Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович. Страница 97

Тобто, навіть зважаючи на всю складність ситуації, яка вимагала оперативного виконання поточних завдань поза межами Директорії, сказати, що й С. Петлюра, й інші його колеги ставилися до свого функціонування в Директорії, як до найпріоритетнішої справи, можна лише із застереженнями.

Вперше підпис С. Петлюри, як Голови Директорії, в документах зустрічається під 12 березня 1919 р. ⁷⁶⁸, хоча офіційно він був обраний на цю посаду 9 травня 1919 р.

До цього статусу С. Петлюра, ставши з від’їздом В. Винниченка безперечним лідером Директорії, йшов поступово. Незважаючи на те, що в протоколах іноді йдеться про доповіді «п. голови Директорії» ⁷⁶⁹ (чомусь не називається ім’я), в інших випадках він іменується або членом Директорії ⁷⁷⁰, або Головним Отаманом ⁷⁷¹.

Питома вага питань першорядної державної ваги, принципового, стратегічного значення, які розглядалися Директорією, дуже незначна. Крім визначення позиції щодо Антанти, це — призначення Ради Народних Міністрів та й, мабуть, усе. Адже інші пункти порядку денного (їх загалом виносилось на кожне засідання небагато, часто 2–3) здебільшого торкалися затвердження постанов уряду, кадрових змін, фінансових аспектів. Чимало доповідей і повідомлень бралися до відома або передавалися на вирішення до Кабінету Міністрів.

Спосіб розв’язання навіть тих небагатьох нагальних проблем, від яких залежав державний устрій, політичний курс, воєнне становище УНР, не міг не насторожувати скільки-небудь досвідчених функціонерів-професіоналів. Так, уряд В. Чеховського був відправлений у відставку ще 31 січня 1919 р., а новий склад Ради Народних Міністрів було призначено лише 13 лютого ⁷⁷² — розкіш явно не для революційного, воєнного часу.

Юридичні колізії виникли під час призначення уряду Б. Мартоса: наказ і постанова спочатку були підписані (без розгляду на засіданні Директорії) лише двома членами Директорії — С. Петлюрою та А. Макаренком, що були фактично неправочинними. Лише з приїздом через кілька днів Ф. Швеця, який додав і свій підпис до документа, можна було приступати до його реалізації на законних підставах.

Відтак, при всьому бажанні непросто говорити про адекватну статусну роль Директорії у державотворенні, в законотворчій роботі, в авторитетному керівництві суспільними процесами.

Відповідно, подібно функціонував і уряд. Товариш міністра продовольства М. Тимофіїв так характеризував його діяльність: «…Дуже різко посувався параліч влади. Рада Міністрів жила і засідала в вагоні; всі були знервовані і зневірені. Реальної роботи не проводилось майже ніякої. Всі жили чутками й сплітками, котрі невпинно й невтомно переносились з вагона в вагон і утворювали нестерпиму атмосферу взаємного недовір’я і дрібного інтриганства…» ⁷⁷³.

М. Чеботарів доповнює цю картину неодмінними згадками про пияцтво чиновників і військових старшин усіх рангів — а він це спостерігав і занотовував не з допитливості, а, так би мовити, в службовому порядку ⁷⁷⁴.

Практична відсутність владної вертикалі в державі (принаймні, її майже ніхто не відчував і не помічав) викликала в учасників революційних дій, що втягнулися в політику, різну реакцію, часом приводила до ініціатив, розрахованих на зміну ситуації.

Так, 21 березня 1919 р. у Вапнярці командування Південно-Західного фронту, виявившись відрізаним внаслідок захоплення червоними військами Жмеринки від основних сил армії УНР, вирішило діяти на власний ризик, створило революційний комітет (отамани О. Волох, О. Загродський, Ф. Колодій). Ревком оголосив, що бере на себе владу в регіоні й переходить на радянську платформу ⁷⁷⁵.

