Андрій Лаговський - Кримський Агатангел. Страница 71

Тільки ж до зимової холоднечі в відносинах Лаговського і Шмідтів було ще дуже далеко.

Щонеділі або — це бувало рідше — що двох неділь професор ходив до Шмідтів на празниковий обід і перебував у тій сім’ї аж до пізньої ночі, то сидячи в кімнаті у Володимира, то у Аполлона з Костянтином, чи там з гостями старих Шмідтів. Про яку-небудь свою власну душевну журбу й смуток, коли таке на нього находило, він нікому з сім’ї не оповідав ніколи, бо вже з гіркого досвіду знав, що «смутний» — те саме, що й «докучний». Навпаки, він, буваючи у Шмідтів, силувався жити інтересами самих Шмідтів. З Володимиром у нього йшли довгі розмови на математичні теми; професорові дуже любо було бачити, що той жваво зацікавився математикою; і він думав навіть, що як закінчить Володимир університетський курс, то не завадило б приділити його до кафедри. З молодшими Шмідтами тем для розмов бувала, звичайно, велика сила. Щоправда, не раз серед жвавої балачки виринала в професоровій підсвідомості аскетична думка: «Суєта суєт і все суєта!» Він не раз бачив, що в «поетичнім» Костянтині є чималенько й фатуватості, й фразистості, що в «об’єктивнім» Аполлоні багацько є звичайнісінької егоїстичної байдужності до людей; та все те його не вражало. І кожного разу, як повертався Ла-говський од Шмідтів додому, до своєї келії, тихомирне щасливе почуття шептало йому: «Вони тебе люблять! Життя свого за тебе, звичайно, не покладуть, тільки ж тебе люблять безперечно».

І Лаговському бувало гарно на душі. Він цілий тиждень щиро працював у своїй самотині, а в неділю знов ішов до Шмідтів, як до своєї рідної сім’ї, не до чужої.

V

Кінчавсь великий піст, сезон концертів. Якось Лаговському захотілося піти на концерт стародавніх музичних інструментів, щоб перенестися хоч трохи в обстанову XV — XVI віків. Враження були чудові. Професор, весь захоплений концертом, уважно сидів на своєму місці, не дивлячись ані вправоруч, ані вліворуч, та й допіру в антракті побачив, що коло нього недалечко сидить його туапсинська знайома, художниця Петрова.

Зав’язалася балачка про враження од концерту, пішла відповідна обміна думками. Потім професор спитав у Петрової, чи не гадає вона поїхати на Великдень до Туапсе, до своєї «вілли».

— Ні, там у мене цілу зиму живе безробітний учитель, із сім’єю. Не хочеться його турбувати. Вже аж на літо по'іду.

— А! Це той учитель, що був постраждав через Шмідтів? — несподівано зацікавивсь Лаговський. — Що то за історія, Ганно Володимирівно?.. Можете бути певні, що тепер я вже дослухаю її, а не втечу од вас, — додав він жартівливо.

Художниця розказала, як вийшло діло. Генерал Шмідт поскаржився на вчителя кураторові, а куратор доручив окружному інспекторові зробити вчителеві гостру нагану. Інспектор побачив учителя, вже як у того всі діти лежали слабі на малярію. Знервований педагог, забувши всяку пошану до начальства, говорив з інспектором в сильно підвищеному тоні; інспектор аж обуривсь на таку «нахабність»: слово за словом — і результат стався такий, що вчителя звільнено з посади «по третьому пункту», себто прогнано без «прохання», та й дано наказ по цілій Кавказькій окрузі, щоб його ніде не брали на службу. Із своїм «вовчим білетом» бідолаха вже другий рік ніяк не може знайти не то що педагогічної, ба й жодної державної посади, а живе з чого трапиться. Це вже другу зиму художниця пускає його з сім’єю задурно до своєї туапсинської хатини, нехай живуть до літа. Часто вони голодують. Найменша дитина померла.

— Що-що, а за це Шмідти одповідатимуть на тому світі! — доказала Петрова. — Я дуже рада за вас, що ви з ними розійшлися.

— Я з ними знов помиривсь, Ганно Володимирівно, — тихенько сказав Лаговський. — Та й дуже їх люблю.

— Ет! — ніби розсердилася художниця. — То була б я нічого вам не розповідала!.. Тепер у вас буде на душі деякий ворожий осадок проти мене! Знаю ж я вашу вдачу: ви, як кого любите, то ідеалізуєте без краю, а нелюбу правду вважаєте за поклеп!..

