Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович. Страница 51

Ясна річ, таке застереження, по суті, позбавляло самостійності делегацію Центральної Ради. На зауваження Кюльмана, що Троцьким раніше не говорилося про представництво будь-якої іншої інституції від України на переговорах, останній відповів, що не було просто відомо про ухвалу ВУЦВК. Питання ж про правомочність ведення переговорів від імені України двох різних представництв, на його думку, мав вирішити результат боротьби між силами Радянської влади і прихильниками Української Ради.

На пропозицію М. Левітського продовження обговорення порушених Л. Троцьким питань було відкладено до прибуття в Брест делегації Центральної Ради.

18 січня 1918 р. на засіданні спільної австро-угорсько-німецько-російської комісії щодо налагодження політичних і територіальних питань Л. Троцький пішов далі і вже відповідав відмовою на участь делегатів від Центральної Ради в переговорах. Він повідомив, що на основі різних даних, одержаних в останній момент, «справа участі делегації київської Ради в мирових переговорах є більше справою минувшини, ніж теперішності та будуччини».

Наступного ж дня після приїзду делегації з Києва розгорілися гострі дебати щодо її подальшої участі в переговорах. Делегація здобула певні юридичні підкріплення своїх позицій в IV Універсалі Центральної Ради, що оголошував Україну самостійною, незалежною державою. Її позиції намагався дещо мляво, невпевнено оспорювати голова ВУЦВК Ю.Медведєв. Йому на допомогу прийшов Троцький. Він заявив спочатку, що визнання самостійності чи незалежності будь-якої держави не варто змішувати з визнанням її уряду. Глава російської делегації спробував довести безпідставність юридичних засад УНР відмовою участі в будівництві Російської Федерації.

Нагадав він і про те, що вже заявляв про неврегульованість кордонів між Україною і Росією, без чого неможливе підписання мирної угоди. Л. Троцький наголосив, що європейські держави не можуть взяти на себе роль суддів у відносинах України з Росією. Далі нарком знову підкреслив, що не має заперечення проти участі делегації Української Ради в переговорах, але застеріг, що після входження делегатів ВУЦВК до російської делегації він з подвоєною енергією буде домагатися, щоб визнаними були лише ті договори підписані представництвом Центральної Ради, на які згодиться і російська делегація ³⁸⁷.

Якщо два дні тому Троцький висував вимогу затвердження умов договорів Центральної Ради з країнами Четверного союзу урядом РРФСР, що тепер він перебирав це право уже російській делегації в Бресті, тобто самому собі.

Позиція Троцького, всієї радянської делегації викликала рішучий протест з боку представників Української Ради. Було виголошено кілька досить затяжних і пристрасних промов, у ході яких спростовувалися доводи російського наркома і стверджувалися права делегації Центральної Ради. Цікаво, що через багато років, очевидно, з огляду на цілковиту безрезультатність своїх попередніх загравань з делегацією Ради Л. Троцький в іншому ключі описує зміст і характер цього засідання. Він називав делегацію УНР «демократичними простаками», «що не відчували землі під собою», коли їх сприймали всерйоз гранди європейської дипломатії, хоч останні водили їх за ніс із поблажливою гидливістю. Троцький пише, що «Чернін підбурив українців, як він сам розповідав у своєму щоденнику, виступити проти радянської делегації з відкрито ворожою заявою. Українці перестаралися. Протягом чверті години їх оратор нагромаджував грубість на наглість, ставлячи в утруднення добросовісного німецького перекладача, якому нелегко було настроїтися по цьому камертону. Зображуючи цю сцену, габсбурзький граф оповідає про мою розгубленість, блідість, судоми, краплини холодного поту та ін. Якщо відкинути перебільшення, то слід визнати, що сцена дійсно була однією із найтяжчих. Тяжкість її полягала, однак, зовсім не в тому, як думає Чернін, що співвітчизники ображали нас у присутності іноземців. Ні, нестерпним було несамовите самоприниження як-не-як представників революції перед бундючними аристократами, що їх зневажали. Пишномовне лакейство, що захлиналося від захоплення, било фонтаном із цих нещасних національних демократів, які прилучилися на мить до влади. Кюльман, Чернін, Гофман та інші жадібно дихали, як гравці на скачках, які зробили свою ставку на належного коня і, оглядаючись на своїх покровителів після кожної фрази за заохоченням, український делегат зчитував зі свого папірця всі ті лайки, які його делегація заготувала протягом 48 годин колективної праці. Так, це була одна із найогидніших сцен, які мені довелося пережити. Але під перехресним вогнем образ і злорадних поглядів я не сумнівався ні на мить, що занадто старанні лакеї скоро будуть викинуті за двері панами, які торжествували, і яким, в свою чергу, доведеться невдовзі очистити насиджені протягом століть місця» ³⁸⁸.

