Таємниця зміїної голови - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 4

Після того, як знайшовся козацький скарб, Данило та Богдан почали часто спілкуватися з Галкою, донькою містечкової бібліотекарки. Дівчинка як дівчинка, худенька, не надто висока, дві кіски виклично стирчать у різні боки. Але щось таке зачепило обох хлопців, бо якось вони мало не побилися через Галку. Ну добре, добре, до бійки не дійшло, та сварка аж просилася. Але помирив усіх, як не дивно, кращий Галчин друг. Називала дівчина свого друга Футболом, коли скорочено — Футбиком, і був він справжнім африканським страусом. Його разом із іншими родичами привезли якось на Полтавщину, поселили на спеціальній страусовій фермі. Та довго висидіти за загоном Футбол не зміг, одного дня втік, дістався до найближчого людського житла, попоїв біля курника — ось так з Галкою і здибався.

Дівчині вдалося приборкати непокірного птаха. Для цього просто осідлала його, і з того моменту Футбол ходив за нею хвостиком, мов особистий охоронець. А мати справу зі страусом, як невдовзі з'ясувалося, не дуже-то й хотілося. Бігає він швидко, може навіть машину перегнати. Дзьоб сильний, шия довга: дожене ворога в чистому полі чи просто на вулиці — все, ховайся. Дуже не любить, коли його, мов курку, кличуть: «Ціп-ціп-ціп!». В такому разі можна навіть Галку не чіпати, без того ворогом страуса станеш на віки вічні. Нарешті Футболом його прозвали, бо дуже любить довгоногий птах ганяти м'яча. Це єдине, чим можна забавити страуса: буцнеш м'ячика ногою, і все, довго цей африканський футболіст ганятиме його полем. Якось навіть вдалося влаштувати футбольний матч, де страуса як повноцінного гравця, поставили на ворота. Жодного гола не пропустив! Чим дуже здивував ватажка місцевих хлопчаків та кращого містечкового футболіста Льоньку Гайдамаку.

Із ним Богдан та Данило спочатку теж довго не могли порозумітися. Та коли почалася шалена гонитва за злодіями, які вкрали золоту булаву та інші скарби, заховані козацьким полковником, вчорашні вороги об'єдналися. І прощалися вже друзями. А Льоньчин дід, старий Гайдамака, музейний сторож та знавець місцевих легенд, дуже добре свого часу знав Данилового тата, Ланового-старшого. Тому й запропонував допомогу хлопцям у їхніх пошуках корисними порадами.

Пізніше Льонька Гайдамака навіть гостював у Данила в Києві. Хотів Данько ще й Галку якось запросити, та одна проблема завадила: той самий страус. Ви ж уже знаєте — Футбол від дівчинки з кісками зазвичай ані на крок не відстає. Домовитися з птахом про те, що, мовляв, ось я поїду, а потім, дуже скоро, повернуся, Галці, звісно, не вдалося. Ну, а брати з собою страуса в дорогу, навіть якщо це не дуже далека путь, не лише в Україні — ніде в світі, здається, не прийнято. Не котик він, не песик, навіть не морська свинка чи папуга. На повідку не поведеш, у кошик не покладеш, у клітку не посадиш.

А Данько чим далі, тим довше за Галкою сумував. Розмов по телефону вже не вистачало. Тому малював хлопчина плани, як улітку знову приїде до бабусі, як побачить дівчинку з кісками, як залізе верхи на страуса — Футбол друзям це милостиво дозволяв. Та не так сталося, як гадалося.

Річ у тому, що Лановий-старший чим далі, тим серйозніше ставився до можливості прокласти по Україні нові цікаві туристичні маршрути. Мало, казав, знаємо свою країну, все по закордонах, по морях-океанах, пустелях-пірамідах. Своє ж не гірше, та ще й під боком, і цікаве, бо мало вивчене. Поговорив Данилів тато зі своїм другом, бізнесменом Михайлом Вороненком, і вирішили вони почати з Поділля. Серйозно взятися за старовинні замки та маєтки, дослідити, в якому вони стані, вивчити історію, розробити цікавий маршрут для кількаденної подорожі.

