Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи. Страница 15

— Слухай-но, старий, — звернувся я до нього (а він — до мене), — чи ми справді трохи не збожеволіли?

Тиша. І я, і він знизали плечима. Відповіді я не дістав.

Проте мав ще кілька запитань до чоловіка, що стояв навпроти мене.

— Невже те, що сталося вчора, насправді сталося? — спитав я. — Ти впевнений? — Ми обидва вхопились рукою за підборіддя.

— Гадаю, — відповіли ми, — що впевнений.

— А чи знаєш ти, чоловіче, в що ти встряєш?

— Знаю, — відповіли ми один одному.

— А ти знаєш, що можеш осоромитись на все життя?

— Знаю, — відповіли ми.

Раптом ми обоє розсміялись і хитро потерли руки.

— Зате можна буде повеселитись досхочу!

— Авжеж. Можна буде повеселитись досхочу!

Після цього ми вклонилися один одному, повернулись один до одного спиною і кожен пішов у свій бік.

Я поставив на столі телефон, розгорнув перед собою телефонний довідник і протягом кількох годин мав кілька телефонних розмов. Дві з них — одна дуже коротка, а друга дуже довга — відбулися з Варшавою. Я намагався не рахувати хвилин, що їх відбивав лічильник, і нарешті знайшов того, кого шукав. Мій співрозмовник, дуже талановитий телережисер, з яким я приятелював, мав погану звичку: вдавав, ніби він знає все й про те, про що насправді не мав жодного уявлення. Незважаючи на це, той розумака (його прозивають Фуньо Прекрасний), шанований режисер і редактор, повірив мені,— бо я мав звичай (здебільшого) говорити правду. Тому, коли я коротко розповів йому про четвертий проект, про магістра й братів Кошмарик, він спершу замовк на тридцять дві секунди, а потім захрип, наче на морозі. (Чи, може, наче старий півень на морозі.)

— Що ти вигадуєш? — спитав він. Потім закричав: — У тебе щось у голові переплуталось?! — Вкінці заверещав: — Якщо хоч п'ять відсотків того, що ти розповідаєш, правда, то я всю цю історію купую для обох наших програм і для всіх закордонних!

Навіть прощаючись, він допитувався охриплим баритоном, чи в мене справді все гаразд із головою, і дав слово честі, що коли буде потрібна допомога, — він допоможе, а коли треба буде приїхати, — приїде. Тільки за однієї умови: те, що я сьогодні розповів, у скороченому (але якомога докладному) вигляді напишу йому в листі. І не на машинці, а від руки. Щоб він міг знати: хто? що? чому? Я пообіцяв, поклав трубку, глянув на годинника. Непогано: ми розмовляли тридцять сім хвилин. Тепер так і далі буде. Рахунок за телефон набагато збільшиться.

Ідучи до кухні, щоб приготувати собі кави, я знову побачив дзеркало, про яке вже згадував. Із нього на мене дивився той самий знайомий чоловік, лише на годину старший і якийсь ніби трохи переляканий.

Ми швидко втекли один від одного.

Варячи в кухні каву, я забряжчав посудом. У дитячій кімнаті враз попрокидалися мешканці — тобто Ренні та Массумі. Вони вмить кинулись обнюхувати двері — кортіло дізнатися, що відбувається на кухні, може, випадково є чимсь поживитись. Проте цього разу я вдав, ніби нічого не чую, принаймні не знаю, що вони хочуть. Це дуже пронирлива парочка. Вони вмить збагнули, що я прикидаюсь, ніби нічого не розумію. Було чути, як вони кілька разів ображено чмихнули, двічі зневажливо гавкнули. Я вдавав, що не чую.

Сів біля чашки з кавою, і, мушу признатися, мене раптом охопив страх. Я усвідомив, що мого варшавського співрозмовника, якого ніщо не могло здивувати, мені вдалося збити з пантелику дуже скупою, по суті, інформацією. Досвідчений, незворушний режисер ураз став нестямним. Він сказав: «Якщо хоч п'ять відсотків того, що ти розповів, правда — то цього цілком досить!» А я ж розповів йому не більше п'яти відсотків усієї відомої мені правди. Як можна підрахувати: п'ять відсотків від п'яти відсотків? Це не має значення? Підрахувати можна все й до того ж легко. Але чи пощастить пережити все це якомога більш по-людському? Я не належу до боягузів. Однак щиро признаюся, що лише зараз і вперше в житті я пережив справді страшні хвилини, подумавши про моїх трьох нових однодумців — братів Кошмарик і магістра Діонізія Гібридона Вернигору. Я гірко засміявся над порожньою чашкою. Кошмарик! — як мирно й навіть зворушливо звучить це прізвисько! Але що за ним криється?

