Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах - Ткаченко Анатолий Федорович. Страница 37

цію. В еміграції він продовжував боротьбу з ненавис-

ним диктатором та встановленим ним режимом. 19

років, прожитих у вигнанні, — найбільш плідний пе-

ріод творчості Гюґо. У 1852 році він написав памфлет

«Наполеон Малий» і «Історію одного злочину» —

викривальну хроніку перебігу подій під час держав-

ного перевороту 1851 року. У 1853 році виходить збір-

ка «Кари», яку вважають вершиною політичної пое-

зії Гюґо. У цей період він написав романи «Знедолені»

(1862), «Трудівники моря» (1866) і «Людина, що смієть-

202

ся» (1869), які хвилюють своїм щирим гуманізмом, ви-

соким пафосом і гнівним осудженням соціального зла.

6 вересня 1870 року, після падіння Другої імперії,

Гюґо повернувся до Парижа. У цей час тривала фран-

ко-прусська війна 1870-1871 років. Восени 1870 року

німецькі війська окупували райони Східної і Північно-

Східної Франції, стиснули кільце облоги навколо Пари-

жа. 18 березня 1871 року повсталий народ проголосив

Паризьку Комуну. Гюґо не приймав методів боротьби

Комуни, осуджував революційний терор. Після розгро-

му Комуни він виступив проти терору буржуазії.

Останній роман «Дев'яносто третій рік» Гюґо на-

писав у 1874 році. У романі він розкрив основний су-

спільно-історичний зміст Великої французької рево-

люції 1789-1794 років. Найзначніший твір останнього

періоду творчості Гюґо — тритомна збірка «Легенда

віків», перший том якої вийшов ще в період вигнан-

ня (1859), а другий і третій — після Паризької Кому-

ни (1877, 1883).

Сюжет «Легенди віків» — історія людства з міфіч-

них часів, а герой — Людина в її становленні і русі шля-

хом прогресу. У передмові до першого тому Гюґо пи-

сав, що «Легенда віків» виникла з мотиву «накреслити

шлях людства в певній циклічній епопеї, зобразити

його послідовно й одночасно в усіх планах — історич-

ному, легендарному, філософському, релігійному, які

зливаються в одному грандіозному русі до світла і... ві-

добразити, неначе у світосяйному й похмурому дзерка-

лі, цю величну фігуру — єдину й багатолику, похмуру й

сяючу, фатальну й священну — Людину». Матеріалом

для «Легенди віків» були міфологія й історія, легенди,

203

балади, епічні поеми середньовіччя й хроніки, а також

реальні події життя. Гюґо глибоко вірив у суспільний

прогрес і неминучість кращого майбутнього людства.

У 1881 році він написав заповіт, до якого 1883 року

дописав: «Залишаю п'ятдесят тисяч франків бідним.

Хочу, щоб мене відвезли на кладовище у катафал-

ку для бідняків. Відмовляюся від погребальної служ-

би будь-яких церков. Прошу всі душі помолитися за

мене. Вірю в Бога. Віктор Гюґо».

Він вірив, що всемогутня сила створила світ, збері-

гає його і судить нас. Вірив, що душа переживає тіло і

що ми несемо відповідальність за свої вчинки.

Помер Віктор Гюґо 22 травня 1885 року від запален-

ня легень. Французька громадськість сприйняла його

смерть як національну трагедію. Уряд прийняв рішен-

ня поховати Гюґо в Пантеоні103. У ніч на 31 травня па-

рижани прощалися з письменником. 200 тисяч ша-

нувальників Гюґо пройшли перед катафалком, який

стояв під Тріумфальною аркою на майдані Зірки (нині

майдан Шарля де Ґолля). Вдень 1 червня близько двох

мільйонів чоловік вишикувалося вздовж останнього

шляху руху катафалку з майдану Зірки до Пантеону.

204

МАРКО ВОВЧОК

(1833 — 1907)

українська письменниця

205

Що подумали б про нас

нащадки,

якби ми нічого не оставили їм.

