Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи. Страница 17

Нарешті почалося: Ренні всівся навпроти мене й дуже ліниво чотири рази ворухнув хвостом, потім подивився мені в очі.

А, як я вже казав, у Ренні фізіономія мислителя, зате оком він уміє глипати зовсім по-розбишацькому. З історії відомо, що мислителя, як і розбишаку, важко прогнати геть. З ними жартувати не можна. Необхідно якось дійти згоди. Ми вже в цьому переконались. Я застосовую до нього свої засоби, він до мене — свої. Правду кажучи, цього разу перевага була на його боці.

Ми подивились один одному в очі. Пильно подивились. Ренні вдавано зітхнув. Мислитель, сучий син! На мить я від злості збентежився.

Рейні ледь помітно посміхнувся.

— Ти шантажист! — вигукнув я.

Він образився, встав і вдав, ніби йде геть. Але на ходу озирнувся через ліве плече і глипнув оком.

— Зачекай-но, старий, — мовив я. — Завжди можна знайти спільну мову.

Він одразу ж поверпувся на своє місце, скромно спустивши очиська. Невинне немовлятко — сорокакілограмовий боксер! Та ще й сторожовий. Трохи хрипким голосом я спитав, чи він знає, як важко діставати ковбасні вироби. Хотів ще щось додати про господарські клопоти, але милий Ренні прикинувся, що нічого не чує.

— Звичайну кров'яну ковбасу теж важко діставати, — різко сказав я.

Він зітхнув.

— А ти забув, що ласощі тобі шкодять? Забув?

Рейні ліниво клацнув зубами, ловлячи якусь неіснуючу муху.

— Кажи, відверто: хочеш ласощів?

У відповідь залунав тихий, але швидкий барабанний дріб. Це Ренні забарабанив хвостом по підлозі.

— Ренні,— сумно прошепотів я, — тобі не соромно? Мало того, що ти мене шантажуєш, — то ще й змушуєш порушувати закон?

Ренні похнюпився. Це було справжнісіньке розбишацьке кривляння. Бо він зненацька підстрибнув, сперся лапами на мої бідні груди й проїхався язиком по моїх щоках, старанніше, ніж висококваліфікований перукар бритвою. Після цієї підлабузницької сцени він одразу пішов до своєї кімнати. Массумі там щось говорила, обнюхувала його. Проте Ренні не озивався. Мабуть, заснув.

Мене можуть звинуватити в тому, що я приписую цій парі людські риси. Мовляв, дешевий прийом і антинаукова дурниця! Може, й так.

Але я не буду виправдовуватись. Просто цієї осені мені випав дуже тяжкий обов'язок. Я повинен змальовувати людей і події, які були надзвичайно неймовірні.

Бо що таке собаки? Після мого знайомства з магістром Діонізієм і братами Кошмарик я зовсім не здивувався б, якби, наприклад, Ренні почав вивчати разом зі мною угорську граматику, а Массумі — італійську (тому що обоє походять від угорсько-італійських чемпіонів). До того ж кажуть, ніби собаки стають схожими на своїх господарів. А я з тими господарями — Агнешкою і Анджеєм — дуже добре розуміюсь. Хоч і соромно, але признаюсь, після того, як до нашої родини прийшли Ренні й Массумі, мені почали снитися собачі сни. І найчастіше повторюється сон, у якому Ренні розтлумачує радій Массумі, що господарі здебільшого стають подібними до своїх собак.

Та годі про це. Головне, що мені пощастило залагодити справу з Ренні (подробиць уже не розповідатиму).

Як уже я згадував, родина зайняла вичікувальну позицію. Всі навіть перестали помічати моє «риб'яче очко». Однак кожне з них почало замислюватись над моєю поведінкою. Вони дізналися, що в першій половині дня до мене приходять два юнаки і ще хтось, схожий на собаку. Я пояснив, що це два дуже талановиті підлітки, брати-близнюки, які пробують свої сили в поезії і звернулися до мене з проханням допомогти їм. Цю інформацію родина сприйняла спокійно. Тому що в мене досить часто бувають такі зустрічі. Та все ж настрій у домі був очікувальний. І я змушений був приготуватися до того, що найпізніше на третій день операції «Кольорові димарі» опинюся в оточенні. Напевно, якийсь час я міг би ще вдавати, ніби нічого не знаю, якби не одна розмова з моєю дружиною. Я був певен, що коли почне поширюватись чутка про «Кольорові димарі», я почую кілька начебто байдужих і лагідних запитань. Тоді не допоможе ніяке «риб'яче очко». Моя дружина лікар, вона знає, що таке лікарська таємниця, і брати Кошмарик наперед врахували це.

