Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович. Страница 52

Бій під Крутами: історія і кон’юнктура [8]

Більше дев’яти десятиліть точаться гострі дискусії навколо історичного епізоду, що стався на маловідомій залізничній станції 16 (29) січня 1918 р. З часом у сприйнятті події дивовижно переплелися в тугий вузол життєва істина та її карколомна трансформація на догоду політичній кон’юнктурі. Спробуємо розв’язати цей вузол.

Ні IV Універсал, ні прийняття соціалістичних законів не вплинуло на більшовиків, на їх прагнення довершити розпочату справу, знищити Центральну Раду. Наступ радянських військ продовжувався. Спинити його було зовсім не під силу. Точніше — таких сил не було, нічим було чинити спротив.

Відчайдушну спробу не стільки врятувати Українську революцію, Українську Народну Республіку, скільки, мабуть, відстояти їх честь спромоглася лише невелика група патріотично налаштованої молоді.

З початком наступу на Київ червоних, в умовах загальної розгубленості, навіть суцільної паніки здатними на самовідданий порух виявилися передусім студенти й гімназисти. Уже 5 січня 1918 р., тобто у день здачі Полтави, на зборах студентів молодших курсів Київського університету Св. Володимира і новозаснованого Українського народного університету, скликаного за ініціативою студентів-галичан, було ухвалено приступити до створення студентського куреня Січових стрільців для участі в боротьбі проти радянських військ. До формування «під загрозою бойкоту й виключення з української студентської сім’ї мали вступити всі студенти-українці» ³⁹⁰. Окрім студентів до складу куреня було залучено учнів двох старших класів 2-ї української ім. Кирило-Мефодіївського братства гімназії. Загалом записалося близько 200 осіб (одна сотня потім брала участь у боях в Києві, тобто, не залишала міста). Військові власті в якості командира призначили старшину (сотника) Омельченка, який на той час був зарахований студентом Українського народного університету, й виділили для бранців приміщення Костянтинівського юнкерського училища.

Вище державне керівництво, безперечно, було добре поінформоване про патріотичний порух молоді й, навіть, морально, та й ідейно, підтримало його. Так 11 січня 1918 р. «Нова Рада» — газета українських соціалістів-федералістів, впливової фракції у Центральній Раді — опублікувала звернення «До українського студентства», підписане українською фракцією центру Університету св. Володимира: «Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-«большевицька» (котра нічого спільного не має з ідейним большевизмом) грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хотять придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим. Треба кинути на цей час науку та буденну працю і одною дружньою лавою, як було з початку революції, стати на оборону прав українського народу. Будьмо ж, товариші, щирі й чулі! Облишмо тимчасом стерно науки і відважно ходім до стерна перемоги! Кому, як не нам, нести світичі свідомості й відваги до наших братів-вояків! Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували — Українській державі!

Записуйтесь до «Куреня Січових стрільців», який формується з студентів Університету св. Володимира та Українського Народного Університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги. Запис приймається в Педагогічному музеї щодня (вдень)» ³⁹¹.

У цьому ж, номері «Нової Ради «містився такий заклик: «Всі товариші, що вписались в курінь, повинні негайно явитись в казарму куреня (Печерськ, Московська вул., Костянтинівська військ. школа)».

Подібні матеріали друкувалися й іншими органами преси.

Настрої студентства підігрівалися також тогочасними найвагомішими державними документами. Так у IV Універсалі Центральної Ради говорилося: «До так званих «більшовиків» та інших напасників, що нищать та руйнують наш край, приписуємо правительству Української Народної республіки твердо й рішуче взятися до боротьби з ними, а всіх громадян нашої Республіки закликаємо, не жаліючи життя, боронити добробут і свободу нашого народу. Наша Народна Українська Держава повинна бути вичищена від насланих з Петрограда найманих насильників, які топчуть права Української Республіки» ³⁹².

Отже, можна арґументовано стверджувати про пряму причетність вищого державного керівництва до руху студентської молоді як з ідейного, так і з організаційно-технічного боку.

Упродовж 5–6 днів (8–13 січня) молоді бранці намагалися одержати амуніцію, озброєння й оволодіти елементарними навичками поводження з ним. В казармах Костянтинівського училища, зайнятих, природно, з дозволу військового начальства, якісного вишколу за вкрай короткий термін здійснити не вдалося ³⁹³. Вранці 13 січня до учбового закладу повернулась частина юнкерів (близько 300 чоловік), які розповіли про те, що вони під командою сотника А. Гончаренка у малій кількості (близько 600 чоловік), погано озброєні, самотніми залишаються на цілому Лівобережному фронті під Бахмачем і потребують негайної підтримки ³⁹⁴. Хто і як вирішував питання про відправку на передову студентської сотні, що попервах планувалася для захисту Центральної Ради в Києві, за документами й спогадами достеменно з’ясувати не можна. Вказується лише, що наказ було одержано «від командного складу 1-ої військової школи» ³⁹⁵. Однак, зрозуміло, що самостійно студенти вирішити багато питань, у тому числі й про спеціальний потяг (хоч це й зайняло півтори доби), не могли.

15 січня зранку 116 студентів (перша сотня) були вже на станції Крути (твердження про подвиг під Крутами «декількох сот київських студентів та гімназистів» ³⁹⁶ не знаходить документального підтвердження. — В. С.) і більшість з них відправилася на риття окопів уздовж залізничної колії між Крутами і Плисками. Обабіч бойові позиції зайняв загін юнкерів у 200 осіб ³⁹⁷.

Зранку 16 січня (тобто 29 — за новим стилем) загін балтійських матросів під командуванням Ремньова (за деякими даними до 2 тис.), на марші несподівано натрапив на зустрічний щільний вогонь юнкерів і студентів. Виникло сум’яття. А тут ще наспів панцерник сотника Лощенка з гарматою і почав вести прицільний вогонь по тилах тих, хто наступав. У деяких джерелах згадується ще про дві батареї і два бронепотяги. Так чи інакше, вірватися до Крут «сходу» червоним не вдалося ³⁹⁸.

Подальший перебіг дня відтворити в деталях непросто — настільки суперечливо подають відомості навіть самі його учасники ³⁹⁹.

У пресі за «свіжими слідами подій» розвиток трагедії знайшов таке відображення: «У кожного юного захисника Крут було всього по три обійми патронів…А треба вже воювать, бо несподівано підійшов ворог і почав обстрілювати їх кулеметним і гарматним вогнем. Через короткий час виявилась нова несподіванка: з бокової лінії з Чернігова підійшло кілька російських ешелонів і почали обстріл з тилу. Далі було таке: штаб ніяких приказів не шле, патронів і знаряддя бойцям не присилає. Усі патрони витрачені. Одна одним гармата, котра була у юнкерів, мусила замовкнути, випустивши останню шрапнель. Прийшлось посилати когось на станцію шукати командира і штаб (судячи з усього в редакції «Нової Ради», керівництві УПСФ знали справжні імена командира — «капітан Т.» і склад штабу — «два брати Б.», однак із якихось міркувань не стали широко обприлюднити дані, що з часом стали нез’ясовуваною таємницею. — В. С.). Їх на станції вже не було. Вони подалися за своїм поїздом, не повідомивши своє військо, не пославши йому ніякого приказу, а хапалися виїздити так, що забулися відчепити від свого поїзда вагони зі знаряддям до гармат і з патронами, і завезли їх. Наших вояк росіяне оточили і перебили» ⁴⁰⁰.