Короп по-чорнобильськи - Лапікура Валерій. Страница 14

Перед Першою Світовою війною до Погребища завітав дуже багатий земляк із самого Санкт-Петербургу. Ну, звичайно, всі прибігли, хто подивитися, а хто зі значно серйознішими намірами. Проте, до високого гостя нікого не пускають. Бо спочатку має ввійти депутація кагалу і, звичайно, рабин.

В останню секунду під самими дверима голова кагалу виловлює з-поміж достойних євреїв такого собі Мотьку Хабада, місцевого ледарюгу, розбишаку і скандаліста.

- Мотька, ану киш звідси! Не плутайся у людей під ногами, бо заробиш!

- Що? - обурюється в свою чергу Мотька. - Та ви ще не знаєте, хто я такий! Графиня Вишнєвська сказала, що не пожаліє тисячу рублів золотом, аби хоч один раз глянути на мене.

- Не верзи дурниць, мишигоне! Графиня Вишнєвська сліпа від народження.

- От тому б і не пожаліла.

Історія замовчує, чи пропхався Мотька Хабад до багатого земляка, зате достеменно відомо, що погребищанський кагал на тому візиті вхопив облизня. Земляк не дав їм ані копійки, натомість добрячу на ті часи суму - аж 200 рублів - подарував містечковому рабину. Природно, що весь кагал негайно помчав до святого вітця.

- Ребе, ми вже придумали, куди діти оті 200 рублів, що вам подарували!

- Придумали? І куди?

- Треба поставити нову огорожу навколо нашого цвинтаря. Бо в старій стільки дірок, що свині й собаки позалазили туди і хазяйнують. Як не зробимо паркан, то вони нам усі могили перериють.

- Я згоден, що паркан треба міняти. У мене от тільки одне запитання: від кого свині і собаки так швидко дізналися про ті 200 рублів?

Якось так склалося, що між Першою і Другою Світовими війнами керівництво кагалу у Станіславі (нині Івано-Франківськ) складалося переважно з людей неосвічених і малокультурних. Ну, що поробиш, буває і таке… Тому, коли до кагалу надійшла петиція від громадськості з проханням профінансувати общинну бібліотеку, більшість членів ради висловилася проти. (Щось це нам нагадує, але розвивати тему не будемо, бо коли сідали писати цю книгу, між собою домовилися: ніякої політики і ніяких натяків, - авт.)

І тоді попросив слово бібліотекар, відомий єврейський письменник та історик Рувім Фан. І розповів отаку оповістку:

- З одного українського села, що на Сході, втік піп. Невідомо, що він там накоїв, але зник дуже спритно. Переодяг у рясу п’яного дядька, що спав попід тином, натяг на себе його свиту - і дай Бог ноги!

На ранок дядько прокинувся, протер очі, смачно позіхнув, глянув на себе… і миттю протверезів.

- О, Господи! Наче ж не сплю, то чого ж на мені попівська ряса?

Ущипнув себе - не допомогло. Ляснув два рази по пиці - теж не подіяло.

- Все, допився, - вирішив дядько. - Пройдуся селом, може, вивітриться.

Тягне ноги вулицею і очам своїм не вірить - мужики перед ним брилі знімають, баби до ручки прикладаються. Став він на перехресті і каже:

- Хто зна, а раптом чудо якесь трапилося? Старі люди розповідають, що колись і не таке бувало. Але зайва перевірка не завадить. Чекайте! Отут у кишені трішки дрібних завалялося, то я замість шинку піду зараз до крамниці і куплю собі псалтир. Якщо я за ніч ще й читати навчився, то я точно справжній піп.

Пішов до крамниці, купив псалтир, вийшов на вулицю, розгорнув, глянув - жодної літери прочитати не може. Аж тут повз крамницю у фаетоні сам повітовий начальник проїжджає. Зобачив дядька і кричить на ходу:

- Добрий день, батюшко!

