Маґнат - Пагутяк Галина. Страница 9

— Се шляхтич з Волині, пан Северин, вашмосць. Небіжчик взяв його під свою опіку, бо якийсь дальший родич ясновельможної княгині. Він тут гостить ще від Покрови…

Голоси потрохи приводили мене до тями, долинаючи здалека, нагадуючи жебоніння ріки, яке я вже колись чув.

— Сновида… А я думав… — шепотів мені коло вуха хтось, вкладаючи футро на плечі, а воно все зісковзувало й падало мені до ніг.

— Що ти думав, Тимку?

— Що то душа небіжчика… так схожі…

— Була б душа, то розтала б, зробилася невидимою.

А отже, стояв я посеред зали на килимі, босий, в одній сорочці, як Лазар, воскреслий з гробу, що не тямить, як він опинився у світі живих. Далі спізнав я маршалка, що, очевидно, не лягав ще, і пана, що мав бути старостою Максиміліаном Пшерембським. Чорнота останнього мене вразила. Чорнота відливала чимось рудим, як стара ряса, очі теж були чорні, а на додачу до всього — гострий ніс, як дзьоб у птаха. Здоровенного птаха.

Господи, який встид… Траплялось се зі мною і раніше, коли був дитиною, і один раз після смерті вітця, коли слуги знайшли мене на цвинтарі по слідах в снігу й привели назад. (АК: Очевидно, випадок з батьком прояснює повторний вияв лунатизму в оповідача, що загалом припиняється в дорослому віці. Смерть людини, що була опорою Северина, та сама пора року…)

Уста мені заціпило, язик прилип до піднебіння.

— Пізнає тепер пан, де він? — спитав мене пан староста.

Пізнаю. Он на картині скаче ясновельможний Гербурт на коні поперед війська, наїжаченого списами.

— Добре, що збудились, вашмосць, — мовив м’яко маршалок. — Спізнаєте мене?

Я кивнув, бо й далі не міг говорити.

— Відведіть пана Северина до ліжка, добре вкрийте, я зараз прийду, — велів маршалок. — Ага, теплого пиття занесіть до його покою.

— Бам! Бам! — раптом озвався дзиґар, що стояв у куті, й усі заклякли на місці. Хоч мій розум ще був затьмарений, я згадав, що ми зупинили всі дзиґарі в домі, як вмер ясновельможний. (АК: Такий звичай існує й досі. Правда, іноді годинники зупиняються самі.) Сей був найбільший, у вигляді прямокутної вежі з чорного дерева. Особливо моторошним було те, що годинник був накритий чорним сукном й обрисами скидався на людську постать.

Пан маршалок випив зі мною гарячого меду з гвоздикою і цитриною, обтер вуса й одразу приступив до справи. Хоч свічка не давала багато світла, я не міг не помітити, як він дуже постарів і змучився за останні дні. Навряд чи його гризла тривога за свою будучину, сам казав, що має невеличкий маєток біля Любліна, який приносить гарний прибуток. Якась тривога рвалась із його зів’ялого тіла, готова визирнути, заломити руки й заголосити: «Що тепер буде?». Але я не виглядав на такого, кому б довірилась його тривога — чужий, майже незнайомий, із пораненою душею.

— Хотів би з вашмосцем поговорити про одну справу, що могла б принести йому певну вигоду.

Я грішним ділом подумав одразу, що діло се стосується смерті ясновельможного, при якій я був присутній, може, маршалку треба, щоб я сказав одне замість іншого, щоби правда була гладка. А найліпше пристати з такою бесідою, коли чоловік кволий і присоромлений, і ще трохи не при собі. Ще недавно стояв перед челяддю в сорочці з простого полотна з дерев’яним православним хрестом на грудях, босий. Не те, щоб я приховував свою віру православну, але бачили мене і в костелі. Збоку могло виглядати, що я був одним, а прикидався іншим. Однак невдовзі мої підозри розвіялись. Маршалок сказав:

— Але не нині, хай пан спочиває. Не знаю, чи вигорить се діло, але як вигорить, то буду тішитися, бо знаю, що вашмосць чоловік поштивий і доброго роду, хоч стратив дуже. Тому хотів би пану допомогти, а ні, то придумаємо щось інше.

— Якби моя воля на те, а не воля натури, — відказав я, — то я б покинув сей осиротілий двір якнайшвидше, аби не бути тягарем.

Маршалок стис мені руку, і в очах його зблиснули сльози.

— І я б се зробив, але не примхи натури мене тут тримають, а обов’язок перед дорогим небіжчиком, який зростав на моїх очах. Я прошу пана прислужитися наостанок роду Гербуртів.

— Мав би за честь, але як?

