ДО ЕР. Вибране - Кіяновська Маріанна. Страница 25
«Вже клени в вітер впряжені, як коні…»
Вже клени в вітер впряжені, як коні.
Я буду мчати ними — і мовчати,
Бо клинописні лінії долоні
Тонкі, як сумнів в божому свічаді…
І я така ж: тонка, летка, рахманна.
У шелестінні скресну — і замовкну.
Забудь мене. Відкрита, наче рана,
Я відлітаю в вирій — або жовкну…
«Сила і мякість живої води…»
Сила і мякість живої води.
Зібгана постіль чужої біди.
Зимне повітря сухого плачу.
А про несказане я промовчу.
Холод — за поле, а голод — за ліс.
Хмари прориті слідами коліс.
Серце тріпоче, як впійманий птах.
Тиша у грудях і сіль на вустах.
«Моє знання — важке і незбагненне…»
Моє знання — важке і незбагненне
В мені — належить тим, кого нема.
Люби мене, та не вдивляйся в мене:
Я — світло. Змерехтінена пітьма.
Чекання горне і земне чекання
Написані промінням по воді.
Ці мерехтіння — грань. А я — остання
Із тих, що не вернулись… Ще тоді…
«Є нагота коня у літній зливі…»
Є нагота коня у літній зливі,
Умащеного краплями води
На роздоріжжі сутностей. Щасливі,
Хто не приходить вірити сюди.
Спартанський звичай — умирати першим.
Уже війна, хоч всі іще живі,
І я — коня довершенець (чи вершник) —
Визбирую суниці у траві…
«Я можу забути в котромусь з своїх перетворень…»
Я можу забути в котромусь з своїх перетворень
Дорогу гори, що біжить попри нетрі печалі.
Я надто рослина, і ти мені дивишся в корінь,
Гортаючи нашого неба відкриті скрижалі.
Не заповідь світла, а сповідь як підліток раю.
Я люблю тебе, але дай мені голос почути.
А поки що я ще не вмерла, та вже не чекаю
Таємного стуку, яким ти повернешся в груди.
«Ти йдеш, як дощ, ти зважуєш слова…»
Ти йдеш, як дощ, ти зважуєш слова,
Стукочеш в листя пальцями тонкими…
Цей срібний світ дзеркальний зсередини,
А в оболонці шурхотінь — нова,
Немов дитина, вранці оповита,
Русява й мовчазна, росте трава
Із потойбіччя сну, з узбіччя літа…
І вітер, перешитий не на нас,
Із клаптиків сюрчань і шелестіння,
Мов віск на свічнику — примхливим тіням,
Говорить слово істини про час.
«Ця любов — неначе упівсерця…»
Ця любов — неначе упівсерця.
Й наче упівсерця — нагота.
Ти не сердься, дівчинко, не сердься:
Я не напишу тобі листа.
Утікання з голосу у мови —
Що не камінь, то вода і твердь.
Тільки перша істина любові
Має силу виправдати смерть.
«Це місяць трутизни зелених врун…»
Це місяць трутизни зелених врун —
Чи просто травень паном над бузками.
Триває вічність, пахнучи казками
І слів, і снів, і голосів, і лун…
Кущі нарозтіж. Листя, як листи.
І навіть сонце — з прожилками в оці.
Ця стежка надто довга, відпусти,
Бо смерть моя ще не на цьому боці…
«Вже майже вечір. Що тобі до мене?..»
Вже майже вечір. Що тобі до мене?
Ввійдеш в кімнату, сядеш на стілець.
Любов зітхне, зачаєна, як клени,
Весни передчуваючи кінець.
Я світла не вмикатиму, бо нащо?
Був майже сон, і сон той майже вмер.
Лиш сутінь дико щиритиме пащу…
Та що мені до сутіні тепер?
«Скупа надія, наче липи запах…»
Скупа надія, наче липи запах.
Суха любов, як вигірклі меди.
Іде собака з вірністю на лапах,
Сумний, як світ… Поклич його сюди!
Ти кажеш, щоб не плакала? — не буду!
А може, й справді — сон мені минув?
Іду в апокриф вигнання і суду,
В якому рай — сов тектонічний зсув…
Або не так. Прийду тобі з печалі,
Щоб цілувати очі і вуста.
А потім будуть ночі і скрижалі
На все життя початого листа.
«Ми стрілися ще до передчування…»
Ми стрілися ще до передчування
Кінця Парижа і кінця Едему,
Адам і Єва, перший і остання.
Метро — підземний метрополій демон.
Оскомина газет, в Парижі — літо…
Від спеки в горлі пересохло тіням.
У сьомий місяць від початку світу
Ми зупинились — до гріхопадіння…
«Сонце знову болить. Я запитую, ким воно стало…»
Сонце знову болить. Я запитую, ким воно стало.
Серце б'є навідліг і навідсіч — гулка нагота.
Нагота благодаті у смерті, хоч смерті замало
В день спокуси впійматись дощенту. Дощенту сльота
Носить сльози свої просто неба, на голому тілі,
Наче той чоловік, що колись був придумав сильце.
Б'ється дике пташа, б'ється в вікна мої запітнілі.
І, ламаючи крильце, від мене ховає лице.
«І все-таки ми будемо на «ти»…»
І все-таки ми будемо на «ти».
Не май за зле. Однак не май за добре.
Слова у димі тануть, яко обри.
Люблю тебе. Пиши мені листи.
Чи не пиши — принаймні раз у рік.
Хай маю над собою непрожите…
О, як самотньо й холодно любити
На берегах найдовшої із рік…