Таємниця зміїної голови - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 5

Як вирішив Бодя — так і зробив. Зрештою, іншого виходу тепер у хлопця просто не було.

— Боже борони, пані Крук! — заторохтів тим часом той, кого, попри грубий голос, назвали Карликом. — Справді, щось таке вчулося. Ось тільки навряд чи кричала людина. І взагалі… не думаю… при всій повазі… що тут справді кричали.

— Не мороч голову! — чи здалося Богданові, чи пані Крук справді сердито тупнула ногою. — Думаєш, у мене почалися слухові галюцинації?

— Не думаю я так, — тепер Карлик наче виправдовувався. — Просто я хочу показати вам дещо. Аби ви зрозуміли, що… ну, як хочете — хто вас так наполохав.

Знову на мить майнуло світло — промінь ліхтарика гойднувся. І відразу — хрипкуватий вигук:

— Це що таке?

— Хто, — так ввічливо, як міг, поправив Карлик. — Не «що», а «хто». Місцеві аборигени, якщо завгодно. Летючі миші.

— Кажани? — перепитала пані Крук. — Тьфу, яка бридота.

Проте Богдан не відчув, аби крилаті печерні мешканці, котрі так налякали його, справді викликали в невидимої власниці хрипкуватого голосу помітну огиду. Та, кого називали пані Крук, просто озвучила очевидне: кажани дійсно не білі та пухнасті тваринки, з породи тих, кого приємно взяти до рук та попестити.

Враз почувся шурхіт — це сполохані світлом тварини злетіли зі своїх місць, переміщаючись подалі. Зойкнув від несподіванки грубий голос. Проте жінка, як годилось би, навіть не скрикнула. Схоже, летючі миші загадкову пані Крук ані вразили, ані злякали.

— Вони не кусаються, — мовила жінка.

— Не скажіть, не скажіть. Всяке може бути, — активно заперечив із темряви Карлик. — Але ж я не про те. Кажани, бачте, літають та пищать. Коли тихенько, коли голосно. Ось вам і здалося.

«Ага», — зрадів після цих слів Богдан. Ось і прийшов йому на виручку незнайомець, сам того не знаючи. Тепер залишається, аби ця сама пані повірила.

— Думаєш? — перепитала пані Крук, ніби читаючи Богданові думки, без жодного натяку на сумнів.

— Певен.

— Може, й так, — схоже, пані Крук погодилася з цим припущенням охоче.

— Так, так! — зачастив невидимий Карлик. — Скільки разів я це чув, коли тут вештався… Знаєте, в темряві, на глибині, кажанячий писк дає такий, знаєте, несподіваний акустичний ефект…

— Ці тварюки тут постійно живуть? — обірвала жінка його пусті теревені.

— У печері?

— Конкретно в цій залі.

— Куди ж їм ще діватися? Вночі вилітають на повітря, вдень повертаються. Бачте, навіть не дуже полохані. До людей не звикли.

— Тобто?

— Про що й кажу вам: люди тут, у цій печері, нечасто ходять. Місце для прогулянок, самі бачите, не найкраще. Печера взагалі нецікава. Лише один хід, і той не надто довгий. До того ж її взагалі закрили, колись обвали були…

— Мене інше турбує, Карлику, — знову жорстко перервала його пані Крук. — І ти прекрасно це знаєш. Оці, з Києва… Почнуть тут свою туристичну діяльність, розгорнуться на повну. І на Змію цю саму руки накладуть. Око вже наклали, сама чула. Знаєш же сам, як буває. Спочатку тут облагородять усе для туристів, як у тій же Кришталевій печері. Або в Озерній чи Млинках. Потім почнуть копати, досліджувати, чи правду кажуть про лабіринти…

— Правду, — вставив Карлик. — Чисту правду, чистісіньку.

— Ну, значить нам з тобою треба ворушитися. І думати швидше, — на мить обоє замовкли, а тоді хрипкуватий голос залунав знову: — Значить, кажеш — нема тут інших таких ось залів?

— Можемо прогулятися далі. Але всюди суцільні стіни. Коли і починати шукати, то десь звідси.

— Знову оте твоє «десь!» — голос пані Крук звучав тепер роздратовано. — Ти мені конкретну інформацію давай, розумієш? От привів ти мене сюди — що з того? Далі що?

— Ви самі хотіли… — Карлик знову почав виправдовуватися.

— «Хотіли, хотіли», — передражнила його жінка. — Мені насправді іншого хочеться. Покажи мені чи хоча б натякни, що саме повинна відімкнути жіноча рука? Ось ця рука. Моя.