— Я тут приніс клунок з одежею. Як буде заширока, то нехай пан під спід вдягне щось, аби добре лежала. А завтра зранку, як ясновельможна вдова і пан староста від’їздитимуть до замку в Добромилі, нехай пан у сій одежі вийде на ґанок. Оце все. Просто вийде. Я пошлю слугу по вашмосця.

Очі його метушились, щоб не зустрітись з моїми. Що він ховав у них, не знаю, однак я ще не зовсім прийшов до тями, аби просто про се спитати.

— Не питай, вашмосць, так треба. Спочивай, і щоб не вставав. Я сам погашу свічку.

Він дмухнув на свічу, прочинив двері, за яким стояв челядник зі смолоскипом, напустивши мені диму й у без того тісну комірчину, а далі все поринуло в темряву.

Невже мені всміхнеться Фортуна, що так досі обходила стороною? Маршалок боневицький — чоловік порядний і проникливий. Попри свої великі клопоти, певно, зауважив мою печаль і моє особливе становисько. Я міг би згинути тоді на Покрову, якби не вхопився за соломинку, а вона, бач, яка виявилась міцна. Чув я, що декотрі люди в старості, чуючи перед собою смерть, стають добрішими, милосерднішими. Одне діло дати на церкву, щоб прикрасити храм Божий, а інше — допомогти тишком-нишком, коли Бог бачить, а люде — ні. Тільки не міг я второпати, нащо мені виходити на ґанок. Хоч би не підвести маршалка.

Далі подумав я, що, мабуть, треба мені, як колись, ставити коло ліжка ночви з водою, тоді зразу прокинусь, ступивши у мокре й холодне. Дасть Біг, такого встиду більше не трапиться. (АК: Давній народний спосіб зупинити сновиду.)

Мене розбудили шум, біганина. Я викресав вогонь, запалив свічку, бо надворі лиш починало розвиднятись. Помолився, як завжди, на образок Матері Божої, що дав мені добромильський священик, а тоді згадав про клунок. Долівка була зимна, аж відізвалась давня рана у литці, а за нею занили плечі. Старість робить наші прокидання прикрими.

Клунок був величенький, але я не намацав там чобіт, а мені б придалися чоботи, бо мої з діркою. Але мене втішило, що одежа була відповідна — не німецька чи волоська, я таке не вдягнув би нізащо. Жупан, сукняна делія, підбита хутром, шапка. Ґудзики срібні. Спершу жупан видався мені синім, але коли розвиднилось, то виявився зеленим, трохи потертим. Але такої дорогої одежі я ще не мав. Вона ніби сама до мене тулилася. Тепла!

Я одягнув ще одну сорочку, аби не висів жупан, підперезався поясом в сірі та сині паси, перетканим золотими нитками. Шкода, що мої чоботи поганенькі, але їх не буде видно, як вдягну делію.

За якийсь час я був готовий і думав, чи йти мені самому, чи чекати, поки покличуть. Добре було б подивитись на себе в люстро. У тому залі, де я вчора сновидив, було дуже велике люстро, либонь, венеційське, правда, завішане тепер чорним, бо в домі небіжчик. Нічого, обійдуся. Якщо не брати до уваги, що в плечах зашироко, то можна сказати, що тіло моє прийняло обнову, й вона огорнула мене м’яко й делікатно, й гріла, наче мати. Побачили б сю одіж син і невістка — за неї село ціле можна купити. І оксамит, і сукно німецьке, і хутро з чорного лиса, і срібні ґудзики на додачу. Тільки шапка не по мені — голова моя більша. Але головне, щоб трималася.

Сів я склавши руки, і почало мені серце тенькати й коліна дрижати, а в голові колотитися-питати: нащо мене вбрав пан маршалок так пишно? Якби подарували, як раніше, се одне, а то попросили вбратись і вийти на ґанок, і то акурат, коли ясновельможна від’їздить. Одне добре, в домі людей багато, і то приїжджих, ніхто не буде на мене витріщатись, та й пан маршалок мені велів одягтися, сам одежу приніс.

Скрипнули за мною розсохлі двері і я ступив, як то кажуть, межи люди, що заповнили собою весь дім: гайдуки, пахолки, шляхтичі, білоголові, ченці. Я взяв керунок на ґанок, але не міг пройти. Тоді згадав, що можна вийти через чорний хід, для челяді, та обігнути дім, а там вже якось протиснусь. Звісно, дім не простий, а маґнатський, сюди злітаються як бджоли, так і трутні. Стрінув я двох єзуїтів, яких не бачив раніше, вони дали мені дорогу, притиснувшись до стіни, бо я тепер виглядав як вельможний пан. Ще би мені гонору набратись, а то ноги як з соломи, й у дірку в чоботі дме.