Гіршою була справа з Фунем Прекрасним. Я знав, що він точно, як магнітофон, зафіксував усе, що я йому розповів, і пообіцяв, за винятком одного важливого прохання, зберігати в суворій таємниці мою роль у всьому цьому і від родини, і від широкого загалу. Щоправда, я маю чималий досвід, у тому числі й дипломатичний, однак у мене було два роки перерви, тому я вирішив, що треба підготуватись.

Почав з того, що поклав край шантажам з боку Ренні. Ми залишились удома втрьох — собаки і я. Массумі спала. Ренні зайшов до мене, коли я читав ранкові газети. Я вдавав, що не помічаю його. Він штовхав мене носом під лікоть. Я лише знизував плечима. Він розсердився й подав голос, хоч його й не просили.

Я мигцем глянув на нього.

— Будь ласка, не мороч мені голови. Отут, — я показав йому газету, — я читаю проект нової постанови про боротьбу з алкоголізмом! Це дуже важлива справа. А собака намагається відвернути мою увагу? Сором і ганьба!

У кожного мислителя бувають хвилини тупого запаморочення, тим більше, якщо він не терпить алкоголю. Цього разу так сталося з Ренні. Він побрів до дверей і, щоб викликати в мене хоч співчуття, почав дуже накульгувати, тільки не знав, на яку ногу краще це робити. Він зрозумів, що його обдурили, й від злості так грюкнув дверима, як часом, на щастя дуже рідко, робить його господиня.

П'ятниця мала бути останнім спокійним днем. На заключній нараді ми вирішили наступного тижня контактувати між собою тільки по радіо. Проте, як виявилось, ми забули про одну річ. Забули про те, що обидва юнаки, котрі відвідували мене, були кандидатами в поети, і тому вони мали залишити в мене принаймні десятків зо два своїх віршів. Адже саме так я сказав родині, запевняючи, що це талановиті поетичні спроби. А тих спроб у мене немає! Що буде, коли мене про них запитають бабуся, дружина чи дочка, найбільші в родині аматори поезії.

Оскільки в п'ятницю ми припинили особисті контакти, я подумав, що настав час скористатись радіолюлькою. Рівно о дев'ятнадцятій годині я викликав братів. Відповів Марек, але, почувши, в чім річ, передав приймача Ярекові. Той дуже зрадів і пообіцяв, що через дві години принесе цикл віршів, які можуть бути мені потрібними. Який псевдонім? Просто — Діонізіс Вернигірка.

Точно об одинадцятій задзеленчав дзвінок на вхідних дверях. Собаки зняли гавкіт (Массумі — тенором, Ренні — басом), але враз замовкли. Я відчинив двері. Переді мною стояла струнка вродлива дівчина в джинсовому (потертому пемзою) костюмі, з ясним волоссям, що спадало їй на лоб і на плечі.

— Пан редактор? Добрий день. Я від Ярека. Вона подала мені конверта.

Я придивився до неї і запросив до вітальні. Запідозрив, що це, мабуть, Ярекова дівчина. Подивився на неї ще раз, вже дуже пильно. І дійшов висновку, що це не може бути дівчина ані Ярека, ані когось іншого. Ліве око в неї було наче каре, а праве — зеленувате. В кутику губів — характерна родимка, міцна ліва рука.

— Красно дякую, — мовив я, посміхаючись, — але я маю одне прохання до вас особисто.

— Я слухаю.

— Будь ласка, перекажіть Ярекові, щоб він не вважав мене кретином, а з себе не робив йолопа.

Дівчина пробурмотіла щось схоже на: «Я не розумію…» — але дуже нерозбірливо, бо чи то уривчасто засміялась, чи схлипнула й затулила долонею рота.

Я взяв у неї конверта з віршами й запитав:

— Чого ти вип'єш, Яреку? Кави, чаю, соку — помаранчевого, з чорної смородини чи з грейпфрутів?

Ярек вибрав сік з чорної смородини. В нього було мало часу, але він розповів, як на вулиці до нього пробували залицятись хлопці, й попросив, щоб я прочитав вірші поета Діонізіса Вернигірки й коротко висловив свою думку про них. Він написав цей цикл під назвою «Покинула мене ніч осіння, ніч весняна, ніч золота» в одинадцять років, коли вперше закохався, і просить порадити, чи варто деякі з цих віршів надіслати до якогось літературного журналу. Й саме під цим безглуздим псевдонімом «Діонізіс Вернигірка».