Андрій Лаговський - Кримський Агатангел. Страница 70

— Давайте погуляймо в карти!..

— Добре, Ernestinchen, — сказав своїм гармонійним, рівним голосом Аполлон. — І ви, Андрію Йвановичу, чи не заграєте разом з нами?.. Це й буде вам спочинок після теосо-фій та філософій. От хоч би погуляймо в «віриш чи не віриш?»

— Я не граю, — сказав професор. — За моїх студентських часів карти в студентових руках вважалися за щось аномальне. Думалося, що коли студент не вміє вбити свій вільний час чим іншим, як картами, то тим він дає для своєї інтелектуальності дуже сумне testimonium paupertatis¹.

Аполлону ці слова дуже не припали до вподоби, і він з невкритою холодністю сказав:

— Я не можу з вами згодитися. Коли я цілий тиждень пильно працюю, не відходжу од мікроскопа, читаю, обчисляю, то, очевидячки, маю я так само право розвіятися раз на тиждень чим хочу... тим, що мені дозволяє розвіятися найлегше... Роздавайте карти, Fraulein Ernestine! В «віриш чи не віриш!» Хто виграє, тому од усіх платиться по п’ять копійок.

— Я не хотів нічого прикрого сказати, — поспішивсь виправдатися Лаговський. — Звісне діло, розважати сміє кожен себе так, як сам схоче... Я ж тільки про себе кажу, що не вмію грати в карти...

І він лагідно подививсь на Аполлона. Той заспокоївсь.

Лаговський почав глядіти, як усі три брати Шмідти засіли за карти разом з гувернанткою. Він, направду, зміг би дуже багацько сказати проти Аполлонових уваг; та чомусь і тут, як уже не один раз сьогодні, не було жодної охоти сперечатися. «Ну господи! Нехай розважає себе й картами, коли це йому любо! Мені ж яке діло! — обонятно подумав він та й зараз упіймав себе на тій обонятності. — Невже я так мало тепер люблю Шмідтів, що мені до їхніх уподобань навіть байдужісінько?!» — поставив він собі питання і, півлежачи в фотелі-гойдалці, окинув очима групу грачів, одного по однім. Ба ні!

Всі вони — дорогі для нього люди: і Костянтин, і Аполлон, ба навіть і Володимир, його покривдитель...

Але рівночасно йому здавалося, ніби він не тут близенько в Аполлоновій кімнаті сидить, а перебуває десь далеко, на височенній дзвіниці чи на башті або й на обсерваторії. Над ними просторе й безкрає голубе небо; навкруг звідусіль — широкий-широкий обрій; отже ж ген-ген унизу на землі порозкидалися безчисленні краєвиди, річки, ліси, лани, села, хутори; і все те з далечіні виглядає мініатюрними малюночками, а люди, що снуються-комашніють внизу по землі, то дрібненькі, малопомітні крапочки. І отож одна купка тих малесеньких живих крапочок — то і єсть оцей гурток з чотирьох грачів, що сидять у цій кімнатці та й переворушують карти та тішаться тим. Професор із своєї височенної обсерваторії знає, що ті мікроскопічні крапочки-комашинки — дорогії йому люди; та він здалека не може розібрати ані їхніх облич, ані їхніх слів, ані їхніх рухів... Він любить їх, оті дорогії крапочки, що десь там ледве мріють; тільки ж усе, що в їхньому мікроскопічному гурточкові оце тепер чиниться, все од нього зараз надто далеке, щоб могло як слід спиняти на собі його надземну увагу.

• І Лаговському захотілося вернутись до себе додому. Він підвівсь і сердечно попрощавсь із Шмідтами, по-батьків-ському цілуючи Костянтина і Аполлона в голову, як це звичайно бувало ще в Туапсе.

— Та ви ж не забувайте нас, заходьте частіш, не сидіть самотою! — наказували йому.

— Заходитиму, заходитиму! — приязно одповідав він.

За двадцять хвилин професор був удома.

Він у пітьмі одімкнув двері своєї підземної квартирки, в потімках роздягсь, повісив шубу на кілочок і, вступивши до свого бібліотечного кабінету, тернув сірника, щоб засвітити лампу. Світло блимнуло, та й раптом з усіх чотирьох стін привітно заблищали книжки, густо порозставлювані на полицях. Професор засвітив сірником лампу та й довго-довго дививсь на свою книгозбірню, на посохлі квітки, пришпилені до полиць, на свій кабінетний стіл з розгорнутими рукописами.

Йому аж солодко було серед свого царства, що радісно вітало поворот свого пана додому.

