Маґнат - Пагутяк Галина. Страница 1

Галина Пагутяк

МАҐНАТ

Здавалося, ясновельможний цієї зимової непритомної ночі обирав між життям і смертю, та я знав, що не духи життя і смерті стоять по обидва боки його ложа, ангел темний по праву руку і ангел світлий по ліву змагаються за його душу. Звідки я, нікчемний, міг знати те, що знає один лиш Господь, і в чому не посмів би зізнатися перед тими, хто спав, дрімав або чував, очікуючи висліду битви за життя його ясновельможності, хто в опочивальні, хто за дверима? А ось звідки — я їх бачив. Вони шептали, нахиляючись до правого й лівого вуха, і недужий прислухався до їхніх голосів, і певно, щось їм відповідав, бо вуста його в напівтемряві ворушились. Остання битва і останній диспут мужа вченого, що давно вже не мав змоги подискутувати у своєму смутному вигнанні. (АК [1]: Цей фрагмент тексту нагадує характерний тип ренесансного діалогу — змагання за душу. За душу можуть змагатися Ангел з Чортом, або Цнота з Фортуною, або інші альтернативні персонажі. Як буде видно далі, така суперечка відбувалася в реальному житті пана Яна Щасного Гербурта, коли він сидів у Вавельській вежі, ту суперечку він описав у автобіографічному діалозі «Геркулес слов’янський». Перед смертю Ян Щасний ще має вибір. Далі, як ми знаємо, такого вибору вже не буде.) З німим розпачем та якоюсь нездоровою цікавістю спостерігав я це дійство, моторошне і високе, а в голові мені все плутався Овідій Назон, жертва інтриг і наклепів, хоча я не міг знати достеменно, за що ясновельможний потрапив у таку немилість, що довела його до повного тілесного і духовного упадку, але римський поет напевно помирав так само серед снігів Скіфії. (АК: Після помилування королем Гербурт офіційно пробув два роки під домашнім арештом в Добромилі, хоч насправді його ув’язнення тривало аж до смерті. Можливо, оповідач дещо романтизує ситуацію і його порівняння Гербурта з Овідієм не зовсім коректне. Та, мабуть, він тут має на увазі лише образ інтелектуала-вигнанця, роль якого обрав собі Гербурт після ролі Геркулеса. Я радила б читачеві не приймати на віру все, що каже оповідач. Його погляди будуть змінюватися ще не раз, і це основний двигунець цієї книжки.) Поки тривала ця бесіда, я не міг молитися. Так буває, коли чоловік стрічається з чимось надприродним і сильним. Тоді забуваєш навіть «Отче наш», і руку несила піднести для хреста. Було таке зі мною колись в дитинстві, як я побачив небіжку-бабуню біля свого ліжка. І коли явилось мені дитя в білій сорочині посеред волинських боліт, і коли тікав з турецького полону і бачив на власні очі, як двоє харцизяк смажать на вогні людську ногу. От і зараз я закляк у кутку, де було моє скромне місце, дивився на дві постаті: світлу й темну, й розумів, що і для молитви має бути час, а цей час настане трохи згодом, коли душа його ясновельможності її справді потребуватиме.

Не було на світі нікого, хто міг би припинити сей диспут, і я з прикрістю подумав, що ні лікар, по якого послали, ні ксьондз, за яким теж послали гінця, не мають ні найменшої уяви про такі речі, хоча слід визнати, що їхня присутність заспокоює. І як жаль, що зразу після Різдва ясновельможна з дітьми поїхала до Мостиськ. Завтра пошлють по неї, аякже, але то неблизька дорога, та й снігу нападало, а тепер ще й мете-замітає. Чомусь я, нехай Бог мені простить, якщо такі справи належиться йому розглядати, обрав уже для пана Яна Щасного смерть. Серце мені стукало-калатало в двері глузду, що так буде ліпше для ясновельможного, для його безтілесної суті й спасіння душі. Може, ті, хто прожив поряд з ним усе життя, обирали життя і мали надію, бо коли падає велике дерево, вражене тяжкою внутрішньою недугою, від вітру, то, падаючи, нищить та руйнує усе довкола, тому їм важливо, бодай сухе, без душі живої, але щоб стояло, тоді як мені — чоловіку прийшлому — все виділося по-іншому. Ті крихти, що я понадзьобував за два місяці побиту спершу в Добромилі, а тепер в Боневичах, були важніші, ніж усе їхнє довге співжиття. І я бачив, що його ясновельможності треба покинути сей світ, бо ні він, ні світ не годні більше терпіти одне одного, а там видно буде.

Так буде ліпше. Я се знав ще звечора, коли він сів вечеряти й дивився на всі тарелі, повні їжі, як на щось незнайоме, а на карафи з вином і збанки з пивом поглядом, налитим по вінця новим напитком, що для живого смертельний, але й мертвому не потрібен. Ніхто моїх думок не вчитає, яке то щастя: мати бодай щось, що ніколи не зможе відібрати хтось інший. Навіть Господь. Він знає, як я люблю Його і як Йому довіряю, і сього доста, аби думки мої завше були свобідні. Йому не треба нічого пояснювати, витлумачувати. Він єдиний, перед ким не встидно за свої помисли. Бо у нас є час їх змінити. А як не вистачить земного часу, то буде небесний.

