняють, що Рада буде зірвана лівими есерами. Наша відповідь буде, звичайно, негативною. Війна з Радою, безумовно, буде продовжена». Тут не може не звернути на себе увагу те, що Сталін чомусь замовчує факт прийняття резолюції про відповідь РНК Українській Раді від 30 грудня 1917 р., натомість як би передбачаючи її негативнну реакцію. Водночас не залишається жодних сумнівів і щодо продовження війни з Радою — тональність явно жорсткіша від ленінського документа. Взагалі, думається, У той момент, коли в Харкові приймалися важливі стратегічні рішення, такі слова з центру могли важити дуже багато. І, нарешті, досить серйозна інформація про підготовку лівими есерами перевороту в середині Ради, ефекту якого нарком, очевидно, не виключав.
Наприкінці грудня 1917 р. — на початку січня 1918 р. Й. Сталін справляв величезний вплив на орієнтування радянської делегації у Брест-Литовську щодо стосунків з Радою, на вироблення відповідних інструкцій, 30 грудня РНК заслухав доповідь Сталіна про запит Троцького, як вести себе щодо делегації Центральної Ради, яка домагалася у Брест-Литовську визнання своїх повноважень. Після обговорення питання Сталіну було доручено робити періодичні регулярні доповіді РНК про те, що відбувалося щодня 368.
Того ж дня Сталін інформував мирну делегацію про запит її секретаря Л. Карахана, наскільки правильними є повідомлення телеграфних агентств про повний перехід влади в Україні до рук ВУЦВК (наступного дня мало вирішуватися питання про визнання повноважень делегації Української Ради на конференції).
«Повідомлення агентства не точне, — доповів нарком. — Рада ще не скинута, але близька до цього. Її влада обмежується межами Київської губернії. Вплив Всеукраїнського ЦВК зростає годинами. Катеринослав, весь Донецький басейн (в наших руках). Вони зовсім очищені від гайдамаків і каледінських загонів. З середини Раду зривають ліві есери, що діють в контакті з петроградськими колегами. У них уже дві третини в Головній раді. За даними, які є у нас, в найближчому майбутньому Винниченко буде замінений лівим есером. У руках ЦВК Харківська, Катеринославська, дві третини Полтавської, весь Донецький басейн, Чернігівська, майже вся Херсонська з Одесою і Миколаєвом та всі прибережні міста за винятком Ростова і Таганрога, які входять до складу Донецької області. В руках Ради лише Київська губернія і деякі шматочки губерній, що до неї прилягають, але день від дня відходять від Ради.
Справа ясна: Рада даного складу не може бути названою урядом України. В усякому разі зі значно більшим правом може і повинен бути залучений до мирної делегації представник ЦВК». У даному випадку особливо цінним є останній сюжет, останнє речення. Саме 30 грудня 1917 р. ЦВК Рад України вирішив направити на мирну конференцію до Брест-Литовська свою делегацію у складі Ю. Г. Медведєва, В. П. Затонського і В. М. Шахрая. І відразу ж Сталін включається у боротьбу за участь у переговорах саме цієї делегації, а не делегації Центральної Ради.
Близькими за змістом і характером були міркування Сталіна, висловлені Троцькому у розмові по прямому проводу 2 січня 1918 р. Зіставивши масштаби впливу ВУЦВК і Центральної Ради, що складались явно на користь першого центру і джерела влади, Сталін наголошував: «Все це дає право ЦВК мати свого представника делегації, ніж три Ради разом узяті. Що можете заперечити проти представництва ЦВК Всеукраїнського в мирній делегації? Вони цього вимагають. Якщо пошлють делегата, останній, звичайно, дав би нам відомості, які вас цікавлять. Раднарком відіслав Раді офіційну заяву, де відповідь Ради визнається абсолютно незадовільною. Відповідайте про можливість представництва українського ЦВК в мирній делегації».
Стосовно наведеного документа теж напрошується ряд висновків. Вважаючи участь делегації Ради в переговорах неправомірною, Сталін домагається (двічі ставить питання) участі представників ВУЦВК у переговорах — 1 січня 1918 р. вони прибули до Петрограда і зустрілися з Леніним. Проте нарком у національних справах вважає, що то має бути не повноважна делегація, а вони повинні ввійти на правах представників від Радянської України в спільну радянську делегацію.
