Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах - Ткаченко Анатолий Федорович. Страница 60

1914 року. В Парижі вони виявляють інтерес до като-

лицтва, захоплюються модернізмом, зближаються з

323

діячами партії есерів159. Лідер есерів Борис Савінков

схиляв їх до релігійного виправдання політичного те-

рору і одержував від них поради під час роботи над

романом «Кінь блідий». У 1907 році в Парижі вийшов

колективний збірник «Цар і революція», в якому Ме-

режковському належить нарис «Революція і релігія».

Розглядаючи в нарисі російську монархію і церкву на

широкому історичному тлі, він приходить до виснов-

ку, що в глибинах народної стихії революційний смерч

набуває нищівної сили і разом із загибеллю російської

церкви і російського царства настане загибель Росії.

Пророцтво Мережковського здійснилося, після Жов-

тневого перевороту 1917 року стара Росія загинула.

Свою другу трилогію, яка складається з драми

для читання «Павло І» (1908) і романів «Олександр І»

(1911) та «14 грудня» (1918), Мережковський написав

на основі капітальних праць російських істориків, зо-

крема М.К. Шильдера і великого князя Миколи Ми-

хайловича

Романова. Трилогія характерна антимонар-

хічною спрямованістю, різко негативним ставленням

до абсолютистської держави, до

самодержавно-бюро-

кратичного

устрою. За Мережковським, самодержав-

ство від Антихриста.

Початок Першої світової війни Мережковський

сприйняв як нещастя для Росії. Повернувшись на

батьківщину і переживши у 1917 році Лютневу рево-

люцію і Жовтневий переворот, Мережковські не при-

йняли Радянську владу, для якої вони були зайвими

людьми, і емігрували до Франції, в Париж, де перебу-

вали до кінця життя.

Після Жовтневого перевороту в Париж емігрува-

324

ли майже усі російські письменники і поети, і столицю

Франції жартома стали називати «столицею російсь-

кої літератури». Кожної неділі на квартирі Мереж-

ковських збиралися письменники, поети,

художни-

ки. На «Неділях» обговорювалися суспільні, політичні,

літературні і релігійні питання. З 1927 року на «Неді-

лях» проводилися збори «Зеленої лампи». На них бу-

вали Ходасевич, Берберова, Бунін, Керенський, Теффі,

Шестов, Бердяєв, Одоєвцева, Георгій Іванов і багато ін-

ших — увесь цвіт російської еміграції. «Неділі» і «Зеле-

на лампа» проіснували до початку Другої світової війни

і виховали ряд молодих поетів, навчивши їх не тільки

думати, але й виразно висловлювати свої думки.

У часи еміграції Мережковський, продовжуючи на-

пружено працювати, написав ряд творів: «Народжен-

ня Богів (Тутанхамон на Кріті)», 1925; «Месія», 1927;

«Таємниця Заходу. Атлантида—Європа», 1930; «Ісус

Невідомий», 1932; «Данте» (2 тома), 1939; нарис «Ре-

форматори. Лютер. Кальвін. Паскаль» та інші.

Ерудіт, поліглот, знавець античності й італійсько-

го Відродження, історик культури, Мережковський

завжди і повсюди насамперед обзаводився бібліоте-

кою, без якої він не міг прожити і дня. Уся його твор-

чість пронизана морально-релігійною проблематикою.

Йому були однаково важливі правда небесна і прав-

да земна, дух і плоть, ареною боротьби яких є людсь-

ка душа.

Про те, як працював Мережковський, пише його

дружина Зінаїда Гіппіус в біографічному нарисі «Дми-

тро Мережковський» (Париж, 1951): «До всякої заду-

маної роботи він ставився із серйозністю вченого. Він

325

досліджував предмет, свою тему, з усією можливою

широтою, і ерудиція його була доволі чудова. Почина-

ючи з «Леонардо», він прагнув, крім книжкового зби-

рання джерел, ще бути там, де відбувалася дія, бачи-

ти і відчувати те повітря і ту природу. Але не завжди

це вдавалося. Повторюю, більше всебічного і реаль-

ного дослідження теми, стосується це романа чи не ро-

мана, — важко було в кого-небудь зустріти».