«Гарно тут у мене... в цій безлюдній самотині... в цій непорушній тиші...» — подумав Лаговський і сів на свою се-редньовікову фотелю. Очі його майнули по фотографічній групі, що висіла серед китиці сухих криптомерій та кавказьких дрібних троянд. Обличчя молодих Шмідтів визирали з фотографії.

Лаговський чувся щасливим, спокійно щасливим. Всі враження з сьогоднішньої днини поволі перебігали в його пам’яті. Йому нема чого більше тужити за сім’єю Шмідтів; він, саме тоді як схоче, до них і піде, бо вже одпала тая заборона, яку він сам на себе наклав був. Він їх любить і любитиме... З них гарні люди...

«Але вони не ідеальні!» — рельєфно заналізував професор те, що думалося йому далі й далі і що, правда несвідомо, вже було й надходило йому в голову сьогодні не раз... і надходило в голову саме ж отоді, як він гостював сьогодні в Шмідтів. Бо згадав він Корзову й Дембовського... згадав надмірну увічливість Шмідтів до тих людей. Згадав ще й карти, що до них позасідали колишні ідеальні, надземні його Шмідти.

«Та ще, мабуть, чимало й інших отаких дрібниць доведеться далі в них спостерегти, — подумав Лаговський. — Давніш я навмисне заплющував очі, щоб нічого такого не добачати. А тепер дивлюся супокійно... аналізую... не роблю з них ідеала... — і чую, що їх люблю й таких, які вони є. Це не янголи, не духи з поетичної феєрії, а звичайні люди... люди, з м’ясом, із кістками...»

Він аж здивувавсь, як зважився зовсім виразно сказати собі це.

«То, може, я їх справді й не люблю?! — знов спитав себе він. — Може, я до них прохолов?! Ба ні! Я ж чуюся щасливим, скоро за них згадаю!.. Я їх дійсно люблю!

Гаразд... Тільки ж звідки взялася в мене оця аналіза, оця критичність?.. Ех, мабуть, чи не постарівсь я душею за цей рік!.. Передчасно постарівсь... зачерствів... зашкарубів...»

Лаговський, задуманий, підвівся з фотелі і скількись разів перейшов по хаті. Очі його якось спинилися на полиці, де стояла товста книга в шкуратяній оправі. На спинці оправи вибито було золотий хрест та напис під хрестом: «Біблія».

Професор машинально простяг руку по Біблію.

«Поворожу хіба, отак як робили наші наївні діди-праді-ди, — подумав він. — Розгорну Біблію навмання та й прочитаю, що вона скаже про мій теперішній настрій».

Він мав сподівання, чи не розгорнеться часом премудрість Ісуса, сина Сірахова або Еклезіаст, словом щось аскетичне. На превелике його розчарування, Біблія розтулилася на апостолі Павлі, на першому посланні до коринтян. Без великої надії вичитати з новозавітного письменника щось цікаве для себе, Лаговський, одначе, зачав побіжно читати. Це був розділ ХІІІ-й. Незабаром він дуже заінтересувавсь, бо знайшов от що:

«Любов довготерпелива й вибачлива. Любов не знає заздрості. Любов не має погорди й пихи...»

Вже й ці слова більше-менше підходили до душевного його настрою. А далі він вичитав іще цікавішу річ:

«Як був я дитиною, то балакав по-дитячому, думав по-дитячому, міркував по-дитячому. А як зробився дорослою людиною, то все дитяче поодкидав...»

— Так виходить, либонь, що я ані передчасно ізстарівсь, ані розлюбив Шмідтів, а попросту виріс теперечки з дитини на дорослу людину, — осміхнувся професор, ставлячи Біблію знов на полицю.

Було вже пізненько, і він ліг спати.

Почалися для Андрія Івановича наново щасливі дні, тільки ж зовсім не такі, які були в Туапсе. Там почувалося щастя яскраве, блискуче, підкреслене, а тут — спокійненьке, приховане, навіть з чималою дозою меланхолії.

Сам Лаговський дуже добре розпізнавав тую одміну. «В Туапсе була розкішна весна й палюче літо моєї приязні до Шмідтів, — думалося йому, — а тепер іде для наших відносин гарна, погожа осінь. Бо отак вбсени й сонце світить любо, і небо синє, і дерева ще вбрані листям, і пташки щебечуть, і люди поспішають нагулятися на чистому повітрі і радіють: «Ох, яка ж гарна погода!» — та рівночасно кожна душа знає й чує, що не стало літнього тепла і що навіть от-от може настати й холоднеча, мороз і сніг».