Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович. Страница 85

Всі заводи, фабрики, банки, рудники, шахти мали стати загальнонародною власністю, всі поміщицькі землі, живий і мертвий реманент підлягали негайній передачі селянству без будь-якого викупу ⁶⁶⁰. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України застерігав трудящих, що боротьба з контрреволюцією ще не завершена, що на зміну її внутрішнім і зовнішнім силам йдуть нові вороги, які прагнуть не допустити знищення рабського режиму. «Ми не сумніваємося, — говорилося в документі, — що ви не допустите, щоб розшматована, закривавлена, змучена і зруйнована Україна була віддана на пограбування новому АнглоАмериканському хижаку, який іде до нас під виглядом визволителя.

Не звільнення, а повернення в рабство несуть вони нам.

Вони вже заключили союз зі Скоропадськими, Денікіними, російськими чорносотенцями й українськими поміщиками та капіталістами для того, щоб, змінивши німецьких жандармів, тримати вас у покорі і грабувати без міри і без упину.

В повному єднанні з Революційною Росією, Робітниками Німеччини і Радянськими властями колишньої Австро-Угорської Держави повинні організувати відсіч, ставши всі, як один, в ряди соціалістичної армії України.

Настає останній і рішучий бік капіталу зі світовим пролетаріатом.

Залізним, нездоланним і грізним маршем йде світова революція» ⁶⁶¹.

Звичайно, в пафосному зверненні чимало ейфорійних перебільшень, однак воно зіграло свою мобілізуючу роль у відновленні радянської влади в Україні.

До речі, оригінал листівки з «Маніфестом» Тимчасового робітничо-селянського уряду України, віддрукований в Бєлгороді, датований 23 листопада 1918 р. ⁶⁶², що дисонує з твердженнями радянської історіографії, ніби уряд було створено лише 28 листопада ⁶⁶³.

Загальна ж ситуація на останній місяць 1918 р. виглядала вкрай заплутаною й важкопрогнозованою. На антагоністичні суперечності, які виявилися раніше, могутньо накладалася нова — між силами національно-визвольної революції, яка стала на шлях відродження Української Народної Республіки, й більшовицькорадянським табором, що прагнув неодмінного відновлення Української Соціалістичної Радянської Республіки.

С. Петлюра і отаманщина [14]

Чи не найхарактернішою прикметою розвитку Української Народної Республіки в 1919 р. стала отаманщина — специфічний режим, витворений Головним Отаманом, а згодом і Головою Директорії С. Петлюрою. Боротьба за збереження національної державності супроводжувалася такими сумними й ганебними проявами, як погроми, найбільше — єврейські. Гадається, для розуміння сутності процесів, що істотно вплинули на перебіг подій та й на всю долю Української революції, є прямий сенс розглянути в якомога тіснішому органічному зв’язку означені дві взаємопов’язані складові.

Після залишення В. Винниченком 10 лютого 1919 р. посади Голови Директорії С. Петлюра став безперечним, одноособовим лідером і у вищому державному органі, і у визвольній боротьбі взагалі. Це місце йому забезпечила передусім і якнайбільше слава військового керівника антигетьманського повстання. В ході останнього поступово «проріс», зміцнився, набрав самодостатності порядок, коли головною постаттю всього суспільного життя стали отамани — військові керівники, які, спираючись на силу зброї, створили своєрідну владну вертикаль — «зверху-донизу» — від Головного Отамана до отаманів нижчих рівнів. Такий порядок (режим) і дістав в історіографії назву «отаманщини».