Мережковський залишив велику літературну спад-

щину: романи, вірші, сотні статей і робіт. Він написав

про багатьох письменників і поетів. Один тільки цикл

«Вічні супутники» (1897) включає портрети Лонга,

Марка Аврелія, Плінія Молодшого, Кальдерона, Ґете,

Сервантеса, Флобера, Монтеня, Ібсена, Достоєвського,

Гончарова, Тургенєва, Майкова, Пушкіна. Він написав

книги про Гоголя, Достоєвського і Толстого, статті про

Чехова, Горького,

Короленка, Белінського, Чаадаєва,

Некрасова, Тютчева, Леоніда Андрєєва. Все, що напи-

сав Мережковський до 1914 року, ввійшло до повно-

го зібрання його творів у 24-х томах, яке вийшло в Пе-

тербурзі у видавництві Ситіна у 1914-1915 роках.

Мережковський жагуче бажав одержати Нобе-

лівську премію. Він вважав, що її по справедливості

належить присудити йому і він один достойний її. Кан-

дидатами на премію, крім нього, були висунуті І. Бунін

і І. Шмєльов160. Основним конкурентом був Бунін, яко-

го Мережковський вважав нудним письменником по-

буту. Але у 1933 році Нобелівський комітет віддав пе-

ревагу Буніну.

Письменник з ненавистю ставився до комунізму і,

коли фашистська Німеччина почала війну з Радянсь-

326

ким Союзом, виступив по радіо і привітав Гітлера, по-

рівнявши його з Жанною д'Арк. Після цього більшість

емігрантів відвернулася від нього. Ненавидячи і зне-

важаючи Гітлера, він, як і Черчілль, вважав, що «хоч

з чортом, але проти більшовиків». Поетеса Ірина Одо-

євцева, яка близько знала Мережковського і часто зу-

стрічалася з ним у Парижі, писала в своїх спогадах

«На берегах Сени» (Париж, 1983): «Його поведінка під

час війни, його так звана зрада Росії — «гітлерство»,

промови по радіо і інше... робилося тільки «з підлості»

і не стосувалося його справжніх поглядів і почуттів...

Поклавши руку на серце, підтверджую, що Мереж-

ковський до свого останнього дня залишався запе-

клим ворогом Гітлера, ненавидячи і презираючи його

як завжди.. , він вважав його мерзотником, неосвіче-

ним нікчемством, до того ж напівбожевільним. Він

все життя торочив про Антихриста, але коли цей Ан-

тихрист, яким можна вважати Гітлера, з'явився перед

ним, — Мережковський не розгледів, не впізнав його».

Дмитро Сергійович помер з тавром колабораціоні-

ста161 9 грудня 1941 року. На його відспівування в пра-

вославній церкві на вулиці Дарю в Парижі прийшло

всього декілька чоловік.

327

МИКОЛА БУРАЧЕК

(1871 — 1942)

український живописець-пейзажист,

художник театру, актор

Кохаюсь я в природі, люблю кож-

ний її шматок, форму, освітлення,

колорит. Все це хвилює мене, дає

мені глибокі переживання, почут-

тя радості, щастя.

Микола Бурачек

Природа щедро наділи-

ла Миколу Бурачека ба-

гатогранним талантом. Він

був не тільки видатним

майстром пейзажного жи-

вопису, а й відомим теат-

ральним художником, чу-

довим актором, педагогом,

письменником, мистецт-

вознавцем і громадським

діячем. На творчість Бура-

чека як художника значний

вплив справили французь-

кі живописці — «барбізон-

ці» та імпресіоністи.

Микола Григорович Бурачек

народився 16 березня

1871 року в місті Летичеві, нині Хмельницької обла-

сті, в родині поштового службовця. Незабаром батька

перевели в Кам'янець-Подільський, де він став пошт-

328

мейстером. Батько був любителем живопису, непогано

малював і з дитячих років прищеплював любов сина до

мистецтва. У гімназії на хлопця звернув увагу вчитель