Андрій Лаговський - Кримський Агатангел. Страница 56

— І поганий же, розпутний у тебе язик! — суворо обрізав старшого брата Аполлон. — «Дуже гарні хлопчики, нівроку». Згадай, що з тобою він панькався й цілувався, мабуть, чи не більше, як з нами. А ходи стань коло дзеркала та придивися, то й сам побачиш, чи й з тебе «дуже гарний хлопчик, нівроку»!..

Володимир, сильно негарний на обличчя, злісно подививсь на вродливого Аполлона та цим разом змовчав, нічого вже не сказав. Він бачив, що оця його інсинуація впала не на сприятливий ґрунт і не пустить заживка.

— Він поет, — вступився наймолодший Костянтин, що й сам був поетом, — і поетичністю пояснюється увесь його темперамент, усе його поводіння. Це — темперамент артистичний, що виявляє свої почування своєрідними способами, часто ірраціональними.

— Гм!.. Поет!.. — буркнув ніби до себе під ніс Володимир. — Коли кожен віршомаз уже є поет, то кожен кіт, що напаскудить у фортеп’ян, є піаніст!..

Ніхто йому не хотів одповідати.

— Але чого-чого, тільки серця в нього мало,— вплутався старий генерал, що досі здебільша був мовчав.— Щоб узяти та й отак раптом, з холодною байдужною душею перервати відносини з нами!.. Скільки ж він щирості й сердечності зазнав од нас! І йому, бачимо, ані трохи не жалко розлучитися з нами!.. Неначе, бува, ти зустрівсь і розбалакавсь у вагоні з чужими подорожніми людьми, а далі — ти собі, не прощаючись, виходиш із вагона і забуваєш за них, а вони ідуть собі далі і не питаються навіть, як ти звешся... Егоїст із нього... їй-богу, егоїст!..

Тоді сім’я заходилася згадувати чимало таких пригод із життя Лаговського, звідки ставало ясно, що він повинен бути для сім’ї Шмідтів дуже вдячний. А він покинув їх з таким легким серцем!.. І навіть офіціально візитового знакомства вести вже не хоче!.. Чим далі йшла розмова на цю тему, тим більше всі Шмідти впевнювали себе, що з професора дуже невдячна й егоїстична натура...

— І справді: як він любить балакати про себе, про свої настрої й думки, — задумливо проказав середній брат Аполлон, якого в сім’ї вважали за архіоб’єктивну, архібезсторон-ню людину. — Звісне діло, ми, було, характеризуємо це, як «ліризм»... Ну, а як вдумаєшся гаразд, то й скажеш, що це звичайнісінький егоїзм... Щоправда, чимало можна йому й простити, бо не треба ж забувати, що це людина недужа, істерик. А втім, якось моє серце прохололо до нього.

— А може б, ви, Аполлоне з Костянтином, навідалися-таки до нього? — спитала генеральша, якій завжди прикрі були «історії». — Може б, він зазирнув іноді до нас, провітрився б трохи на часину...

— Ні, не варто! — сухо сказав Аполлон. — Нам нема ані часу, ані охоти поратися коло слабих. Схоче прийти сам — ну, нехай приходить: не виженемо, ввічливо приймемо, побалакаємо — коли можна буде з ним балакати по-людському. А робити заходи, щоб його силоміццю притягти до нас, — ні, я того не хочу!.. Та й важко було останніми часами мати з ним діло: нудота, нудота, зелена нудота!..

— Це звичайна історія всіх поетів, письменників, артистів і всяких інших «видатних» людей, — заговорив Костянтин, що був сам поетом і через те хотів зараз бути безпощадно об’єктивним. — Всі оті «знаменитості» цікаві бувають тільки в своїх писаннях, бо в них вони концентрують те, що в них справді єсть найкращого, найцікавішого. А в звичайних, щоденних відносинах вони здебільша незабаром стають для нас мало інтересні... ба навіть менш інтересні, ніж прості, пересічні люди, котрі не артисти, й не письменники, і не «знаменитості». Я б зважився сказати й більше: прості, «незнаменит!» людці видихаються в своїх розмовах не так швидко, як «знаменитості»...

Ще побалакали трохи про Лаговського, потім покинули.

Другого дня вже й не згадували про нього.

VIII

А Лаговський, як очутився, то побачив, що тратить останні моральні сили. Його покривджено... без жалю покривджено!.. І хто покривдив? Його любий Володимир!.. До цього почуття додалося ще й друге. Принциповий ворог традиційних пересудів, Лаговський, одначе, цим разом почував аж несвітський сором, як згадував, що його вдарено кулаком по обличчі.

