Аномальна зона - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 30

Розбурканий «пекельний водiй» спочатку нiчого не розумiв, потiм про всяк випадок послав усiх присутнiх (що потiм дослiвно i старанно зафiксували в потоколi), а коли на нього одягали кайданки, думав, що це такий екстремальний розiграш. Та зрозумiвши в чому справа, вiдразу пiшов у глуху вiдмову. Дiвиця про всяк випадок теж усе заперечувала, навiть вiдмовлялась назвати свої iм’я та прiзвище для встановлення особи.

Костриця-старший пiдняв усе мiсто на вуха, але єдиний реальний результат його дiй — адвокатовi за якусь нереальну суму вдалось витягти протверезiлого i вiд того переляканого Едика з КПЗ тiльки пiд ранок. З хлопця взяли пiдписку про невиїзд, батьки швиденько заховали його в лiкарнi, пояснивши: у дитини нервовий шок, а як наслiдок — розлад центральної нервової системи.

Та слiдству насправдi було байдуже. Навiть бажаючи, вiдмазати Едика вiд цiєї iсторiї не виходило. Хлопець пiд час затримання заявив: машина марки БМВ державний номер такий-то — його, її нiякий пiдарас не викрадав, а тому, хто насмiлиться це зробити, повiдривають яйця. Правда, Едик уперто товк, що вiн нiкого не збивав i взагалi не при дiлах. Тiльки семеро свiдкiв встигли зафiксувати номер, а свiдок номер один, Вiктор Шамрай, навiть гнався за «бумером», тому розгледiв автомобiль i його номери як слiд. Раз машину нiхто не крав i крiм Едика нiхто нею кермувати в той день не мiг, висновок напрошувався сам собою: Едуард Костриця винен у смертi однiєї людини i калiцтвi другої, неповнолiтньої дитини. Суд i вирок — справа часу.

Костриця-старший розумiв це як нiхто. Тому, докладаючи максимум зусиль для затягування часу, вiн дочекався повернення старшого брата. Василь Костриця приїхав у лiкарню до племiнника, вигнав, кажуть, усiх не лише з палати, а навiть з коридору, i за двадцять хвилин перелякана медсестра мовчки витирала мокрим рушником кров з обличчя Едика, а сам вiн спльовував у рушник уламки одного з переднiх зубiв. Але цi подробицi спливли потiм, випадково, i до справи у виглядi свiдчень пiдшитi не були.

Вирiшивши, що на цьому виховний момент завершився, Василь Костриця взявся за справу серйозно. Почалися дзвiнки з Києва на потрiбнi телефони i в потрiбнi кабiнети. А потiм шестеро очевидцiв один за одним рiзко помiняли свої покази. Двоє взагалi вiдмовились, сказавши, що нiчого насправдi не бачили, просто хотiли чимось допомогти рiднiй мiлiцiї в пошуках негiдника. Троє заявили, що помилились в цифрах, i називали кожен iнший номер, остаточно збивши слiдчого з пантелику. Один тримався найдовше, та пiсля того, як у нього самого згорiла машина, теж сказав: помилився, номер «бумера» справдi не може назвати точно.

Тим часом скалiчену дiвчинку оперативно вивезли до Києва на спецiально обладнанiй машинi комерцiйної медичної служби. Там її поклали до лiкарнi i зараз вона ходить, хоча кульгає, голова часом паморочиться. Та в цiлому потрiбну медичну допомогу надали таки вчасно. Нехай i не негайно, проте не затягнули. У скiльки обiйшлося лiкування i хто заплатив — таємниця. Головне: родина дiвчинки перед тим, як їхати з нею в лiкарню, забрала заяву. Претензiй вони не мали. Тим бiльше, що, як тепер з’ясувалося, до кого цi претензiї — невiдомо. Адже шестеро свiдкiв уже не такi категоричнi. Та й сам Едик клянеться-божиться: напився напередоднi, наiменинився, не вилазив з лiжка цiлий день, вiдходив. Дiвчина згадала все i написала з цього приводу аж чотири аркушi власноручних показiв.

Свiдки могли помилитися. Едуард був вдома. Хiба мало в Житомирi схожих «бумерiв», за кермом яких сидять п’янi наволочi? До того ж обличчя водiя так нiхто i не бачив. Навiть сьомий свiдок, Вiктор Шамрай, який уперто стояв на своєму i не змiнював свiдчень. Вiн лишився єдиним свiдком, i без нього справа не могла розвалитись остаточно.

— Каламутна iсторiя була, — погодився Бражник. — Противна, аж липка. Там, здається, вже наступної весни, пiсля отiєї революцiї, купа народу у нас вилетiла через корупцiю. В тому числi справу Кострицi пригадали.