На серйозну увагу заслуговує такий епізод в історії Української революції, як Кам’янецький Трудовий Конгрес (І. Мазепа називає його повітовим селянським з’їздом), що відбувся 21–22 березня 1919 р.

У ньому брали участь близько 100 делегатів від селян, 9 — від Кам’янецької залоги й кілька — від робітників. Крім того, до складу зібрання ввійшли члени Трудового Конгресу України від Поділля й інших губерній, які в той час перебували у Кам’янці. Почесним головою Конгресу обрали М. Грушевського — фактичного редактора газети «Життя Поділля».

Керували роботою Конгресу українські есери й українські соціал-демократи.

21 березня 1919 р. за поданням обох соціалістичних фракцій було ухвалено резолюцію «Про внутрішнє та міжнародне становище Української Народної Республіки»:

«1. Директорія повинна негайно зірвати переговори з французьким військовим командуванням в Одесі.

2. Директорія повинна негайно приступити до переговорів з большевицьким правительством Росії й України на таких умовах:

а) Україна єсть самостійною й незалежною Республикою, в якій вся влада належить об’єднаним Радам Робітничих і Селянських Депутатів;

б) Українська Республика може федерувати з соціялістичними державами;

в) Українська державність має український характер;

г) Легальне існування українських соціялістичних партій;

д) Виведення російських військ з України;

є) Директорія повинна скласти новий Український Радянський Уряд, який тимчасово утворюється по згоді з українськими соціялістичними партіями. Постійний Уряд сформується другим Всеукраїнським З’їздом Робітничих, Селянських і Військових Депутатів.

1. Директорія повинна негайно скласти уряд з двох соціялістичних партій — УПСР і УСДРП — для ведення загальних переговорів.

2. Рішуче домагатися, аби негайно було припинено вивід війська Кам’янецької залоги на злочинну бойню і негайно припинено боєві дії на всім фронті» ⁷⁷⁶.

Ці постанови мав реалізувати блок українських соціалістичних партій — УПСР (центральної течії), УСДРП й УСДРП («незалежних»). Та саме в день їх схвалення, 21 березня, Директорія і уряд, налякані втратою Жмеринки і наступом більшовиків на Проскурів, а також чутками про «бунтівничо-більшовицькі» настрої та заміри Конгресу, залишили всі урядові інституції, евакуйовані до Кам’янця, і зникли. Опинившись перед фактом розпаду «верховної» влади й уряду, названі три соціалістичні партії разом із Трудовим Конгресом і Козацькою радою місцевої залоги утворили «Комітет Охорони Республіки».

До його складу ввійшли: В. Чеховський (УСДРП-«незалежні» організаційно належав до офіційних соціал-демократів) — голова; А. Степаненко (УПСР) — заступник; члени — Волошин (від Трудової ради — її було обрано Кам’янецьким Конгресом і доручено взяти владу в повіті в свої руки), Грищенко (УПСР, від залоги), Казимирів (від залоги), І. Лизанівський (УПСР), Свистун, І. Мазепа (УСДРП), І. Романченко (УСДРП), М. Ткаченко (УСДРП-«незалежні»), Є. Малик (безпартійний соціаліст-секретар). М. Грушевський відмовився взяти участь у Комітеті, мотивуючи це тим, що поспішає за кордон.

22 березня 1919 р. Комітет видав повідомлення, в якому говорилося: «З огляду на дезорганізацію державного апарату і можливі через це заворушення і порушення спокою — представники Української Соціяль-Демократичної Робітничої Партії і Української Партії Соціялістів-Революціонерів, купно з представниками Селянського Повітового З’їзду Кам’янецького Повіту на Поділлю, а також представниками Кам’янецької Залоги, утворили для тимчасового представництва центральної влади Республики Комітет Охорони Республики в складі — по два представники: 1. Від Центрального Комітету УПСР, 2. Від Центрального Комітету УСДРП, 3. Від Кам’янецької Трудової Ради, обраної на Кам’янецькому Селянському З’їзді, 4. Від Козацької Ради місцевої залоги.