Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович. Страница 87

І через це отамани й отаманці вільно розкрадали гроші, пиячили, бешкетували й робили єврейські погроми» ⁶⁷³.

Важливо мати на увазі, що в якості політико-правової конструкції отаманщина не мала жодного ідейно-теоретичного обґрунтування. Не було навіть спроби зробити щось подібне. Як відомо, політики з моменту створення Директорії витратили чимало зусиль, щоб довести переваги одного з двох альтернативних шляхів розбудови УНР — на основі трудового принципу (трудові Ради), чи парламентської моделі західного зразка. І на Трудовому конгресі, і на численних державних і партійних нарадах, і на партійних з’їздах, і у пресі весь час точилися гострі дискусії, в ході яких перевагу здобував то один, то інший підхід. Навіть при численних урядових перестановках вважалося, що почергово перемогу здобувають прибічники саме згаданих несумісних орієнтацій.

Насправді ж до ідейно-теоретичних аргументів ніхто не прислухався, а прийняті на їх основі рішення незмінно ігнорувалися. І якщо ця тенденція могутньо виявлялася ще тоді, коли на чолі Директорії був В. Винниченко, то з його відставкою намірам отаманів безоглядно чинити так, як тільки бажалося, уже ніщо не заважало.

Не заперечуючи певної об’єктивної зумовленості феномена, отаманщина як своєрідна, специфічна, переважно кон’юнктурна модель управління суспільними процесами, принаймні, для окремих моментів (скажімо, критичного воєнного стану) могла б розраховувати на виправдання, або хоча б сприйматися з тією чи іншою долею розуміння.

Однак винятковим, надзвичайним прийомом у політиці й державотворенні було надано самодостатньої ваги і характеру, а ще більше — ними були підмінені всі інші, не менш важливі напрями функціонування суспільного організму. Інакше говорячи, отаманщина перетворилася на державну політику.

Природно, не просто прихильником, а головним натхненником і організатором у проведенні відповідного курсу був С. Петлюра. І чи не найважливіші суперечності в науковому визначенні ролі С. Петлюри в долі української нації, історії Української революції полягають у правильному співвіднесенні його особистості з політикою отаманщини.

Весна 1919 р. — листопад 1920 р. — це апогей політичної кар’єри С. Петлюри, час, коли він був спочатку неформальним, однак беззаперечним лідером УНР, потім став законно обраним керівником вищого державного органу республіки і, зрештою, на завершальному етапі Української революції, залишився єдиним функціональним членом Директорії.

Водночас означений період у розвитку УНР якнайбільше асоціюється з «розквітом» отаманщини, її «торжеством». Ось тут і виникають головні проблеми у авторів, які понад усе прагнуть звеличити роль Головного Отамана і, звичайно, витлумачити сутність подій, у центрі яких він опинився, на перебіг яких впливав.

Починаючи з революційної доби, не переводиться когорта публіцистівадептів, для яких експлуатація імені С. Петлюри стала зручним способом самоствердження. Частково міфологізована, частково сумнівна й скандальна слава Голови Директорії й Головного Отамана Військ УНР часом сприймалися і використовувалися як надійний захисний щит від звинувачень у примітивізмі, поверховості, декларативності публікацій, центральним героєм яких був С. Петлюра.

Більше того, їх автори справедливі сумніви, критичні міркування будь-які заклики до виваженості, науковості, принциповості досліджень неодмінно переводили у площину політичних звинувачень відповідальних істориків у антипатріотизмі, відсутності державницьких почуттів і т. ін.

Причому певний час (десь першу половину 90-х рр.) на відстоювання подібних позицій спрямовувався переважно юнацький ентузіазм малодосвідчених фахівців, що робили свої перші кроки в науку.

Поширення набули, зокрема, «конкурси петлюрознавців» із гучними публічними заохоченнями, широкою публікацією витворів тих, хто прилучався до літератури, найменованої «петлюріаною» ⁶⁷⁴.

Не забарилися з передруком і поширенням в Україні діаспорних публікацій, у яких С. Петлюрі віддавалась пальма першості серед інших політичних діячів Української революції. Проводилися численні публічні акції (конференції, «круглі столи», наукові читання й т. ін), де ім’я Голови Директорії і Головного Отамана військ УНР дедалі частіше звучало серед найвидатніших представників української еліти всіх часів.

Оптимізації досліджень про діяльність С. Петлюри в добу революції могли б дієво посприяти численні документи, віднайдені і опубліковані В. Сергійчуком у вітчизняних та зарубіжних (російських і польських) архівах ⁶⁷⁵. Вони органічно доповнили два томи, що значно раніше побачили світ за кордоном ⁶⁷⁶. Добра половина матеріалів великого за обсягом видання датована 1917–1920 рр., а в решті (1921–1923 рр.) — зустрічається чимало сюжетів, дотичних до проблем попереднього періоду, пов’язаних із ним.

Можливо, не зі всім написаним у передмові до видання, яка має назву «Великий державник України», можна погодитися. Так, з перших же рядків розвідки відомий історик висловлює різкі закиди владі, яка не визначилася у своєму ставленні до С. Петлюри, «боїться згадувати його ім’я, не кажучи вже про гідне відзначення пам’яті…».

Ще категоричніше В. Сергійчук ладен картати тих, хто зважається на критичні зауваження на адресу одного з керівників Української революції. «Користуючись історичним безпамянством вічного нашого чиновництва, — наголошує він, — вороги української державності продовжують знеславлювати світлий образ Голови Директорії та Головного Отамана військ Української Народної Республіки» ⁶⁷⁷. Гадається, що не слід поспішати зараховувати до числа «ворогів української держави», зокрема, тих вчених, які прагнуть об’єктивних оцінок діяльності С. Петлюри. А «світлий образ» останнього зовсім не варто штучно додатково освітлювати такими, приміром, твердженнями, нібито ім’я С. Петлюри «уособлює українців-самостійників національно-визвольних змагань 1917–1921 років» ⁶⁷⁸.

Справа в тому, що до початку 1918 р. С. Петлюра не займав самостійницьких позицій, що, до речі, підтверджують і документи тома ⁶⁷⁹. І така, на перший погляд, незначна неточність в умовах перманентної дискусії навколо імені С. Петлюри здатна породжувати підозру, чи не робиться те свідомо, щоб у будь-який спосіб домогтися звеличення діяча, який можливо того й не вартий (навіщо інакше вдаватися до відходу від істини?) Однак в цілому передмова виважено представляє зібрані в книзі матеріали, а самі вони краще за все інше дозволяють об’єктивніше пізнати С. Петлюру, його революційну діяльність.

На жаль, доводиться констатувати, що одержаною можливістю далеко не сповна скористалися історики, які обрали за краще зробити свій внесок у з’ясування ролі неоднозначної особистості у руслі започаткованих у першій половині 90–х рр. тенденцій. І хоча серед тих, хто присвятив себе «петлюріані», було чимало й зрілих за віком людей, які змогли здійснити низку солідних за обсягом, зовнішньою атрибутикою (товстелезні — на сотні сторінок, коштовне поліграфічне виконання тощо) видань, останні лише зайвий раз продемонстрували відсутність помітного прогресу, підкреслили невідповідність форми і змісту випущених книг. Можливо, найнаочніше це доводять праці С. Литвина ⁶⁸⁰.

Одне із завдань, які вони виконують — всемірне звеличення С. Петлюри, «захист» його імені від будь-яких критичних зауваг. Втім, автор замахується і на «зверхзавдання» — поставити свого героя над усіма іншими видатними діячами Української революції.