Сам термін увійшов у політичний лексикон уже тоді, в 1919 р. Ним широко оперували перші історики Української революції — В. Винниченко, П. Христюк, М. Шаповал та інші. Узагальнюючи їх спостереження і висновки, як і міркування пізніших дослідників, автор даної праці наступним чином окреслив параметри непростого суспільного феномена. Отаманщина — це домінування в реальному житті Української Народної Республіки, в управлінні всіма її процесами, включаючи політичні, державотворчі, економічні, військового начала, аж до його практичної абсолютизації, підміни військовою владою будьяких і, зрештою — всіх інших регуляторів суспільних відносин і процесів. Чи не найрельєфніше цей український феномен виявився в непокорі армійських командирів різних рангів державному проводову, перманентних виступах проти нього, практиці регіонального сепаратизму, супроводжуваної військовим терором, єврейськими погромами й т. ін. ⁶⁶⁴ Отаманщина в історичному сенсі стала злим фатумом всієї національної державної організації (й навіть ширше — самої національно-визвольної революції), оскільки зірвала плани будівництва республіки трудового народу, підтримані провідними українськими партіями (переважною частиною тогочасного політикуму), Трудовим Конгресом України (у певному наближенні — «видання» Установчих зборів — ідеалу українства всієї революційної доби).

Висловлене дисонує з позицією деяких авторів, які інакше дивляться й витлумачують непросте явище (звісно, мова не йде про тих, хто не визнає і самого терміна «отаманщина», і тих життєвих проявів, які ним позначаються — не нав’язувати ж свого розуміння тим, хто апріорі не готовий до наукової полеміки).

Певне поширення має точка зору, яку тривалий час з ентузіазмом відстоює С. Литвин. Палкий апологет С. Петлюри, історик намагається знайти будь-які підстави для того, щоб зняти відповідальність за отаманщину, її історичні наслідки з Головного Отамана. Для цього він, по-перше, намагається явища усього суспільно-політичного життя штучно звузити до одного аспекту — внутрівійськового, по-друге, звинувачує у тенденційності В. Винниченка, який начебто з ревнощів, першим розкрив роль С. Петлюри у формуванні отаманщини, потретє, перекласти провину за бунти проти Петлюри і Директорії на більшовиків (останній чинник настільки гіпертрофується автором, що ставитися до подібних сентенцій всерйоз зовсім не варто).

Однак, кілька сторінок, витрачених С. Литвином на описання добре відомих фактів ⁶⁶⁵, не стільки доводять непричетність Головного Отамана до започаткованої і виплеканої таки ним тенденції, скільки переконують у зворотному.

Ті ж дві-три цитати з архівних документів, які наводяться в книзі, свідчать про прагнення С. Петлюри хоча б частково, якщо не приборкати отаманщину, то продемонструвати, що вища політична влада готова на рішучі дії проти тих, хто, користуючись військовою силою, перевищує межі своєї компетенції ⁶⁶⁶.

Наведеними документами, які зовсім не суперечать змістом і характером давно відомим фактам, С. Литвин ще раз підкреслив, що отаманщина виходила далеко за рамки вузьковійськового чинника. Автор змушений згодитися врешті і з тим, що С. Петлюрі не вдалося впоратися з отаманщиною ⁶⁶⁷, яка не лише зашкодила військовому будівництву, а й постійно дестабілізувала ситуацію в УНР, зривала її зсередини.

Інший підхід уособлює Р. Коваль — автор, співавтор численних книг-нарисів, укладач документальних збірників про отаманів, так би мовити, місцевого рівня. З досягненнями, думками, висновками енергійного, пристрасного шукача історичних знань широкий загал був ознайомлений завдяки циклам передач на українському радіо.

Вивчаючи події 1917–1921 рр. в Україні, Р. Коваль доходить висновку, що українська або точніше «малоросійська», інтелігенція в особах М. Грушевського та В. Винниченка не виконала покладеної на них долею ролі перед нацією: «Українська інтелігенція перебувала в наркотичному полоні «передової російської культури». І раз у раз «заганяла у спину національної революції ніж облудної соціалістичної проросійської демагогії». «Кімнатний теоретик» М. Грушевський «не мав наміру одривати Україну од Росії, а Винниченко виступав проти творення українського війська» ⁶⁶⁸. Діячі Центральної Ради гальмували революцію від самого її початку. «Народ хотів проголошення Самостійної України, а Центральна Рада вважала це гасло контрреволюційним і декларувала як найсміливіше своє прагнення автономію у складі Росії.