Троцький даремно звинувачує в непристойній, брутальній поведінці партнерів на переговорах. Цього не було. Інша справа, що делегація УНР повела себе зовсім не так, як сподівався радянський нарком, і дала аргументоване спростування його позиції. Досада, розчарування з цього приводу, очевидно, не зникли і з плином часу, чим і зумовлюються оцінки Троцького.

Як би там не було, на Брестській конференції довести свою правоту Троцькому не вдалося. Країни Четверного союзу відкинули його домагання, без будь-яких зволікань визнали незалежність Української Народної Республіки, і вже 27 січня їх делегації підписали з делегацією Центральної Ради мирну угоду.

Троцький до останнього моменту намагався зашкодити такому розвитку подій. 27 січня він направив таку записку по прямому проводу; «Петроград. Смольний. Леніну.

Договір з Радою готовий. Підписання його можна чекати з годину на годину. Лише точні й перевірені дані, що Київ у руках Радянської влади, могли б зашкодити цьому. Дайте знати на Україну, що підписання договору забезпечить центральним державам можливість постійно втручатися в долю України. Лише негайне й остаточне знищення Ради може зірвати змову проти українського народу. Троцький» ³⁸⁹.

Таким чином, Л. Троцькому знадобилося не так вже й багато часу, щоб від запевнень у визнанні самовизначення України, «в які б форми це самовизначення остаточно не вилилось», дійти до вимог «негайного і остаточного знищення Ради». Хто-хто, а нарком у іноземних справах міг би, крім усього іншого, збагнути, що ситуацію змінити вже не можна.

Хоч 27 січня Скрипник направив Троцькому повідомлення про взяття Києва, а наступного дня урядова телеграма про перемогу влади Рад на Україні і переїзд до Києва Народного Секретаріату надійшла до Петрограда, Берліна, Відня, Будапешта, Бреста, для ходу і підсумків переговорів вона вже нічого не значила.

Такий фінал, природно, не міг жодною мірою задовольнити Троцького. Скоріше, це був його грубий прорахунок, серйозний провал. Та вдіяти нічого не можна було.

Щонайбільше зміг зробити нарком зовнішніх справ Росії — так це заявити на засіданні австро-угорсько-німецько-російської комісії для полагодження територіальних справ рішучий протест проти заключення миру з Україною без погодження його з російською делегацією. Він також додав, що цей акт не може мати ніякого значення для українського народу і петроградського уряду.

Так здійснилася зав’язка кризи на брестських переговорах, що, врешті-решт, привела до широкомасштабного наступу австро-угорських і німецьких військ практично на всьому Східному фронті до нового акту трагедії і українського, і російського народів.

Перед читачем через документи і факти вималювалась об’єктивна роль ключових постатей Раднаркому у російсько-українських стосунках наприкінці 1917 — на початку 1918 р. У позиціях Леніна, Сталіна, Троцького було як чимало схожого, так і, природно, відмінного. Предметне знання того й іншого дозволяє зрозуміти, як склалась остаточна рівнодіюча лінія радянського керівництва у конфлікті з Україною, а також дійти важливих висновків — уроків з історичного досвіду, що можуть слугувати додатковим вагомим аргументом у виробленні сучасної політики у сфері міждержавних, міжнаціональних відносин.