Цієї миті я глибоко поспівчував бідолашній тітці близнюків, тобто пані Розалінді. Мені навіть здалося, що це я сам переступив монастирський поріг.

Цього було для мене вже забагато. Я висміяв свій дурний страх, як і під час зустрічі з братами Кошмарик.

Глянув на годинника. Залишалось ще більше десяти хвилин до побачення з Яреком і Мареком. І я зателефонував у клініку до своєї дружини Кристини.

Ми вже давненько знайомі з пані доцентом, тому Кристина з мого голосу одразу зрозуміла, що я перестав затикати заводські димарі корками. Її навіть трохи здивував мій діловий тон. Вона з полегшенням відітхнула й повернулася до своїх пацієнтів.

А я почав рахувати хвилини, що лишилися до тієї миті, коли астрономічна обсерваторія з точністю до півсекунди сповіщає час і коли після дванадцяти лунких ударів годинника гейнал [9] із вежі Маріяцького костьолу сповістить на чотири сторони світу, що настав полудень.

Точно о дванадцятій годині я набрав на телефонному диску першу цифру. Пролунав дзвінок, і озвався Яреків голос:

— Добрий день, пане Єжи.

— Дуже мило з вашого боку, що ви чекали мого дзвінка. — Ми чекали на зустріч із вами.

— Будь ласка, приходьте до мене. Коли ви будете?

— За тридцять секунд.

Клацнув в'ажіль. Я струснув головою, немов боксер після сильного удару. Однак у мене вже почав вироблятись імунітет проти трюків братів Кошмарик. Через десять секунд я отямився й пішов до передпокою, рахуючи наступні секунди. Мені вдалося відчинити вхідні двері саме тієї миті, коли Ярек натискав кнопку дзвінка.

— Будь ласка, заходьте, — церемонно запросив я.

— Зайдемо, — відповів Вернигора й першим переступив поріг моєї квартири, а за ним (за старшинством) ввійшли Марек і Ярек.

У кімнаті нерішуче гавкнули два рази собаки, так, ніби Массумі запитувала: «Треба дертися?» — а Ренні відповів: «Облиш, мала». Та все ж вони ще довго й старанно принюхувались.

— Ми знаємо цю пару, — сказав Марек. — Першокласна порода.

— Розум і краса, — докинув Ярек.

Магістр Вернигора, звичайно, хотів показати, що він мудріший за всіх.

— Розум, можливо, — погодився він. — Краса теж, можна сказати, безперечна. Але я вважаю, що вуха в Ренні трохи незграбно підрізані.

З-під дверей почулося тихе й приглушене, однак могутнє, наче лев'яче, гарчання.

— Двері добре зачинені? — спитав магістр.

— У будь-якому випадку, магістре, не настроюйте проти себе Ренні,— засміявся я. — А ви, шановні брати Кошмарик, не настроюйте проти себе мене.

— Ми? Вас?

— Авжеж! Ви поводились неввічливо, навіть гірше — протизаконно!

— Що правда, то правда, — погодився магістр.

— І хто вам дозволив, шмаркачі,— вигукнув я, вдаючи, що розгнівався, — підключитись до мого телефону й підслухувати?! Хочете, щоб я подзвонив прокуророві?

Марек підморгнув Ярекові, Ярек — Марекові.

— Пане Єжи, — звернувся до мене Марек, — ви поза всяким сумнівом добра людина.

— Але актор з вас нікудишній, — докінчив Ярек.

Переважна більшість людей вважають себе чудовими акторами. І я, либонь, щодо цього не виняток.

— Будь ласка, ідіть за мною, — сказав я і повів гостей до своєї кімнати.

Мене обрадував мій улюбленець Ренні. Він загавкав коротко, але докірливо. Всі його зрозуміли. «Яка невихованість», — гавкав він. Массумі теж докинула щось від себе.

А я? Глянувши на збентежені обличчя Марека і Ярека, я розсміявся — тільки й того. Магістр — також.

Ми посідали біля столу.

— Я переглянув усі чотири проекти.

— І який же з них вибрали? — поквапливо спитав магістр.

Я, ніби замислившись, похитав головою.

— Четвертий нічого не вартий, — відповів я рішуче, і враз запала тиша, така тиша, що аж задзвеніло у вухах. — Перший і другий, — вів я далі,— надто дитячі, і їх можна одразу відкласти. Найцікавіший третій проект, але мені він здається найбільш ризикованим. Дещо в ньому треба викреслити. Я зробив деякі зауваження. Що ви на це скажете?