«Викликати Володимира на дуель, за те, що він мене образив?» — майнула була йому думка.

Майнула. Та тільки на однісінький момент. «Що це! Я кров’ю захотів змивати образу?!» — саркастично спам’ятався він. І йому аж дивно стало, що така антикультурна, дикунська думка могла хоч на момент зародитися в його голові. Ні, про дуель нема чого й міркувати. Краще — все перетерпіти, перемучитися, та й забути і покривду і покрив-дителя. І рівночасно він — на гіркий жаль собі — почував, що він любить того Володимира, який його так страшенно образив. Любить більше, ніж міг досі того сподіватися. Любить навіть сильніш, ніж давніше був любив!

Один-однісінький був би певний спосіб, щоб справді загладити ту кривду, яку йому заподіяно, і тим «змити образу». Це — коли б Володимир своєю доброю волею прийшов сюди... та й лагідно сказав би, що йому шкода свого вчинку, що він перепрошує професора, що він до нього такий самий прихильний, як і давніш, улітку, що нічого поміж ними неначе й не сталося...

«А може, він і прийде?! — загніздилася гадка в Лаговського. — Може, прийде?!»

І в стомленій душі збудилася надія... болюча надія... тая неоправданая надія, що мучить душу гірш і лютіш од чистого безнадійного зневір’я.

Що бува тяжче, ніж дожидання? Минув і день, і другий, і третій, а неодв’язна надія шматувала Лаговському серце. Почує він чиїсь ступіні коло вікна, почує він шелестіння поза дверима — кидає працю й надслухує. Йому здається, що затого задзвонить дзвоник і увійде Володимир. І оте напружене дожидання безмірно гірше нервувало професора, ніж недавня тая самота без дожидань, без сподівань, в якій він був доти перебував, доки не одвідав його Володимир.

Вночі Лаговському снилися щасливі сни, ніби Шмідти з ним миряться. Він, утішений, прокидавсь — а тоді по серцю проходив іще зліший палючий біль та одбувалося якесь го-ріння-тління.

Часом намагався був Лаговський, іще за перших двох-трьох днів, що збігли після події з Володимиром, шукати собі гою через люті міркування про свою, мовляв, вищість, а Володимирову нижчість, йому щастило було на годинку викликати в собі злість проти Володимира — злість, яка, одначе, зовсім добре мирилася з нудьгою за Володимиром. Тая недовгая злість дозволяла йому набиратися деякої недовгої полегкості. Бо він був силувався собі нагадати, що, мовляв, він — інтелігент, а Володимир виявив себе неінтелігентним волосним писарем, малокультурним купецьким прикажчиком. Знов же, пригадував собі професор в усіх подробицях і оповідання Володимирове про те, як цілував він ручку в Корзової. І казав собі тоді Лаговський, що вчинок Володимира — живовидячки огидно мерзенний, а він, Лаговський, дав щиру, благородну оцінку тому вчинкові.

Та цих ліків, і то лиш для декількох моментів, стало Лаговському не більше як днів на двоє. Бо на третю днину вже зовсім не зосталося в душі ніяких почуттів проти Володимира, окрім одного гіркого каяття: «Нащо я довів Володимира до сварки? Нащо я довів до катастрофи?»

Цей покаянний настрій нарешті й запанував над Лаговським — без усякої перерви, без усяких інакших дум.

З лютих, чисто фізичних болів, що гризли серце, професор тоді кидався в ліжко, закопувався грудьми й лицем у по-душку, іноді навіть проти своєї волі верещав мов несамовитий, часто реготався й стогнав заразом. Не раз у хаті обертався тоді його вірний лакей — «лічарда» Федір. Він підходив, напував його валеріановими краплями.

— Я покличу доктора? — несміливо спитався він був у свого пана.

— Не смійте! — твердо одказав Лаговський.— Бо я й доктора не пущу і вас прожену, як покличете!

Щодо других Шмідтів, опроче Володимира, то Лаговський думав, що Володимир мав розказати їм, як він ударив Лаговського кулаком в лице.

«І, знаючи це, ніхто з них не хоче, однак, прийти до мене! — мучився Лаговський. — Виходить, що всі вони мене, а не Володимира вважають за винного?! А може, я таки й винен?!

Ну, коли так, то, може, й справді випадає піти оце, до Шмідтів, щиро перепросити Володимира, попрохати, щоб він не сердивсь?