Маґнат - Пагутяк Галина. Страница 8

Тут за спиною я почув тріск гілля, і на шапку мені висипався сніг. Я обернувся і побачив, що по розлогій ялиці дереться замковий служка, хлопчик літ десяти. Я кахикнув, аби не сполошити малого, щоб не зірвався.

— Небоже, що се ти робиш? Вивірку хочеш впіймати? А як сторожа з вежі тебе побачить і встрелить з мушкета? Ану злазь звідти!

— Не треба, вашмосць, не кричіть! — запищав хлопець. — Я хутко злізу!

І справді почав спускатися й невдовзі постав переді мною, вбраний у трохи завелику жалобну одежу з чужого плеча. Від чорної матерії лице видавалось дуже блідим, тільки ніс посинів від холоду.

— І не встидно тобі за вивірками ганятись, коли вельможні пани поприїжджали і треба помогти в домі?

Хлопець витер драним рукавом носа. Челядь у невеликих замках вбирається у святочне хіба при оказії, а на таких, як оцей, лобуряках все горить, ще й ростуть вони.

— Шапка де?

Засмальцьована шапка була за поясом.

— Вбирай шапку та й ходімо у двір, бо застудишся.

Хлопець прудко вивернувся.

— Не бійся, не буду бити! Ходімо.

Раптом він випалив:

— Я орла визирав!

— Звідки в таку стужу орел візьметься? Певно, спить у гнізді.

— Нє, я шукаю того орла, на якого ясновельможний перетворився. Хіба вашмосць не знають?

— Що?

— Усі знають, що коли якийсь Гербурт вмирає, то стає орлом. Пан маршалок казав, що як хто запримітить орла коло двору, то дістане золотого.

— Навіть так! І ти в се віриш? Певно пан маршалок пожартував: не може чоловік стати орлом. А на ялицю чого поліз?

— З дерева ліпше видно.

Тут я з ним не міг не погодитись. Сам, будучи малим, лазив по деревах, на те ми й хлопці. Воно й добре було б після смерті ще чимось стати, а не купкою костей в деревищі. Читав я «Метаморфози» Овідія ще в Острозі. Юпітер міг ставати биком чи орлом, хоч байки то все. Але не прості, зі смислом. Тільки розкрити його можуть далеко не всі: навіщо таке робиться і чому. Здається мені, не простолюд се вигадав — перетворення на орла, а самі Гербурти. Орел — се ж бо цар над птахами, тому на королівських гербах його часто малюють. (АК: Тут оповідач помиляється, недооцінюючи народну фантазію. Орел міг бути тотемом племені, яке колись тут мешкало, й існувала заборона на них полювати. А Гербурти на гербі мали яблуко, пронизане трьома мечами.)

— А як ти думаєш, — спитав я хлопця, — ким краще бути — орлом чи чоловіком?

— У нас невільно стріляти в орлів, їм тут гарно живеться, хоч не кожен орел — се Гербурт, але ніхто не знає, як їх розрізнити.

І помчав стрімголов у браму. Забув спитати, як звати його. Кмітливий хлопчина. І відважний. Я хотів колись, щоб мій син таким був: прудким, язикатим, щирим.

Незадовго була вечеря. Не всім сподобалось, що вельможне панство вечеряло в покоях, а не з усіма. Певно, з дороги хотіли відпочити, але дехто вважав се знаком погорди щодо людей менш знатних, бо ніхто наразі не дорівнював їм становиськом. Того вечора менше пили, більше шептались між собою, як то воно тепер буде. А я думав, як бути мені. Ховатимусь — подумають, що у заволоки-приблуди, якого пригрів ясновельможний, нечисте сумління. Не ховатимусь — вихватнем назовуть. Чужий я для них. Не тим, що православний, їх тут більше, ніж я думав спершу. А тим, що чужому ясновельможний ласки вділив, а своїм — ні. За стіл посадив свій, бесідував зі мною. За своїм горем я не розумів того — хіба можна завидіти чужому горю. Але після смерті Яна Щасного, царство йому небесне, почало мені в очах хутко розвиднятись: тепер усе може змінитись, від завтра.

Потай роззирнувся я довкола себе. Маршалка не було, певно, розпоряджався при панській вечері. Зате побачив секретаря Стаха, ще більш понурого, ніж завжди. Як він тепер переживе, бідака, що вже не є поважною персоною в домі. У сі дні міг собі дозволити покрикувати та погримувати на кожного, наказував собі подати то те, то се, а тепер, бач, урвалося. Однак зловтіхи я не відчув.

