Андрій Лаговський - Кримський Агатангел. Страница 54

І професор одписав до генеральші Шмідтової: «Дякую за пам’ять до мене, дякую за все добре, що коли-небудь робили мені. Тільки ж уже не приходитиму до Вас. Так буде гігієнічно і для Вас, і для мене».

Навіщо він додав оте іронічне речення: «буде гігієнічно», — він і сам добре не тямив. Адже ж Шмідти ніяким ро-бом не могли б знати про тую душевну трагедію, що в ньому одбувалася аж два місяці. Вони ж не посварилися були з ним, вони навіть і розпрощалися були на Кавказі дуже сердечно. Та Лаговський того й не обмірковував. Попросту, що само собою написалося — те й написалося: «Так буде гігієнічно».

Лист пішов поштою.

Другого дня надвечір зазирнув до професора старший із парубків Шмідтів, Володимир. Душа в Лаговського похолонула з несподіваної зустрічі, та він себе переміг і взяв себе в руки. Поздоровкалися, як звичайно люди здоровкаються.

— Оце вже другу дипломатичну візиту роблю для мами сьогодні, — ліниво проказав Володимир, сідаючи в фотелю та запалюючи цигарку. — Перша моя візита була не до вас, а в інакше місце, і була дуже цікава. Єсть у нас давня знайома, великосвітська дама Корзова... стара розпусна баба... Бачили її? Невже не бачили? Ну, то знайте, це мати бассарабсь-кого віце-губернатора. Держить вона альфонса... платить йому добрі гроші... І той альфонс не хто, як мій давній шкільний товариш. Взяв я якось та й натякнув йому, що догадуюся, звідки в нього гроші. А він, живовидячки, все їй роздзвонив, розплескав. Тоді вона пише листа до мами, глухо повідомляє, що я, мовляв, покривдив її честь, а чим покривдив — того вона й казати не може і через те зриває з нашою сім’єю зносини. Мама — в сльози, мама — в істерику: «Чим ти її покривдив?! Іди попрохай вибачення в неї!» Я по-думав-подумав... та й поїхав до неї. Ніколи досі я в неї руку не цілував, а тепер як увійшов, так зараз узяв її шановну рученьку, чи то пак ручищу, підніс до губів, подивився на ті блудодійні пальці, якими вона лоскотала голе тіло мого товариша, та й солодко цмокнув їх... Вона — наче її хто олією по серцю помастив... Помирилися... Оце тепер приїхав іще до вас... з дуже схожою місією...

— Нащо ви мені це розказали?! — беззвучно спитався професор, дивлячися на Володимира з огидливим болем. — Ви набрехали на себе?

— Ба ні! — по-фанфаронському сказав Володимир. — Попросту хотів перед вами бути щирим. Полюбіть мене чорненького, а біленького всякий полюбить.

— За таке лицемірство мені хочеться руки вам більше не подавати!.. Ви й себе й Корзову споганили тим поцілун-ком, — суворо сказав Лаговський, роздратований тим фанфаронським цинізмом свого колишнього приятеля.

— Ого! — іронічно зареготавсь Володимир. — Це я чую од вас?! Од вас?.. Та чи ви забули, що ми аж надто добре знаємо один одного, бо обидва полежали в тім самім багні? Найкращий спосіб зрозуміти когось — це опинитися вкупі з ним у брудному болоті. Ви ж пам’ятаєте, мабуть, вашого любого Гейне:

Selten habt ihr mich verstanden.

Selten auch verstand ich euch,

Doch ais wir i m Koth uns fanden,

Da verstanden wir uns gleich⁴²...

Ви кажете, лицемір? Нехай воно й так. Тільки ж чи вам, вам, лицемірові од початку до кінця, од голови до п’ят, пристало отаке проти мене казати?! Ні, високошановний друже мій! Ви самі не вірите в те, що кажете, бо знаєте, що ми з вами з одного й того самого поля ягідка... тільки, що ви затуляєтеся гучними гарними поетичними фразами та фіговим і виноградним листячком, а я нічим не запинаюся та й поводжуся щиро.

— Ні! Будь-що-будь, я не зміг би поцілувати руку Корзо-вої нізащо в світі, якби знав, що то за рука, — твердо сказав Лаговський. — Та й для кого хочете, найелементарніша етика не була б дозволила цього!

