Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович. Страница 56

І знову — поділ думок аж до полярних, взаємовиключних. Звинувачення у назріваючих сепаратистських замірах — одна з тез, що дедалі настійніше пробивається в сьогоднішню політичну полеміку, використовується як своєрідний, у певному розумінні зручний, жупел. Звертання ж до історичних аргументів дуже часто грішать непрофесіоналізмом, спрощеністю підходів, примітивізмом оцінок і поверховістю висновків, бажанням підтасувати історичний досвід і його уроки під відстоювану політичну схему, під обраний розрахунок.

Все вищевикладене і зумовлює потребу об’єктивного, неупередженого аналізу історичного матеріалу для з’ясування процесу утворення, функціонування і зваженої оцінки результатів існування Донецько-Криворізької Республіки.

При цьому, гадається, слід мати на увазі, що у численних роз’ясненнях суті поставленої проблеми нагромаджено стільки всіляких нашарувань, псевдонаукових побудов, свідомих перекручень, що нерідко увага відволікається на безплідні манівці, веде в теоретичну безвихідь, відкриває досліджуваний процес від реальних, конкретних людей, їх дій і інтересів.

Принципово важливо з’ясувати політичні передумови і політичні чинники оформлення самої ідеї виокремлення Донецько-Криворізької області, можливості її відриву від України. Безперечно, це ключовий момент для розуміння сутності всієї проблеми, еволюції її практичного вияву на всіх історичних стадіях.

Для Тимчасового уряду, що успадкував великодержавні, централістичні підходи царизму у національній політиці, для урядових партій і організацій (кадети, есери, меншовики, Бунд) Україна існувала в основному і навіть виключно як географічне, а не політико-адміністративне, тим більше — державне (бодай — потенціально!) поняття. Відповідною була і реакція Тимчасового уряду на домагання Центральної Ради вибороти для Генерального Секретаріату (органа виконавчої влади автономії, що народжувалась і де-факто визнавалась уже офіційним Петроградом) прерогативи у межах дев’яти губерній: Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської і Таврійської (материкові, північні повіти).

«Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні» від 4 серпня 1917 р. повноваження Генерального Секретаріату обмежувались першими п’ятьма з перерахованих губерній ⁴²⁵. Найрозвинутіші у промисловому відношенні губернії Лівобережжя, а також товарноземлеробські губернії півдня України таким чином «вилучались» з українських. Одним із аргументів затяжної полеміки навколо цього питання був мішаний склад населення означеної території, в тому числі й Донецько-Криворізької області.

Центральна Рада, зі свого боку, довгий час не виявляла належної твердості, послідовності, принциповості щодо Донкривбасу як органічної частини України. Зустрівши Інструкцію Тимчасового уряду обуренням, після бурхливого обговорення її на засіданнях Малої Ради (президії) і шостій сесії Центральної Ради (5–9 серпня 1917 р.) ⁴²⁶, документ Тимчасового уряду, а з ним і його позицію щодо Донкривбасу було в цілому схвалено ⁴²⁷.

Після повалення Тимчасового уряду питання «про злучення українських земель» («про прилучення «позаавтономних» частин України») було порушено на сьомій сесії Центральної Ради 29 жовтня — 2 листопада 1917 р. 31 жовтня після короткого обговорення було ухвалено постанову: «Поширити в повній мірі владу Генерального секретаріату на всі відмежовані землі України, де більшість людності є українською, а саме — Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини» ⁴²⁸.

В ІІІ Універсалі Центральної Ради Харківщина і Катеринославщина уже беззастережно розглядались як українська територія ⁴²⁹.

Неважко помітити, що у вищезгаданих документах (і Тимчасового уряду, і Центральної Ради) жодного разу не згадується Область Війська Донського, східна частина якого (Таганрозький округ — аж по Макіївку) — невід’ємна складова Донецького вугільного басейну, а у етнічному відношенні — ареал переважно український. Можливо, тому Центральна Рада, Генеральний секретаріат не могли зайняти чіткої позиції щодо захоплення частини Донецького басейну військами генерала О. Каледіна наприкінці 1917 р. Навпаки, вони готові були поступитися інтересами населення Донецького басейну заради збереження приязних стосунків з козачими верхами Дону.