Для себе я взяв з життя одну важливу річ: бути завше одним і тим самим, брати лиш те, що Бог дає, а таким, як я, Він дає фортуну просту, як кусень хліба. Не варто лакомитись, бо лакітки — то фортуна від лукавого, і вона страшно зрадлива. Мене неприємно вразило, як секретар націдив у чималий жбан меду з бочки в темному кутку й, сховавши під полою, вийшов. Пити самому — погана звичка. Може, робив він се й раніше, не знаю. Як би там не було, але на ранок нам усім варто мати тверезу голову. Бо певно нам усім вчинять допит через наглу смерть ясновельможного.

Коли я минав кабінет, то побачив, що замість наших гайдуків стоять на варті чужі і з ними бесідує секретар. Тут відчинилися двері, і з них вийшло двоє слуг з порожніми тацями, а за ними пан маршалок. Неважко було здогадатись, що в кабінеті йде родинна рада і зараз там балакають про дещо не для маршалкових вух. Але не тому маршалок був засмучений, бо добре розуміється на панській етикеті і знає своє місце. Очевидно, сталося те, про що він недавно говорив мені й чого боявся — Боневичі продадуть. Я чув, що ясновельможна не любила се місце, вважала його нижчим свого княжого столу. Тепер позбудеться Боневич через великі борги пана Гербурта.

У напівтемних сінях мене не помітили ні секретар, ні маршалок. За цілий день не обмовився я ні з ким навіть словом, окрім хлопчини, що визирав орла. Наче був я невидимим, безтілесним. Тепер я знову непотрібний, але сей перехід з огляду на мою незмінність дався мені легко. Я запалив свічу від факела, що стримів зі стіни, й ступив у темряву, де наприкінці вузького коридору була моя кімнатина. І одночасно зі спалахом вогника мою душу освітило розуміння того, що відбувається: зараз час, коли кожен думає лиш про себе, розпалася нетривка цілісність, що було об’єднала нас, коли помер Ян Щасний. І хоч я був прийшлим чоловіком, на кілька днів стерлася різниця між мною і тими, хто знав ясновельможного багато років.

Я поставив свічу на стіл, і полум’я довго не могло заспокоїтися, породжуючи химерні тіні на стіні. Ну от, продадуть Боневичі, зостануться на стінах мальовидла, які я так любив роздивлятись, хоч і не розумів гаразд того, що вони означають. Я думаю, лишень Ян Щасний знав, хто на тих образах. (АК: Оповідач мав на увазі настінні розписи. Якщо ви потрапите до Історичного музею в Києві, то в залі XVII ст. в кутку над дверима побачите велику картину в жовтувато-коричневих тонах «Сандомирський рокош» невідомого художника. Розгледіти її там важко, хоч вона й досить велика. Так от, ця картина — єдине, що зосталося з палацу в Боневичах. Бо від того будинку й сліду нема — є, правда, лише частина пивниці, вимуруваної з цегли, але це може бути пізніша будова. Картини, звісно, не залишились в Боневичах.) Може, душа його всі дні блукала в тій великій залі, двері до якої були донині замкнені, а тепер їх відчинили, бо через залу ясновельможна ходитиме на свою половину, поки тут. Тепер душа небіжчикова, звісно, коло доньок і жони. Тільки сина нема. Тяжко буде йому їхати з Кракова. Сніг як випав на Введеніє, досі лежить.

Піч була тепла, я погрів собі плечі та, помолившись за всіх померлих, живих і тих, хто в дорозі, ліг спочивати. І Господь послав мені погідний сон після тяжкого дня, наприкінці якого мені стало трохи розвиднятися на душі, полегшало. Чоловік — се частина всієї натури, тому я назвав би свій стан відлигою. Час би вже морозу розчепити свої обійми, а то ще трохи стиснеться світ на макове біле зерня. На Святвечір сіють мак на снігу, і родить він тоді добре влітку.

Та не вдалося мені тієї ночі виспатися — прокинувся я від холоду, світла й крику. Боженьку мій, де ж я?

— Та він сновида, а не дух! Тихо, не верещіть. Дайте чимось вкрити чоловіка. Тимку, я до тебе! Ти баба чи хлоп?!

— Вашмосць, я думав, думав…

— Ти не думати мав, а стояти й не пускати нікого! — я впізнав голос маршалка. Перед очима все пливло, а повіки пекли від яскравого світла.

Де я, Господи?

До мене долинали й інші голоси, які говорили про мене, бо я і в таких тарапатах зостався собою, лиш не знав, де саме.