Аномальна зона - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 29

— Якщо дiвчина справдi з розладом психiки. Припустимо, могла, — визнала Кiра.

— Не знаючи, що робити з собою, на кого скаржитись i вiд чого лiкуватись, Тамара вирушає в єдине, крiм дурдому мiсце, де її готовi вислухати i зрозумiти — у ту придуркувату газету. Там ведуться, їдуть у Пiдлiсне…

— Стоп! — знову вклинилася Березовська. — Чому купа народу, яка туди вже один раз їздила, нiчого не побачила, i всi повернулись неушкодженими?

— Не знаю. Видно, саме в той момент i не було нiчого аж такого особливого… Ну, з серiї: чого не можна бачити, — Бражник знизав плечима, дiстав нову цигарку та, перехопивши погляд господарки кабiнету, заховав її назад. — Це деталi, не до них тепер. Головне — журналiст Шамрай пише статтю про аномальну зону. Тi, хто в курсi справи, читають її i радiють. Он яку поганку, чорт забирай, вдалося завернути! Ось тiльки дiвчину це не заспокоїло. Вона зривається, мчить у Пiдлiсне, випадково натикається на щось, i з нею вирiшують вчинити так, нiби вона справдi побувала в паралельному свiтi. Благо, всi, включаючи нас iз тобою, Кiро Антонiвно, до такого пiдготованi. Далi — ще простiше. Вiтя Шамрай iде по слiдах Тамари в аномальну зону, там його теж зустрiчають вiдповiдним чином, знову обставляють, мов по писаному. Причому — писаному самим Шамраєм. I от, що лишилось в результатi вiд паралельного свiту?

Задоволений собою, Бражник все ж таки не стримався — рiшуче витягнув цигарку й, iгноруючи погляд Кiри, закурив. Вона мовчки дивилась на нього i Сергiй, зробивши кiлька затяжок, пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна, вiдчинив кватирку, викинув за вiкно бичок, кватирку залишив вiдчиненою, повернувся, сперся сiдницями на край пiдвiконня. Кiра далi мовчала, а потiм теж пiдвелася, пройшлась по кабiнету.

— Припустимо, Серж, ти маєш рацiю. Не в цiлому, бо питань таки дуже багато лишається. Та по основних пунктах — твоя правда. Особливо в тiй частинi твоїх висновкiв, якi стосуються бутафорiї. Отже, той або тi, хто хотiв подати Пiдлiсне як аномальну зону, домоглися свого. I означає це, Серж, ось що, — Березовська сперлася спиною об стiну, склала руки на грудях, очi пiд товстими скельцями окулярiв помiтно блищали. — Кримiналу немає, зате iнтрига i сенсацiя є. Журналiсти на низькому стартi, заборонити комусь в’їжджати в зону вiдчуження не може нiхто. Звiсно, якщо постаратись, то це зробити реально. От тiльки старатись нiхто не буде! Пiдлiсне — не мiсце скоєння кiлькох злочинiв, а мiсцевiсть, де вiдбуваються паранормальнi явища. Житомирська область опиняється в центрi уваги i тутешнє керiвництво поки не бачить шкоди саме вiд такої слави. Тема свiжа, слава не скандальна.

— До чого ти пiдводиш?

— А до того, Серж: поки що тiльки нам з тобою здається, наголошую, — вона нацiлила на опера палець, — лише здається, що в Пiдлiсному скоєно якийсь злочин. Отже, те, що для iнших є аномальною зоною, для нас iз тобою — мiсце скоєння злочину. Мiсце пригоди. Яке, Сергiю Петровичу, вже пiслязавтра затопчуть орди журналюг, дослiдникiв i просто роззяв. Тому якщо ми хочемо шукати хоч якусь адекватну вiдповiдь по гарячих слiдах, дiяти треба чимшвидше. Поки, як кажуть у тому анекдотi, не почалося. Тому краще своїх дiй нi з ким не узгоджувати. Згоден?

Бражник почухав макiвку.

— Що можу сказати… Маємо типовий план «А». Треба придумати план «Б» на випадок нештатної ситуацiї — i вперед, за орденами. Тiльки одне уточнення, Кiро…

— Слухаю.

— Ти лишаєшся тут. Нiби як у тилу. Спокiйно! — вiн швидко виставив руку вперед, наче захищаючись вiд удару у вiдповiдь на пропозицiю, котра зазiхає на гендерну рiвнiсть. — Спокiйно, тут теж людина потрiбна. Сама ж казала — часу мало, питань багато. Я попхаюсь завтра в те прокляте Пiдлiсне. Якщо до того часу Шамрай не оклигає, а у Тамари не вiдновиться ще якийсь клапоть пам’ятi, пiдеш у лiкарню i спробуєш почергувати бiля журналiста. Раптом за цей час хтось iз потерпiлих таки пригадає щось корисне. Тодi ти негайно даєш менi знати. I ще, — вiн на мить зам’явся. — Будемо до кiнця послiдовнi, Кiро Антонiвно.