Так, 11 листопада 1917 р. О. Каледін направив Голові Генерального секретаріату УНР В. Винниченку телеграму про те, що козаки почали займати полосу відчуження Катерининської залізниці (а це вже Катеринославська губернія. — В. С.) і дипломатично просив підтримки ⁴³⁰. Жодних протестів чи ж то заперечень з цього приводу генерал не отримав.

Генеральний секретаріат вагався навіть тоді, коли до нього зверталися мешканці Донбасу зі скаргами на дії каледінців із проханнями захистити їх від військового свавілля.

Цікаво відзначити, що така позиція викликала протест не лише прорадянськи чи пробільшовицьки настроєних сил регіону. Саме на протидії каледінцям — з одного боку, і гайдамакам Центральної Ради — з іншого, шматуванню ними Донецько-Криворізького регіону в кінці 1917 р. — на початку 1918 р. в Гуляйполі зароджується і починає зміцнюватися махновщина ⁴³¹.

Отже, не варто спрощувати підходи до складної, багатофакторної проблеми, зводити її до дій однієї якоїсь сили. Звісно, головну роль тут відіграли більшовики.

Ідея утворення Донецько-криворізької Республіки викристалізувалася з позиції більшовиків Лівобережжя, що після Лютневої революції відстоювали тези про принципову відмінність Донецького і Криворізького басейнів від господарських засад останньої території України, про проблематичність входження Донкривбасу до складу України, про необхідність з’ясування цього питання шляхом референдуму ⁴³². Восени 1917 р., після того як Центральна Рада оголосила себе вищою владою в Україні, а всупереч цьому посилився процес встановлення влади Рад на місцях, особливо в промислових, пролетарських центрах, ідея вичленення Донкривбасу одержала нові імпульси і поступово стала переводитись в практичну площину.

Як відомо, більшовики Південно-Західного краю у листопаді 1917 р. висунули пропозицію скликати Всеукраїнський з’їзд Рад для розв’язання найнагальніших проблем тогочасного життя.

4 листопада 1917 р. об’єднане засідання київських Ради робітничих і Ради солдатських депутатів на ініціативу фракцій РСДРП(б) висловилось за скликання Всеукраїнського з’їзду Рад, який мав створити центральний орган Радянської влади в Україні ⁴³³. Цю ідею підтримали багато інших Рад ⁴³⁴.

Одночасно обласний комітет РСДРП(б) Південно-Західного краю, який першим зрозумів необхідність консолідації сил більшовиків у всеукраїнському масштабі, виступив з ініціативою скликання всеукраїнського з’їзду більшовицьких організацій, щоб утворити керівний партійний центр більшовиків України. Якби ця ініціатива була підтримана Донецько-Криворізьким обкомом партії і особисто Ф. Сергєєвим (Артемом) як членом ЦК РСДРП(б), то такий центр, очевидно, вдалось би утворити вже в грудні 1917 р. ⁴³⁵ Але цього не сталося. На Обласний (Крайовий) з’їзд РСДРП(б), що відбувся в Києві 3–5 грудня, приїхали делегати від більшовицьких організацій Південно-Західного краю, Південно-Західного фронту, Катеринослава і Єлисаветграда. В той час, коли в Києві засідав Обласний (Крайовий) з’їзд РСДРП(б), в Харкові делегати збиралися на свою окрему обласну партійну конференцію. Проігнорувавши з’їзд у Києві, конференція визнала за необхідне «скликати в найближчому майбутньому з’їзд партійних організацій ДонецькоКриворізького басейну і Південно-Західного краю», але не для організаційного об’єднання, а лише «з метою вироблення спільного плану агітації і боротьби» ⁴³⁶.