Для цього чоловікам треба було виїхати на місце. І стрельнула Лановому-старшому думка: чому б синові не поїхати з ним разом? Побуде далі від Києва, побачить щось нове для себе, подихає свіжим повітрям, відпочине… Друга Богдана може з собою взяти, тим більше, давно Вороненко щось таке обіцяв рятівникам золотої булави…

Не став Данило батькові перечити. А Богданові все одно. Хлопець мало де, крім свого київського двору, бував. Правда, Лановий-старший мусив дати синові обіцянку: щойно всі справи тут, на Поділлі, вирішить, негайно відішле його на Полтавщину. До бабусі, до друзів, до Галки з Футболом.

Налаштував себе Данило на цікаву подорож. Та за кілька днів, що вони провели в селищі, стало обом хлопцям надзвичайно нудно. Оселили їх на турбазі, виділили окрему кімнату, видав тато синові мобільний телефон для зв'язку — все, сам днями мотався чи по околицях на джипі з Вороненком, чи по лісистих пагорбах, де лишилися недоглянуті руїни. Данько з Богданом мусили давати собі раду самі. Єдине: не морочив голову батько проханнями постійно дзвонити чи відповідати на дзвінки. Місцевість тут така: ось є стільниковий зв'язок, крок ступив — уже нема, зник. Тому телефон Лановий-старший видав синові лише для власного спокою. Загалом же вважав обох хлопців достатньо дорослими, аби ті не влізли в якусь дурню без нагляду.

А вони, бачте, все одно вклеїлися. Бо познайомилися з Рудиками, рудоволосою Варварою, яка Богдану дуже сподобалася, та її братом-близнюком Андрієм на прізвисько Вухо. Далі ви вже здогадалися: побився Майстренко з Вухом об заклад, що орієнтується під землею краще за місцевого вуханя. Захотів перед Варкою похизуватися, і взагалі — чого не зробиш від безділля, коли поруч є закинута печера, у яку школярам шлях заказаний…

Ну ось, тепер можна вже й назад повернутися. Бо почули незнайомці зойк у підземеллі, а це для них несподіванка: вони ж явно прийшли сюди не для того, аби хтось сторонній почув їхню розмову.

Розділ 5

У якому Богдан Майстренко не розуміє, які саме двері повинна відкрити жіноча рука

— Де ви чули тут крики? — спитав у темряві, майже зовсім поруч із місцем Богданового сховку, грубий чоловічий голос.

— Попереду, — почулося у відповідь, і цей голос звучав не так грубо, але й не надто тонко. Вчувалося в ньому щось незвичне для вуха. — Дивно, що ти нічого не чув!

Ага, зробив Богдан подумки позначку. Не рівні між собою невидимі співбесідники. Той, хто називає іншого на «ти», явно старший у цій парі. Та має більше впливу. Чомусь саме цей нехитрий здогад наштовхнув хлопця на інше невеличке відкриття: якщо вони так між собою, то привела обох у підземелля точно не звичайна людська цікавість.

Не раз доводилося Боді брати участь у спортивних змаганнях. Мав змогу бачити, як спілкуються між собою старші спортсмени. Коли вони одна команда, коли випробування складне і варто довіряти один одному та відчувати плече товариша завжди, ось так, на «ви», дорослі та рівні між собою люди один одного не називають. А якщо й називають, то є в цьому звертанні, хоч на «ви», хоч на «ти», певна повага до співбесідника та напарника. Тут же, у вогкій темряві печери, почулося Богданові: власник грубого голосу побоюється товариша. Той же, своєю чергою, ставиться до колеги зверхньо.

Тим часом промінь ліхтарика ковзнув по колу підземної зали, на мить мазнув темряву пройми, де принишк Бодя. Тому довелося посунути ще далі вглиб глухого коридору. Навіть міцніше притулився спиною до стіни, одночасно ковзнувши на землю. Була якась примарна надія: в разі чого за камінь приймуть, за таку собі невеличку брилу. Та пощастило, поки що незнайомці не збиралися детально обстежувати всі закутки цієї зали. Натомість почулося:

— Я точно не глуха! Чи ти, Карлику, думаєш інакше?

«Оп-па…» — мало не вирвалося в Богдана. Значить, один із незнайомців — жінка. Тут же сама собою склалася невеличка мозаїка: голос у неї дивний, бо не зовсім жіночий. Незвичний, бо хрипкуватий. Не відразу й розбереш. І вмить переляк почала витісняти цікавість: не всяка жінка полізе під землю просто так. Отже, тут дійсно може початися щось цікаве. Тепер головне — сидіти, як сидів. Завмерти, нічим себе не видати, перетворитися на слух.