ДО ЕР. Вибране - Кіяновська Маріанна. Страница 23
«Спорожнію — як жінка, як квітка тобі облечу…»
Спорожнію — як жінка, як квітка тобі облечу.
Розпізнаєш обличчя мого потойбіччя і тіні.
У котрому коліні, скажи, у котрому коліні
Ти мене передчув — камінець під Стіною Плачу?
«Стежка світла сходжена птахами…»
Стежка світла сходжена птахами.
Довгий вечір довший, ніж зима.
І нема нічого поміж нами,
Окрім смерті, а її нема.
Сім снігів, покладених на чашу,
Залишились попелом густим.
Бог, що перевірив вірність нашу,
Дав нам по молитві — й відпустив.
«Ми нетутешні люди. Нас — нема…»
Ми нетутешні люди. Нас — нема.
Химерний холод атомного січня.
Ти був сказав, що випала зима
З чужого неба — безконечна й вічна,
Накоїлось сніжинок, і світлa
Зітхнули під ногами хрипко й тяжко…
…Та я тобі така тоді була,
Що серце в грудях пурхало, як пташка!
«Надто легко вертати і важко іти…»
Надто легко вертати і важко іти.
Почуття — як сніги, над якими хрести,
Забуття між завій, піднебесна імла…
Світлий ангеле мій, у якого стріла,
Я не встигла забути усеньке-усе,
І тепер мене смерть у полях занесе…
Я вросту у траву, я у воду ввійду,
Я приснюся тобі у твоєму саду.
Засвіти каганець при своєму лиці,
Хай побачу сльозу, що повзе по щоці…
Услухайся у ніч і вдивляйся у день:
Все тобі розкажу, як не стане людей.
Я у душу вступлю, я у серце ввійду,
Я приснюся тобі у твоєму саду…
«Ти мій, як покличеш, і шати — до ніг…»
Ти мій, як покличеш, і шати — до ніг
Примарі зеленого пана і фавна.
Солодка, як мед, жриця мудра і вправна,
А ти — ніби небо чи вечір крізь сніг.
Високі, як фрески, зелені слова
Усі з поворозки спадають і терпнуть.
Підеш — і забудеш, і яблука репнуть,
Тому що тому що. Зжерствіла жорства.
«Тонко різано мармур, а надто його пелюстки…»
Тонко різано мармур, а надто його пелюстки
У містах нарікань, де царями лише царі.
Ми з тобою зі світла — тремтячі прозорі згустки,
Що відбилися в водах, а зорі тремтять вгорі.
«Складало крила дерево у сніг…»
Складало крила дерево у сніг —
А я тобі не вірила до ранку,
Хоч поцілунки нас збивали з ніг,
Лишаючись слідами біля ґанку.
Тихесенько заходило у дім
Повітря — й ворушилося під ліжком.
І усміхалась оком золотим
Маленька чорна стронцієва кішка.
Тремтіли тіні, ніби наші — ті —
Залежали від дотику до тіла.
І золотіли інші — золоті, —
Яким зима довищенту зотліла.
«Банкрутство осені, і золото — ніщо…»
Банкрутство осені, і золото — ніщо.
І небо знов лихе, як звіра око.
Позлітка й черінь листя. Світ пішов
Ловити птицю істини. Глибоко,
Де в небі тільки душі літунів,
Пророцтво буде справджено несміло.
І сніг впаде, як тисячі снігів,
Та цей, останній, — безконечно біло.
«Кора сосни ховає запах хвої…»
Кора сосни ховає запах хвої
Між жил і снів.
З тобою ми не абсолютно двоє,
Лише напів.
«Призначення знаків — мовчати, бо речі і суті…»
Призначення знаків — мовчати, бо речі і суті
Невидимі оку, лиш серцю відкриті часами.
А знаки — це трави; сухі чи в покосах забуті,
Вони залишаються сущими під небесами.
Спочатку були під снігами — в своєму началі,
У зернах іще непророслих, у кореневищах.
Високі стояли замети, премногі печалі
Зникали в слідах. А ціна непочутих — найвища.
«Вервицю нам мовлено з дна…»
Вервицю нам мовлено з дна,
З каменів русла.
Чорний, як птах, потом пропах,
Кровця загусла.
Землі і дні нині одні,
Нам воно — раєм.
Суджене й ні — у Йордані.
Не дочекаєм.
Тільки тебе, ані мене
Час не врятує.
Крига мине, хвиля не втне
І не вцілує.
Всюди клади в душу води —
Й царство небесне…
Тихо моли Бога, коли
Кожен воскресне…
«Незримий, як зозулина провина…»
Незримий, як зозулина провина,
Іде годинник — швидше, аніж час.
Минає ніч, як світу половина,
І тінню проминає нас крізь нас.
А той, що вічно відчиняє двері,
Предивний птах з незапахом землі,
Зненацька проступає на папері
Зі струпами на кожному крилі.
«Очі воском печуть свічі…»
Очі воском печуть свічі:
Ми у хату прийшли з морозу.
Колядою тремтить вночі
Довга вервичка верболозу.
І стоїть на столі кутя —
Знаком радості цього дому.
І рождається в світ Дитя,
Щоби нас іскупити в ньому.