Очевидно, у Троцького в той момент були й свої резони, та для реалізації власних намірів він неодноразово звертається за консультаціями, директивами до Леніна. Однак той повністю покладався в українських проблемах на авторитет Сталіна.
Незаперечний доказ тому — розмова Леніна з Троцьким по прямому проводу 3 січня 1918 р. Вона, точніше відповіді Леніна, настільки красномовні, що варто навести їх цілком:
1
«Біля апарата Ленін. Я зараз тільки одержав Ваш особистий лист. Сталіна нема, і йому не міг ще показати. Ваш план мені здається дискутабельним. Чи не можна тільки відкласти трохи його остаточне проведення, прийнявши останнє рішення після спеціального засідання ЦВК тут? Як тільки повернеться Сталін, покажу листа і йому.
Ленін
2
Мені б хотілось поговорити спочатку з Сталіним, перше ніж відповісти на Ваше питання. Сьогодні виїжджає до Вас делегація Харківського українського ЦВК, яка запевнила мене, що київська Рада на ладан дихає.
Ленін
3
Тільки що приїхав Сталін, обговоримо з ним і зараз же дамо вам спільну відповідь.
Ленін
4
Передайте Троцькому. Просьба призначити перерву і виїхати в Пітер. Ленін. Сталін» 369.
Як видно, позиція Сталіна виявилася вирішальною. «Троцький на переговорах запропонував зробити перерву, на що швидко згодилися й інші учасники, оскільки у всіх нагромадилося чимало питань для з’ясування зі своїми урядами.
Особливо ж — усіх цікавила перспектива розвитку стосунків з Україною, проробка можливих варіантів документів на цей рахунок. Кожен з партнерів на переговорах розумів відповідальність моменту, прагнув використати швидкоплинний час на власну користь. Країни Четверного союзу хотіли досягти максимуму вигоди, натиснувши на українську і російську делегації поокремо. Зокрема, від України вони зажадали повного відокремлення від Росії.
Центральна Рада поспішала розв’язати назрілі проблеми, в тому числі й ті, які ініціювали західні делегації на переговорах, доки обстановка дозволяла ще зробити хоч щось у бажаному напрямі.
Сталін же вважав, що час невмолимо працює проти Центральної Ради. Такий висновок повністю витікає з усієї його тогочасної поведінки.
Коли на початку січня 1918 р. розпочалися військові дії проти Української ради, а просування відразу ж засвідчили безсилість у військовому відношенні Центральної Ради, Й. Сталін уже не допускав жодного компромісу з Києвом. У відповідь на поширення чуток про початок нових переговорів з Українською Радою нарком у справах національностей надрукував 13 січня у «Правде» дуже лаконічну, але ж настільки й категорично-непримиренну статтю «Про Київську буржуазну Раду», в якій заявив до загального відома:
«1) Ніяких переговорів з Київською радою Рада Народних Комісарів не веде і вести не збирається.
2) З Київською радою, яка остаточно зв’язала себе з Каледіним і веде зрадницькі переговори з австро-німецькими імперіалістами за спиною народів Росії, з такою Радою Рада Народних Комісарів вважає можливим вести лише нещадну боротьбу до повної перемоги Рад України.
3) Мир і заспокоєння на Україні можуть прийти лише в результаті повної ліквідації Київської буржуазної ради, в результаті заміни її новою, соціалістичною Радою Рад, ядро якої вже утворилося в Харкові» 370.
Таку жорстку позицію Й. Сталін рішуче відстоював у ті дні. Так, після його доповіді з національного питання на III Всеросійському з’їзді Рад у ході дискусії висловлювалися критичні зауваження, докори на адресу РНК з приводу його надмірної суворості щодо Української Ради. Й. Сталін у відповідь у своєму заключному слові безапеляційним тоном заявив, що «йдеться про боротьбу з буржуазною контрреволюцією, прибраною в національно-демократичні форми».