— Це як?

— Так: нехай хтось iз тiєї газетки пiдкаже тобi якогось мудрого дядечка. Який розбирається в цих паралельних свiтах. Може, розмова з ним теж якусь користь принесе. Раптом… Тiльки не кажи нiкому, добре? — Бражник пiдморгнув. — Раптом паралельнi свiти iснують, i ми дарма стараємось… Ну, не проти?

— Вмовив, — зiтхнула Кiра, визнаючи правоту опера. — Хтось справдi мусить прикривати тили. Сьогоднi, — вона глянула на годинник, — туди вже не варто вибиратися. Скоро темнiти почне. Не знаю, на кого чи на що наштовхнулась у Пiдлiсному серед ночi Тамара. Але сьогоднi однаково не варто. Тим паче, що ти, чула, клiєнт для ДАI. Але, — вона вiдлiпилася вiд стiни i повернулась за стiл, — я, власне, не для цього тебе зараз покликала. Якби прокурор не подзвонив, я б i не пiдняла цю тему.

— Отже, добре, що пiдняла. План «А» придумався.

— Насправдi є дещо iнше. Iнша iнформацiя. Вiктора стосується. Шамрая.

Це сталося влiтку двi тисячi четвертого року.

Але Кiра почала не з тiєї iсторiї, а з пояснень, чому вона взагалi зацiкавилась особою потерпiлого журналiста. Дуже просто: довкола Тамари теж виникало забагато питань, але ситуацiя з нею виглядала цiлком прозорою. Натомiсть про Шамрая слiдство не знало навiть елементарного. Зробивши запит по особi громадянки Томiлiної, слiдча не отримала нiчого: не була, не притягувалась, участi не брала. Зробивши аналогiчний запит щодо громадянина Шамрая, вона не сподiвалась на якусь конкретну iнформацiю. Проте, на неабиякий свiй подив, швидко дiзналась: Вiктор проходив по досить гучнiй кримiнальнiй справi. Спочатку — як свiдок, потiм — як потерпiлий. Тiльки заяву забрав, а отже, справу не порушили. Там i без Шамраєвої заяви клопоту вистачало.

Кiра Березовська дуже добре пам’ятала справу Кострицi.

Третього червня двi тисячi четвертого року в центрi мiста, на вулицi Київськiй, п’яний водiй влетiв машиною просто на тротуар i, розiгнавши переляканих пiшоходiв, збив бабусю i її семирiчну онуку. Не зупиняючись, навiть не збавляючи швидкостi, порушник на ходу розвернувся i на очах десяткiв людей зник з очей.

Неподалiк стояли припаркованi старенькi «Жигулi». Їхнiй власник саме пив чай i спiлкувався зi знайомою дiвчиною в найближчому кафе. Побачивши такий «бєспрєдєл», вiн пiдiрвався, стрибнув за кермо i погнався за порушником. Звiсно ж, не наздогнав — як завжди в таких випадках, ДАI зупинила його. На щастя, знайшлася купа свiдкiв, яка пiдтвердила: хлопець нi в чому не винен, навпаки — спробував наздогнати злочинця.

Вiдважним хлопцем виявився Вiктор Шамрай, працiвник однiєї приватної мiсцевої друкарнi. Вiн запам’ятав номер злочинної машини. До речi, вiн виявився не єдиною людиною з гарною пам’яттю: цей номер зафiксували ще троє свiдкiв. Щоправда, нi Вiктор, нi хто iнший так i не роздивились обличчя того, хто кермував, i чи сидiв у салонi ще хтось.

Потерпiлих забрала «швидка». Бабуся в останню мить встигла захистити онуку, прийнявши основний удар на себе. Понiвечена, вона померла пiд вечiр. Дiвчинка лишилась живою, та численнi переломи треба було довго i серйозно лiкувати, бажано в Києвi — житомирськi лiкарi не мали необхiдних можливостей.

За номерами швидко вирахували й машину. Автомобiль був зареєстрований на iм’я Едуарда Кострицi, племiнника вiдомого в Житомирi бiзнесмена Василя Кострицi. Саме в той час багатий та впливовий дядько був за кордоном, тому нiхто i нiщо не завадило мiлiцiї заявитися додому до його племiнника. Едик спав п’яний: вчора бурхливо вiдсвяткував свiй вiсiмнадцятий день народження. Поруч спала така ж сама п’яна дiвка. Знаходилися вони в особистiй квартирi Едика: батьки подарували на вiсiмнадцятирiччя. Костриця-старший успiшно займався нерухомiстю.

Машина була дядьковим подарунком. Не на день народження, просто так (племiнник давно хотiв автомобiль). Насправдi такому як Василь Костриця не новий, хоча й досить пристойний «бумер» не коштував нiчого. Машину йому пiдiгнали за борги i взяти її було радше справою принципу, нiж реальною потребою. Костриця просто зiпхнув її племiнниковi i тут же забув.