— Ба ні, Андрію Івановичу! Ви б і дуже добре знали, що то за рука, тільки ж були б собі сказали от як: «Це все неправда, що люди брешуть, а Корзова — гарна людина». Та й поцілували б були обидві їй руки, та ще й вірші б написали на тему про людський наклеп, та й силувалися б себе самого впевнити, ніби ви собі вірите... Бо на те з вас поет-ідеаліст... І Ломоносов, сам поет, не дурно каже: «А муза єсть такая девка, которую завсегда изнасильничать можно». Ви б були й направду «изнасильничали» її. Ви б написали були поетичний поклик до неї:

Поезіє! Супутнице моя!..

...Як попадався я в житейський бруд —

Робила ти одно з великих чуд:

Ховала все під фантастичним флером,

Як під сріблястим місячним етером.

— Ні, Андрію Йвановичу! — фамільярно додав Володимир, плескаючи професора по плечі. — Нам нема чого в чотири очі, одному перед одним, бути римськими авгура-ми-дурисвітами та вдавати святу серйозність, кажімо начисто. Покопайтеся не в своїй свідомості, ба глибше: в своїй підсвідомості, in Ihrem Unterwissen — і ви побачите, що я правду кажу.

Краска сорому кинулася в обличчя Лаговському. Він хвилину подумав.

— Неправда! — запротестував він нарешті. — Коли я любив або хвалив людей, то, здається, завжди був щирий і перед самим собою, мабуть що, ніколи не брехав!

— Гарні слівця — оті: «здається», «трохи чи ні», «мабуть що» — і т. ін., — зареготавсь Володимир. — Зовсім, як вірменське par amour. Чули?

— Ні, не чув, — з неохотою буркнув професор, передчуваючи, що Володимир плесне якусь мерзоту.

І не помиливсь.

— Питаються у вірменина: «Карапете! Скажи, чи оддавалася коли тобі якась жінка par amour¹?» — заходивсь оповідати Володимир. — «А що воно таке значить, дюша моя, оте «пар амур»? — «Себто без грошей, дурно». — Карапет подумав, подумав, отак як ви тепер, та й каже: «Атож! Так! Було один раз і par amour, без грошей, дурно... або краще сказати — трохи чи не дурно: тільки за п’ять копійок». Всі ви, поети-ідеалісти, страх як скидаєтеся на того вірменина.

— Чого ви прийшли до мене, недобрий чоловіче! — зашепотів Лаговський, геть обурений на безкраю Володими-рову нахабність. — Хіба я прохав вас одвідувати мене?!

— Мене мама послала, я й пішов. Вона думає, що з вас невинна душею дитина, чистий серцем товариш для її непорочних синів... то маєте прийти... Дарма, що тепер ви для них самих, братів моїх, уже й не цікаві. Ну, та батьки ніколи не знають того, що одбувається в душі їхніх дітей, — саркастично одказав Володимир. — Про вашу літню туапсинську історію з «трапезундською вдовичкою», що виснажила ваші нерви своєю дикою сексуальністю, мама не знає. Ба й брати мої не догадуються. Ви і для них — дитина-поет. Може, скучненький, та будь-що-будь — таки поет... Приходьте, коли вони ще того бажають... Не бійтеся, я не розкажу їм нічого, нехай уважають вас за святого «ацтека». (Це він навмисне перекрутив «аскета» на «ацтека»).

Професор утратив рівновагу.

— Все, все розкажіть усім! Розкажіть кому хочете! Рознесіть по цілому світові! Тільки мене покиньте самого! — покликнув він нервовим голосом. — Заволоділи моєю прихильністю, кров і соки серця мого забрали, вбили мене, вкинули в домовину — та ще й сюди в мою домовину приходите мене мучити, як вампір той!.. І цинічно оповідаєте історію про Корзову, щоб і я смакував ваш цинізм!.. Я більше з вами, Володимире, не знайомий, я й здоровкатися й прощатися з вами не хочу... Ідіть геть!.. І до ваших сім’ян я не прийду, позабудьтеся всі про мене!..

Володимир здивувавсь. Він ніколи був не сподівався, що розмова раптом набере такого характеру. Адже те все, що він казав Лаговському тепер, не дуже виходило з-поза рамок і тем звичайних їхніх літніх балачок. Тільки, що тоді Лаговський був прихильно казав: «Володимире, ви все проти себе видумуєте!» — а тепер поставивсь інакше. І Володимирові забажалося помститися. Несподівано одна злісна думка прийшла йому до голови.

—Не прийдете до нас, бо це буде «негігієнічно»? — лукаво вимовив він. — То ви сами признаєте, що відносини ваші до моїх гарних братів були негігієнічні?

Лаговський абсолютно не розумів, що Володимир хоче сказати. Та той не забарився пояснити свою думку виразніш. Він дістав свою записну книжку, понишпорив у ній та й подав професорові клаптичок паперу з нашкрябаним віршем: