Андрій Лаговський - Кримський Агатангел. Страница 58

— Не кажіть так, Ганно Володимирівно! — тихим, благальним голосом вимовив професор. — Єсть у Володимира декотрі свої вади, тільки ж вони — наче купка сміття, під якою схована дорогая, чудовая перлина.

— Андрію Йвановичу!! Боюся за вас, що коли ви зовсім не одвертатимете носа од людського сміття, то звикнете нікуди не ходити по перли, інакше як на смітник; а де сміття не буде, там і перел не сподіватиметеся знайти... Глядіть, щоб цього з вами не сталося!.. А втім, Володимир у їхній сім’ї не виродок, він природний продукт їхньої хатньої ат-мосфери... До речі: чи пам’ятаєте ви історію з отим бідним народним учителем на Кавказі? Там, у Туапсе, ви не захотіли були дослухати її од мене; а вона кидає яскраве світло на ваших Шмідтів. Хочете тепер дочути?

257

— Ні, ні! — з болем залопотів професор, затулюючи вуха. — Єсть на світі святощі, яких торкатися не можна. Мої почування до Шмідтів — то святощі.

Петрова, здивована, погляділа на нього, не знаючи, чи кривдитися з його слів, чи сміятися з них. Вона вибрала друге:

— Hochgeehrter Herr Professor¹! — комічно вимовила вона. — Це ж сміхота — отой ваш фетишизм, ваші «святощі»!.. Кому-кому, а вам не завадило б пам’ятати слова Макса Штір-нера... знаєте? того, що поклав підвалину доктрині про індивідуалістичний анархізм: «Коли святі дари наводять на тебе страх, проковтни їх, перетрави-перевари та й станешся вільним од них». А вже ж ваші Шмідти для вас навіть не святі дари... Чом же ви, замість слухати факти, немічно затулю-єте вуха, як мале хлоп’я?

Та Лаговський не захотів її слухати. Він швидше попрощався з Петровою.

Далі він пішов, сів на бульварі та міркував: «Вона не любить Шмідтів, через те не може їх зрозуміти, не може скласти їм ціну... Але покладімо навіть, що слова її про мене та про Шмідтів — справедливі. Нехай буде реальна правда, реальний факт, ніби я — талановитіший од Шмідтів; нехай вони мені не рівня, а я вищий од них... то що ж з усього того?.. Хіба моїй душі стане легше з того факту? Реальна правда казатиме одно, а серце моє каже мені іншу річ і не дозволяє мені втихомиритися без них і чутися щасливим без них... Бо я тих людей люблю... і хоч би хто вони були, вони мені — найкращі люди з цілого світу. Вільгельм Майстер каже: «Коли чоловік має чисто все те, що всі люди вважають за щастя, а не стає йому дрібнички, якої ніхто інший собі й не бажає, але яка, на його думку, важніша над усе, то той чоловік — найнещасливіша в світі людина...» Отож вас мені й не стає, дорогі мої! Вас!.. Може, для других людей ви й не цікаві і не потрібні, та мені — вас, самих вас треба!.. Бо вас я люблю... А через що люблю, не знаю, й не скажу... і ніхто мені цього, мабуть, не скаже!..»

І в голові професоровій сам собою перебіг вірш:

І краси в тобі нема,

І душі я не хвалю,

І не любиш ти мене, —

За що ж я тебе люблю?

Ах, назавсіди одна Буде відповідь моя:

Се — тому, що ти єсть ти:

Се — тому, що я єсть я.

«Так! Таки-так! «Се — тому, що ти єсть ти, се — тому, що я єсть я...» І через те нема мені спокою, забуття й щастя... Щастя було тільки з вами!..»

Лаговський згадав, що в нього єсть пам’ятка із щасливого туапсинського життя — фотографічна група з любительського апарата «Кодака», що сфотографував її влітку Володимир. На тій групі приязно сидять коло моря професор, Аполлон і Костянтин.

Він пішов з бульвару додому, взяв зараз заніс того маленького любительського знімка до доброго фотографа, щоб той збільшив фотографію аж до кабінетного розміру та зробив на артистичний лад три відбитки.

За скількись днів карточки були готові. Лаговський приніс їх од фотографа додому і довго дививсь на групу. Очі горіли сухими слізьми, не плакали... Далі він вибрав дві фотографії, для Аполлона одну і для Костянтина одну, і написав на кожній:

Я бачив любий сон: Кавказ... Лісисті гори...