Ще й рукою помахав. Тоді дядько надувся і сказав:

- А ну вас всіх к бісу, люди добрі. Якщо вже сам повітовий начальник мені рукою махає, то я поза всякими сумнівами - батюшка. А те, що я не вмію читати - то дурня. Це лише означає, що всі попи не вміють читати.

Вислухавши оповістку Рувіма Фана, правління станіславського кагалу весело розреготалося і заробило, що називається, одразу в лоб:

- Шановні євреї, ви напевне теж вважаєте, що як самі ніколи не брали до рук книжок, то й решта членів нашої общини теж не вміють читати?

Які би мудрі євреї не засідали в правлінні кагалу, та й їм час від часу доводиться йти на уклін до рабина. Ну, не все люди знають, що поробиш.

У 1932-му році в Польщі (до складу якої входили тоді українські Галичина, Волинь та Прикарпаття) шаленіла економічна криза. І от одного дня депутація місцевих комерсантів, вони ж усі як один, члени правління кагалу, з’являються до рабина. Духовним пастирем общини міста Борислава був тоді Янкель Сафрін (чи не родич неодноразово і тепло згаданого нами фольклориста?), людина вельми розумна і дотепна.

- Ребе, - звернулися до нього громадські достойники, - поясніть нам, що робиться з усім оцим світом. Половина з нас тримає крамниці, друга половина має комерцію на продовольстві. Отже, якщо цей світ живий, то люди мусять їсти, пити і купувати одяг. А якщо цей світ помер, то має бути попит, принаймні, на похоронні приналежності. Але вся наша комерція ось уже котрий місяць не дала нам ані злотого. То що воно робиться з отим світом, ребе?

Ребе Сафрін важко зітхнув і пояснив:

- Кохані мої, світ ще не помер, але з іншого боку - вже й не живе. Він мучиться перед смертю.

Ці слова мудрого бориславського рабина тоді сприйняли, як жарт. І довго переказували його по всій Польщі. Та коли через сім років розпочалася Друга Світова війна, а ще через два роки весь бориславський кагал повели на розстріл, отоді і став зрозумілим глибокий сенс слів ребе Сафріна.

Але не будемо про сумне. Давайте краще пригадаємо ще одну улюблену тему єврейських оповісток під умовною назвою «теологічні дискусії».

Щоб ви знали, як ще не знаєте, до обов’язків рабина входило рецензування робіт кандидатів у талмудисти (професійні коментатори релігійних текстів Старого Заповіту і в першу чергу «П’ятикнижжя», тобто, Талмуду). Ну, звичайно, доручали це не будь-якому ребе, а найдосвідченішому і найповажанішому. Такому, наприклад, як рабин з Бердичева.

Втрапила йому якось досить таки кепська праця. Проте, кандидат, людина молода і наполеглива, довго благав пастиря написати йому нормальну рецензію. Мовляв, сім’я, маленькі діти, хворі батьки, дурна коза… Бердичівський рабин, людина, добра, м’якосерда і поступлива, врешті решт погодився, але за однієї умови:

- Рецензію я вам дам, але ви надрукуєте її не на початку, а наприкінці вашої праці і між моєю рецензією та вашим коментарем має бути принаймні сім аркушів чистого паперу.

- Ребе, чого це раптом?

- Юначе, отепер я таки переконався, що ви нічого не тямите в Талмуді. Що там написано? «Тримайся від брехні якомога далі».

Поважаний рабин із Дубна відкритим текстом пояснив одному псевдо-талмудисту, що його «коментарі» не варті не те що рецензії, а й жодного доброго слова. Той розгубився і поставив абсолютно безглузде запитання:

- То що ж мені тепер робити з цим рукописом? Спалити чи викинути?

- Ні в якому разі! - закричав ребе. - Тримай його постійно при собі, особливо якщо доведеться мандрувати в нічну пору.

- А чому саме в нічну, ребе?

- А тому, що в Талмуді написано: злі духи вночі переслідують тільки вчених людей. А з оцією от писаниною в руках тебе жоден дух не зачепить, хоч мандруй аж на край світу. Головне - вчасно дати почитати.