Дені Дідро

Класик української лі-

тератури, відома російська

письменниця, автор фран-

цузьких оповідань і казок,

перекладачка творів Жуля

Верна і багатьох інших

французьких

письменни-

ків Марія Олександрівна

Вілінська (псевдонім

Мар-

ко Вовчок) народилася 22

грудня 1833 року в селі

Єкатерининське

Орловсь-

кої губернії.

Її батько Олександр Оле-

ксійович Вілінський був ар-

мійським офіцером українсько-польського походження.

Мати Парасковія Петрівна походила з російського дво-

рянського роду Данилових і доводилася двоюрідною се-

строю Варварі Дмитрівні Писарєвій, матері Дмитра Іва-

новича Писарєва, видатного російського публіциста,

літературного критика і революційного демократа.

206

Батько знав багато українських пісень, мати добре

грала на фортепіано. Батьки вільно володіли фран-

цузькою мовою. Народна пісня і французька мова були

супутниками Марії з дитинства.

Навесні 1840 року батько вийшов у відставку і вліт-

ку того ж року помер. У 1845-1846 роках Марія пере-

бувала на вихованні в приватному пансіоні в Харкові і

виявила там блискучі здібності до вивчення мов. Піс-

ля пансіону вона жила у своєї тітки Катерини Петрів-

ни Мордовіної в місті Орлі.

В Орлі був гурток молодих інтелігентів, які обгово-

рювали становище кріпосного селянства, дискутува-

ли на суспільні і літературні теми, декламували вір-

ші, співали пісні. Серед них був український етнограф,

фольклорист і громадський діяч Опанас Васильович

Маркович104, якого за участь у Кирило-Мефодіївсь-

кому товаристві105 у червні 1847 року вислали на три

роки до Орла. Знайомство з цими людьми і насампе-

ред з Марковичем визначило життєві інтереси Марії.

Маркович розповідав їй про Тараса Шевченка, з яким

був у дружніх стосунках і знав багато його творів на

пам'ять. Під впливом Марковича Марія зацікавилася

українською мовою і українським фольклором, акту-

альними питаннями суспільного життя.

У січні 1851 року Марія Олександрівна одружилася з

Марковичем і виїхала з ним в Україну, яку полюбила на

все життя. В Україні вони жили в Чернігові (1851-1853),

Києві (1853-1855), Немирові (1855-1858). Марія Олек-

сандрівна разом з чоловіком збирала народну творчість,

вивчала побут селян, спостерігала їхнє підневільне ста-

новище, слухала розповіді про знущання поміщиків,

207

бачила народне горе, зрозуміла думи і прагнення тру-

дового народу, вивчила багато українських пісень.

1853 року у Марковичів народився син Богдан (р. с. 1915),

майбутній математик, революціонер, журналіст, пе-

дагог. Хрещеною матір'ю Богдана була княжна Вар-

вара Миколаївна Рєпніна, друг і шанувальниця та-

ланту Т.Г. Шевченка. Від неї Марія Олександрівна

багато дізналася про улюбленого поета.

Влітку 1856 року в Немирові вона почала писати

свої «Народні оповідання», які наприкінці 1857 року

видав у Петербурзі П.О. Куліш. В оповіданнях молода

письменниця розповіла чудовою українською мовою

про страждання і надії народу України на звільнення

від кріпацтва. Про «Народні оповідання» Марка Вовч-

ка Куліш писав: «Здавалось, після Шевченка нічого

208

____________________________________________ Українсько-французькі зв'язки

в особах, подіях та легендах

було вимагати більше від

малоросійської мови, та

п. Марко Вовчок розсипав

у своїх оповіданнях такі

багатства рідного слова,

що, я впевнений, сам Шев-

ченко буде здивований».

Тарас Шевченко про-

читав «Народні оповідан-

ня» в Нижньому Новго-

роді, повертаючись після