Над морем сидимо — приятелі та я...

Чудова літня ніч... Ми дивимось на зорі...

І люблять всі мене, мов рідная сім’я.

Прокинувся... Я де?! — В Московщині нидію!

Туман... Мороз і сніг... Для всіх я тут чужий...

Та я не проклену мій сон, коротку мрію:

То щастя був момент, безмірно чарівний!

І одіслав карточки поштою до двох братів — Шмідтів. Вони, як здобули його присилку, то наче щось теплеє заворушилося в їхніх душах.

— Бідний він! — сказав молодший Костянтин.

— Справді бідолаха! — згодився й Аполлон. — Ну, та що ж робити: сам собі винен... Або краще сказати: його егоїзм усьому винен. Бо хоч що кажи, а егоїст із нього чималенький...

Потім фотографії, що прислав Лаговський, були сховані. А тоді на якийсь час про Лаговського знов призабули.

Він же знов, як одіслав до братів дві їхні групові карточки, то залишену для себе третю взяв заправив у рамку, повісив на стінці коло столу і, сівши в фотелю, задивився на тую фотографічну трійцю та й довго глядів. І з полегкістю прошепотів:

Та я не проклену той сон, минутну мрію:

То щастя був момент, безмірно чарівний...

Далі підвівсь із фотелі... Дістав він із сховку засохлий туапсинський вінок з криптомерій та рож і повісив на рамку, щоб група виглядала з вікна, як із гірлянди.

Саме тоді заходило зимове сонце і кидало крізь вікно свій останній промінь на стіну з тією фотографічною групою. Є забобон, що коли людина впіймає найостанніший, що вже гасне, промінь сонця та встигне під той момент чогось собі щиро забажати, то таке щире бажання повинно збутися; цей забобон іде, мабуть, з поганських часів сонячного культу, коли вірили, що бог-сонце найкраще має затямити те людське благання, яке чує аж на послідку, перед розставанням. Отже ж раптом, несподіваною блискавкою пригадалося Лаговському це повір’я.

І от, дивлячись, як коротшав, пригасав і щезав промінчик, і жадібно поспішаючи використати останню безповоротну хвилину, він, отой професор університету, архіінтелі-гентна й освічена людина, син скептичного кінця XIX віку, зашепотів з одчайною, глибоко душевною, щиро поганською вірою, напружуючи все своє хотіння: «Забудьтеся Шмідти!.. Забудьтеся й не згадуйтеся мені! Боже-сонце! Зглянься на мене та й нашли на мене забуття!!»

Проміння згасло, а професор, розслаблений через нервове зворушення й трату вольової енергії, німо дивився на червоний, жовтогарячий іще обрій та й приказував пошепки те саме й те саме: «забудьтеся й не згадуйтеся!», аж доки горизонт почорнів.

Чи він направду вірив, що сонце може почути його молитву?

А вірив... принаймні вірив він цьому за тієї малесенької хвилини, яку треба було використати негайно, без скептичних міркувань, нашвидкуруч, бо промінь моментально готовий був згаснути.

Вірив!

X

«Tempus omnibus medetur». — «Все погоїть час». Цю латинську приказку пам’ятав і Лаговський.

«Звичайно буває діло так, що найпершу, ще невеличку полегкість проти свого душевного болю людина почуває так-що на день десятий, — теоретизував Лаговський, пригадуючи те, що знав із давнішого досвіду. — Потім знов, за місяць, уже як переминуть усі чотири місячні квадри, біль у серці перестає бути неодчіпним і не так уже пече. Ще збі-жить півроку — і болюча нудьга находить на людину вже зрідка. А за рік, як перейдуть усі чотири пори року та й уся природа геть поновиться, людина сміє вже сказати, що од-зволилася од нудьги і забула про всяку свою втрату...»

І він поклав: терпляче чекати, доки час усе загоїть.

Та Лаговському поталанило знайти собі лік трохи швидше, ніж він був сподівавсь.

Зайшов він до одного букініста, в його куцу книгареньку, і, розглядаючи всякі старі книжки, накопичені на стійці-ляді, взяв у руки одну товсту книгу. Це був п’ятий том аскетичних писань святого Охріма Сірійця, «иже во святых отца нашего Ефрема Сирина». Навмання професор розгорнув книгу і... натрапив на таку поетичну похвалу самітному життю: