ДО ЕР. Вибране - Кіяновська Маріанна. Страница 33
«Усе закінчиться. Шербет від чекання зітліє…»
Усе закінчиться. Шербет від чекання зітліє.
Цілунки твої — ніби скоса, сутулю плече.
Твій погляд лягає на груди, надсадно пече,
Ридаю в душі, доки жінка крізь мене радіє.
Між нами лиш аркуш паперу — вологу вбере.
Вино, солодкаве на смак, теплувате на присмерк.
А простір — не просто повітря, а вигнута призма,
Що раптом здається тюрмою, із хмар і дерев.
«Периметром неба — холодні свинцеві дахи…»
Периметром неба — холодні свинцеві дахи,
Вітрини і вікна — як букви на шпальтах безодні
Без дня і без ночі. Ти майже реальний сьогодні —
І вчиш розуміти, куди відлітають птахи.
Не ковзання в сенсах, а сенси жаских вислизань.
Пронизливий страх відвикання від Бога і болю.
Я молюся, бачу і сни відчуваю — тобою…
Навідліг — площини. А ти — як увігнута грань.
«Лікуєшся способом жити, аж серце пече…»
Лікуєшся способом жити, аж серце пече,
Упавши, як храми у хмари, у води потоку,
Як тінь — на стіну, чи як сутінь — у рану глибоку.
На горлі — по шию. І пошепки, і по плече.
Ми тут невловимі, ми звідти, ми майже аж ген,
Аж зіронька рани потрохи у хмарі розтане,
Аж небо нарешті присохне, як листя — до рани,
Як зламаний обрій — до чорної книги легень.
«Ти снишся і снишся. Приходиш до мене усує…»
Ти снишся і снишся. Приходиш до мене усує.
Приходиш мовчати — щоб чула мовчання твоє.
Уникнувши смерті, я знову під сонцем існую,
Я знову — існую: повітря мені не стає.
Я — дерево взимку. Кора, шкарубка від морозів…
З весною почнеться епоха дощів-кровотеч…
З надрізів березам викапують — соки чи сльози? —
Чи соки, чи сльози забутих в пришестях предтеч?
Відламана гілка біліє оголеним тілом.
Уникнувши правди, пізнаю себе — і змовчу…
Над ранок обличчя від попелу робиться білим,
Так легко не плакати тут, під Стіною Плачу…
«Не любити — не бути, бо сказано: не убий…»
Не любити — не бути, бо сказано: не убий.
Нам з тобою мій страх на початку буває іншим.
Ти мій ангел наріжний, та спочатку ти камінь мій,
Єрихонський мій зойк — і приречений зойком віршник.
Я належу тобі, як належить росі земля.
Як дитя не належить ні матері, ані Богу.
Те, що маю в собі, те, без чого не буду я,
Настає, ніби смерть, не залежачи ні від чого.
«Після смерті важчає утричі…»
Після смерті важчає утричі
Кожне слово у моїх руках.
І темніють очі на обличчі,
І біліють вишні по снігах.
І стає дорогою прожите,
Поки непрожите настає.
І лягають, мов хрести на квіти,
Два зітхання — наше і твоє.
«Не знаю, як нас звати, як нас звати…»
Не знаю, як нас звати, як нас звати,
Коли в мені вишіптується Бог.
Печаль не має імені чи дати.
Усе воздається. Двічі. За обох.
За кожне слово. За неслово кожне.
За все, чого не сталося. За світ.
За те, що у мені моє тривожне —
Несповідимі мед, вогонь і лід.
«Мій вірш — двосічний, гострий, спраглий крові…»
Мій вірш — двосічний, гострий, спраглий крові
Ворушиться під серцем і ляка.
Рука холодна в смерті. А в любові
Караюча здригається рука?
Всевірую — і знаю, що не можу
Любити не словами молитов.
Люблю й пишу зі страхом — дивним, Божим,
Який — ціна за мову і любов.
«Валькирії в альковах, звуки снів…»
Валькирії в альковах, звуки снів
Сандалового дерева над ложем…
Ти був одним із тих, хто не зумів
В мені затамувати перше — боже…
Ти був із тих, хто не подав руки,
Післяпроживши в дивному шалене.
Стояла в майже білому, шовки
Текли по жилах, вислизнувши з вени.
«Ця майже пристрасть не зашкодить тиші…»
Ця майже пристрасть не зашкодить тиші.
Я жінка ночі, а тому не сплю.
Стримлять із горла недожиті вірші,
Що їх усі, прокинувшись, спалю.
Повір спочатку — я тобі боліла.
Повір наприкінці — і засвіти
Моє занадто паперове тіло,
Хоч вогнища розпалюєш не ти…
«Є речі. Їх назви. І ще раз їх назви. І ще…»
Є речі. Їх назви. І ще раз їх назви. І ще…
Загусла застиглість очей і незнайденість суті…
Я вмру перед ранком — і очі заплющу дощем,
До щему — з питанням: зректися? чекати? бути?
Ти любиш мене? Ти чекав, а тепер змовчав.
Я вмру серед ночі — в обіймах а чи в лещатах.
Хіба перед смертю торкнуся твого плеча —
Останнім цілунком, доказом, розіп'ята.
«Щось розділяє нас. Невже любов?..»
Щось розділяє нас. Невже любов?
Ота моя, для тебе завелика?
Тож я страждаю мовчки — недоріка —
З губи солону злизуючи кров.
Тоненький контур смутку, несльота.
Трамвай відміряв такти — і поїхав.
Лишилась осінь — трепетна і тиха,
Вона й мене сховає, золота…