— Ба ні, Ганно Володимирівно! Навпаки, я ще й дуже радий, що почув од вас оцю історію. Бо тепер, коли я люблю людей, то я бажаю любити їх справжніх, а не тих, що вимріяла моя фантазія.

— Ого! Це вже в вас якась нова філософія, не тая, що була давніш!.. А не секрет довідатися, яким способом набралися ви отаких поглядів?..

— Дуже просто. Хто шукає приятелів бездоганних, той ніяких не має, бо наших друзів наділяє нам випадок, а не наш вибір. На землі є людей щось дві тисячі мільйонів — чи так? А чи ви помічали, що кожен із нас знає з тих мільярдів тільки дрібну-дрібненьку пригорщу людей? А в гості захо-джає він хіба до чотирьох-п’ятьох сімей, а тісніші відносини має менше ніж із десяткою людей... та й то не з тими десятьма людьми, яких сам собі дібрав, ба з тими, яких послав йому випадок. Здобути нових приятелів — це ж не од нас залежить, а од ірраціональних обставин. Ви іноді навіть можете зовсім добре відати про когось, що він підходив би вам до мислі, ви можете навіть бути формально знайомим з тією людиною, та не заприятелюєте з нею! Не заприятелюєте — бо не можна ж отак простесенько підійти до когось та й ска-зати: «А давайте будьмо приятелями!» Та коли б і сказали так, то нічого з того не вийшло б. Приязнь, пам’ятайте, приходить незалежно од нас... Через те, коли в вас уже зав’язалася приязнь із людьми, дорожіть ними! Дорожіть ними — вибачайте їм. А вибачати — не так і важко: треба тільки кожному доміркуватися, що він не є такий гарний і ідеальний, який сам собі здається, а інші люди — не такі погані, як йому здаються... Зрозумійте цю немудру істину — то й буде лад... Та ви, здається, мене вже й не слухаєте? Бо чогось задумалися.

Петрова справді була замислилася. Тепер вона звільна сказала:

— Ба ні, я вас уважно слухаю. Та тільки не можу зрозуміти, що таке ви знайшли в тих Шмідтах. Чому не хто інший, а саме ота найтривіальніша сім’я змогла вас так сильно заполонити, що ви ладні все їй прощати?

— Ох, Ганно Володимирівно! Хіба можна когось питати, за що він любить другого? Любить — та й годі!

Се — тому, що ти єсть ти,

Се — тому, що я єсть я — от і вся причина!

— Любити й прощати навіть тоді, коли бачите, що люди чинять одну мерзоту?! Навмисне довідуватися про тую мерзоту... отак, як ви сьогодні вчинили... та й потім казати: «Тепер я тих людей ще більше люблю»! Та як же це зветься?!

— Але ж пам’ятайте, що я цю сім’ю маю за свою рідну!.. Зрозумійте, що Шмідтова сім’я — це для мене рідний батько, рідна мати й рідні брати! Коли в сім’ї батько зробить щось недобре, діти не розлюблять його, а хіба силуватимуться загладити його провину...

— Ні, простіть, Андрію Йвановичу, але тепер я вас не в силі зрозуміти! Позаторік ви ідеалізували були Шмідтів, ви справді нездатні були добачити в них щось погане, ви вірили, що вони найкращі люди на світі, — і тоді для мене було зовсім ясно, чому ви силуєтеся вважати чужую вам сім’ю за рідну. Це було по-дитячому, але в тім була своя добра логіка:

«Люблю тих, кого маю за найкращих людей». Ну, а тепер ви вже сами знаете, що таке тії Шмідти! Та ви навіть були од-звичаїлися од них за цілий рік! Вони були перестали являтися для вас «рідною сім’єю»!.. І знову після того взяти на себе чуже ярмо!.. Робити з чужих, антипатичних людей знов «рідну» сім’ю!.. Загладжувати їхні провини, мов справжній рідний син!.. Ой, це в мою голову не влізає. Хоч би й який вузький був наш світ, та все ж він не тільки, що в вікні. Могли б колись знайтися для вашої безмежної любові кращі люди, ніж Шмідти!.. До того ж ви напевне й сами добре знаєте, що Шмідти зі свого боку зовсім не захотять вважати і вас за свого рідного сина та морально одповідати за ваші вчинки. То як же ви можете терпіти таку нерівність між вами та ними?!

— Я їх люблю, — коротко одказав Лаговський.

— Бачу і жалію! — обурилася художниця.

Антракт скінчивсь і не дав їм довести розмову до краю. Професор слухав концерт уже не так уважно. Деякі худож-ничині слова таки запали йому в душу та й трошки гризли її. Та по концерті він уже більше не побачив Петрової і не довелося поновити розмову.