З того, як ішла розмова, Богдан зрозумів — зараз пані Крук простягнула в темряві свою руку Карликові.

— Та не треба мені вашої руки, — промимрив у відповідь грубий голос. — Я той… Тобто, не той…

— «Той, не той!» — знову перекривив хрипкуватий голос. — Карлику, це дитячий садок якийсь! Прямо кажи — для чого ми сюди запхалися, якщо нема дверей, які я можу відчинити? Ну?

— Може, двері не тут, — відказав Карлик, мов школяр. — Не в печері. Є тільки цей кривий прохід. А ось ці отвори в стінах нікуди не ведуть. Самі гляньте.

Ніколи раніше не вірив Богдан Майстренко, що серце справді здатне піти в п'яти. Але зараз він відчув: його власне серце опинилося саме там. Ось почнуть вони зазирати в кожний куток, точно знайдуть мимовільного шпигуна. І все… Що саме криється під словом «усе», Боді навіть думати не хотілося. У цей момент думки взагалі з голови повилітали. Крім однієї: почнуть незнайомці оглядати печерні отвори, чи ні.

— Ти смієшся? — глузливо перепитала пані Крук. — Знущаєшся з мене? Хочеш, аби я кудись лазила без діла? Робити мені нічого? Тебе ж для якоїсь біди я тримаю біля себе, га, Карлику?

— Але ж, пані…

— Що таке?

— Двері можуть бути не тут, — Карлик далі стояв на своєму, хоча, на Богданове щастя, вже забув про свій намір світити ліхтарем у глухі ходи. — Як відомо, місце схованки намагалася назвати тяжкохвора людина. Чоловік марив, думки плуталися. Ми ж маємо лише уривки фраз.

— Нехай так, — погодилася пані Крук. — Де ж, по-твоєму, треба шукати зміїну голову?

— У замку. У печерах не буває дверей. А якраз підземелля в замку є напевне!

— Там, Карлику, вже давно б знайшли. Без нас. Ще років сто тому. І все, досить! — відрубав хрипкуватий голос. — Часу в нас мало. Якщо ті двоє, Лановий із Вороненком, затвердять та підпишуть усі потрібні папери, тут почнеться робота. І про діамант доведеться забути назавжди. Тому шукати, Карлику, треба звідси — або складати руки! Ти просто думати не хочеш!

Після цієї роздратованої фрази Богдан швидше відчув, ніж почув — загадкова пані Крук повернулася й пішла геть. А там і Карлик потрусив за нею. Знову настала звична для підземелля тиша. Видихнув Бодя полегшено, ступив на тремтячих ногах до виходу. Та раптом завмер від несподіваного здогаду.

Про чиї руки та які двері говорили тут ці двоє — не важливо. Згадали вони при цьому Данилового батька та його друга, бізнесмена Вороненка. Невже затівають щось проти них?

Де й подівся страх. Навіть печерної вогкості Богдан уже не відчував. Про кажанів забув. Як і про змагання в Вухом.

Бог із ним, із змаганням! Небезпечне щось починається, попередити треба!

Розділ 6

У якому починають шукати зниклого

Не знав Богдан Майстренко, навіть не підозрював: у той самий час, коли заховався від незнайомців у густій вогкій темряві та мимоволі підслухав їхню розмову, нагорі, в урочищі, за нього вже почали хвилюватися.

Першою тривогу зняла руда Варка. Воно й не дивно: за часом дівчина стежила. Хлопці ж, Данило з Вухом, завели якусь дуже серйозну для них суперечку. Двоє підлітків завжди знайдуть, про що сперечатися. Тим більше, якщо це київський відмінник та всезнайко з невеличкого селища на Поділлі. Навіть не слухала їх Варка, цілком справедливо вважаючи хлопчачі суперечки не вартими серйозної уваги. Навіть відійшла подалі, аби не забивати цим собі голову. Думала про своє та на годинник глипала.

Коли минуло сорок хвилин від зникнення Богдана під землею, дівчина напружилася. Ось зараз цей спритник вискочить з-за пагорба. Рудючка навіть уявила собі щасливу посмішку переможця на його обличчі та, насупивши брови, труснула головою — так проганяла дивні думки. Чомусь раптом закортіло їй, аби виграв київський гість оце змагання. Дарма, що Вухо — її брат. Саме тому й насупилася: сама на себе стала злою за такі думки. Як це так, не бажати перемоги рідному братові, а якомусь зайді…