Не забуду, як пан Ян Щасний обвів нас поглядом, налитим ущерть тугою, так ніби хотів спитати: чи є хтось поміж вас, хто мене любить не як маґната, не як кревного, а як рівного собі. Трудно, ой як трудно донести се питання тим, хто опинився в хуртовину під критим гонтою дахом. Ні жони, ні сина Яна Лева, ні доньок, як я вже сказав, не було. (АК: діти Яна Щасного були ще малі, особливо доньки, бо одружився Гербурт 1601 року, а помер в останній день 1616-го.) Панський ловчий Якуб, начальник залоги, що охороняла спокій господаря цього дому, маршалок пан Томаш і писар Стах, молодий, однак вже хитрий. І я — не то гість, не то причепа. Ті, що сиділи за столом, ті й сиділи тепер коло ложа недужого. Те питання не могло нас стосуватися, бо ми були ніхто супроти чоловіка, що сидів колись поряд з королями і князями, чужоземними послами й біскупами. Воно було звернене до минулого, яке завжди мало майбутнє, і так багато обіцяло, і так мало дало насправді. І сказав його ясновельможність ось що:

— Розіслав я книгу про дружбу й приятелів, що скомпонував сам з думок людей, котрих вони шанують більше, ніж мене.

То прозвучало гірко й з докором і означало те саме: чи хтось справді мене любив колись, чи любить досі? І сам собі відповів. Я помітив за ним таку звичку: відповідати на свої ж питання, як робили колись оратори в Афінах та Римі, а тепер ксьондзи в костелі під час проповіді в неділю чи на свята. І якби дозволено було відповісти, то і економ, і хорунжий, і маршалок йому б відказали просто з моста:

— Та якби ми мали двіста тисяч злотих щорічного прибутку, та сорок сіл, та солеварні й млини, то нам було б все одно, чи нас хтось шанує, а тим паче любить. Ми б в ласку не стояли нікому, проше пана!

Бо хто з нас пам’ятає послання святого апостола Павла до коринтян? (АК: Тут — іронія оповідача. Насправді дуже добре пам’ятаємо: «І якщо я роздам усі маєтки свої, і віддам тіло моє на спалення, а любови не маю, — немає мені з того найменшої користі». (Перше послання, 3)). А хоч би й пам’ятав, що з того? Віра — то одне, а життя — інше. Але докір ми відчули й сумління заворушилося. На мить, бо наступної миті його ясновельможності стало зле. Він похилився на бік і сповз на підлогу. Зомлів.

І тоді від Фельштина, родового гнізда, до Добромиля, осідку, а звідти ще дві милі до Боневич, де він прийшов на світ такої ж лютої зими, пролягла тріщина, яка перетворилась на розколину, і звідти вирвались розгнівані душі Гербуртів, щоб вхопити того, хто задає незручні й безглузді питання замість того, щоб дбати про честь роду і його продовження. Вони й були тією тінню, що злилась в постать темного ангела і тепер мучила його ясновельможність.

А ким же був той ангел, що світлий? Сього я ще не знав, але не мав сумніву, що з’явився він не з землі, котра нас пригортає до себе після смерті, а звідти, де все те, що ми шанували за життя, ніц не варте, а те, що ми топтали ногами, найвартніше. Що би сказали ті людиська, якби могли видіти отих двох істот: темну і світлу? О, сказали б вони, то чорт і ангел не можуть вирішити, куди забрати його ясновельможність: чи до пекла, чи до раю. Непевний він чоловік, коли сам Пан Біг не може розібратися з його гріхами та цнотами, у житті видавав себе не завше за того, ким був. Кажу, бо чув якось у корчмі, як двоє шляхтичів після осінньої торговиці обмовляли пана Яна Щасного. Баламкати язиками за чужими плечима кожен зуміє. Та нехай, се свідчить лише про те, що непростий він чоловік, гадаю, навіть для своїх, вельможних, навіть вчених, панів, раз відступились від нього. Навіть Диявола з Ланцута, пана Станіслава Стадницького мали за свого, а тут… Я й сам не до кінця розумію його ясновельможність, але не був ніколи він безчесним, а се єдина причина відступитись від приятеля. Як в тій книжці, що пан Гербурт видав отут в Добромилі і розіслав другам-недругам. (АК: Йдеться про збірку афоризмів та історій, укладену Яном Щасним Гербуртом «О przyjazniach і przyjaciolach» після того, як через конфлікт із Зигмунтом III він опинився у в’язниці і побачив, хто справжній приятель, а хто ні. Така собі історія, яку ми часто переживаємо самі і яку підняв до рівня трагедії Шекспір у «Тимоні Афінському». Коли ти успішний — тебе всі люблять. Коли тобі зле — всі відвертаються.) Та то греки і римляни, а в нас є своя приповідка: «Як не полюбиш на брудно, то на чисто трудно». Знаю одне: тут не лишуся, хоч її ясновельможність — моя далека родина. Світ для мене вільний: ні воювати, ні господарювати не можу більше. Привела мене сюди недоля, відведе ще кудись. А питання, чи любив мене хто-небудь, я ставлю собі все частіше, і можу на нього відповісти просто: так, любили мене отець і матка, бо я — їхня кров, любила мене жона-небіжка, а це вже святе таїнство — така любов подружня. Але їх уже нема на світі. Шкода, але слід від любові не стирається. А інші тебе люблять за щось, се кожен знає, хто пожив на світі трохи. І знає, що така любов непевна і зрадлива. Але се я так думаю, а пан Ян мав на увазі не батьківську і не подружню любов, для таких, як він, маґнатів, обов’язок — то найперша річ, і як же прикро, коли смерть приходить невчасно, стрясає землю, руйнує володіння, і приходять вовки, і злітаються круки.