— Нашим тут теж перепало, — кивнула Кiра. — Тiльки ж справа тодi все одно розвалилась. Шамрай таки вiдмовився вiд попереднiх свiдчень. Як i решта, переплутав. Помилився. Тiльки знаєш, як i чому це сталося?

— Купили чи залякали?

— Одного ранку, наприкiнцi липня, Вiктора просто на вулицi зупинили i запхали в машину, — Кiра говорила спокiйно, навiть буденно. — Там зав’язали очi, вивезли кудись у село, просто за мiсто, чи приватний сектор, неважливо. Посадили в спецiально пiдготований погрiб. Залишили пiд стелею слабеньку лампочку. Припасували ланцюгом до металевого штиря, вбитого в землю. А навпроти, теж на ланцюгу, посадили здоровенного лютого собаку.

— Нiчого собi…

— Причому, — вела далi Кiра, — собачий ланцюг зробили вiдповiдної довжини. Навiть натягнувши його, пес не мiг дотягнутися до полоненого якихось два метри. Шамрай сидiв у кутку. Вийти з кутка не мiг. Неправильний крок — i собака хапає за ногу, руку, iншу частину тiла. Пес рвався вперед, варто було хлопцевi лише поворухнутися. Вiктор кричав, намагався когось про щось попросити. Марно, з ним навiть не розмовляли. Так його залишили з собакою в майже темному пiдвалi на добу. Голодного. Роздягненого до трусiв. Пiд ранок полонений вже просяк власною сечею та викачався у власних екскрементах. Собацi ж хоч би що: пожвавлювався вiд найменшого руху з боку жертви.

Березовська зробила паузу, перевела подих. Бражник не знав, що треба говорити, хоча бував у бувальцях i чув та бачив не таке.

— На ранок Шамрая витягли на свiже повiтря. Облич своїх мучителiв вiн не бачив, ховали пiд чорними масками. Його обмили крижаною водою зi шлангу, кинули одяг, коли вдягнувся — знову запхали в машину. Там дали випити склянку горiлки, простягнули тверду теку, аркуш паперу i ручку. Нiчого не пояснювали, Шамрай усе зрозумiв. Написав так, як йому ранiше кiлька разiв радили зробити. Тодi його вiдвезли до прокуратури. Бiля прокуратури вже стояла мама, перелякана i заплакана. Разом iз сином, якого алкоголь на деякий час привiв у адекватний стан, вона пройшла до слiдчого. Вiктор вiддав йому заяву. Ось як поставили останню крапку в справi Кострицi. Казали, пiсля того Шамрай дико запив. Мама спочатку рипнулась правди шукати, навiть заяву понесла, мовляв, сина викрали. Та скоро забрала, перспектив не було. Натомiсть син пив по-чорному i вона змушена була везти Вiктора кудись у Київ, витрачатись на дорогих лiкарiв, навiть класти в якусь лiкарню. Так тривало до пiзньої осенi. Знаєш, що цiкаво? На роботу в тi «Неймовiрнi факти» йому вдалося влаштуватися десь пiд час Майдану, коли всiм було взагалi не до роботи, тим бiльше — до рiзної там чортiвнi, про яку ця газета писала i пише, — Кiра знову помовчала. — Але насправдi до нинiшньої iсторiї ця має якесь вiдношення.

— Яке саме?

— Давай думати разом. Для цього i покликала. Той, хто злив менi подробицi тiєї страшної пригоди з Шамраєм, обмовився: Василь Костриця на якомусь етапi просив допомоги у Дениса Ковалевського. I отримав її.

— А конкретнiше?

— Конкретнiше: люди, органiзованi Акулою Деном, пiдключалися на етапi, коли спроба купити свiдка не вдавалась. Є думка, що пiдвал з собакою — його персональне ноу-хау.

— Гм… Але ж Шамрай жодним боком не причетний до вбивства Пiддубного. У них абсолютно рiзнi сфери iнтересiв i кола спiлкувань. Поки що… гм… Поки що спiльного в цих двох iсторiях лише те, що i там, i там Акула Ден фiгурує щонайменше як органiзатор злочинiв. I довести це неможливо. Немає слiв, Кiро Антонiвно, iсторiя показова. Тiльки яке вона має вiдношення до нашого вбивства? I до чого тут взагалi Пiдлiсне з його аномальними зонами?

— Не знаю, — чесно призналася Березовська. — Думала, двi голови складуть одну картинку.

Не було нi плану «А», нi тим бiльше плану «Б».

Бражник вирiшив дiяти за єдиним реальним у подiбнiй ситуацiї планом: не виробляти жодного плану. Тим паче, що, збираючись до аномальної зони, де за переказами можуть траплятися не зовсiм звичнi явища, хай i не мiстичнi, а звичайнi атмосфернi, навряд чи мудро будувати плани. Будь-який з них у будь-який момент може виявитися недiєздатним i кардинально помiнятись.