Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи. Страница 2

На аеродромі в Баліцях я вийшов з літака, коли вже стемніло. Яка чудова була та надвіслянська, краківська ніч! Віяв поривчастий північно-східний вітер! Температура була — аж не вірилось! — всього вісімнадцять градусів. Таким повітрям дихаєш з такою втіхою, як під час мандрівки в гори п'єш воду з гірського джерела. Додому я прибув близько десятої години вечора. Це був якраз вечір мого народження. Моя родина урочисто зустріла мене смачною вечерею. Я вислухав багато найкращих побажань, з вдячністю прийняв подарунки. І здебільшого мовчав, пославшись на те, що дуже стомився. Про подорож не сказав ані слова. Я знав, що як тільки зачеплю цю тему, родина зажадає, щоб розповів усе докладно. Я розповідатиму до ранку, і вони будуть потішатися над моїми промисловими таємницями, над МОЄЮ люлькою і моїм мовчанням — між Делі й Орапом. Під самої думки про це я вибухнув шаленим реготом, що трохи занепокоїло присутніх, і мене негайно й рішуче вклали до ліжка.

Заснув я майже одразу, пообіцявши собі, що після тієї азіатсько-африканської спеки завтра піду на прогулянку в Вольський Лісок, бо якщо й далі віятиме північно-східний вітер, то навіть на сонці буде не більше двадцяти градусів тепла, і я, походжаючи серед прохолодного шуму дубів, буків, вільх, грабів та ліщини, поміркую про всілякі маловажливі, веселі й невеселі справи.

Розбудила мене тиша, що панувала в домі. Сніданок стояв біля ліжка. Я вирішив спершу прийняти душ, але па півдорозі до ванної зупинився навпроти широких балконних дверей. Я засинав під зоряним, чистим небом, мріючи про лісову прогулянку й прохолоду. А зараз за вікнами була бура імла!

Ані сліду вітру, чистого неба, білих хмар. Туманно, задушливо, будно й гидко. Я страшенно роздратувався.

Заспокоївся тільки від крижаного душу. До того ж у мене виникла ідея, яка допомогла взяти себе в руки. Похапцем поснідавши, я подзвонив до Варшави, у відповідне міністерство. Я розшукував того другого Єжи Б. На жаль, марно. Він мав повернутись до міста аж увечері. По телефону відповідала його секретарка. Коли я пояснив їй, хто з нею говорить, у трубці запала тривала тиша. Лише коли я сказав, що ще сьогодні вишлю поштою на адресу директора Єжи Б. дуже важливі договори, почув у відповідь чемну подяку, на кілька секунд перервану далеким, якимсь дивним бульканням. Чи то плачем, чи сміхом, хтозна. Я відповів таким самим бульканням і так кинув трубку на телефонний апарат, що в ньому щось аж брязнуло. Через двадцять хвилин я був уже в дорозі.

Не думайте, що я їхав машиною. Нею їздять мої діти. А ми з дружиною пересіли з автомобіля в трамваї, автобуси і насамперед на власні ноги. Це здоровше, вигідніше, а часто й швидше, ніж машиною. Краків не одразу збудували, але досить швидко, тому не передбачили розвитку транспорту, заторів, об'їздів, аварій, чудового запаху вихлопних газів. А також блискавичного обміну люб'язностями між водіями автомашин.

Крім того, Краків має одне чудове достоїнство. В ньому є кілька кінцевих автобусних і трамвайних зупинок, щось подібне до таємних портів для виходу в зелене море. Десять чи п'ятнадцять хвилин — і ти вже впливаєш у хвилі польової зелені, лугових пахощів і лісових глибин.

Цього дня я рушив у темряву без звичного доброго настрою. Нічого не вдієш — туман. Бурий, насичений пилом, сажею, жовтим смородом диму, синьою отрутою вихлопних газів. Уся промислово-технічна революція криється в цьому тумані й чигає на винні й невинні жертви. Мульда віслянської низини й річковий закрут навколо Вавеля можуть показати, на що вони здатні. Бувають дні, коли краківський туман густіший за лондонський, тоді навіть капітани великих пароплавів збиваються з курсу.

Але я того ранку дав собі слово, що з курсу не зійду. І не дам себе залякати. Я вибрав гарний маршрут. Початок літа, буденний день. Напевно, буде тихо й трошки незвичайно. Зрештою туман робить тишу в лісі ще тихішою, пустинність — ще пустиннішою, а все незвичайне — майже казковим. У Волоському Ліску я, звісно, не зустріну ані сирітки Марисі, ані гномиків. Але в тиші й безлюдді гарно відпочину. А лісова тиша іноді нашіптує цікавіші таємниці, ніж далекі морські подорожі.

Вийшовши з автобуса, я хвилин за десять був уже на лісовій стежці. Вибрав таку, що стрімко, звивисто спинається вгору. Потроху змирився навіть із туманом. Зупинився, щоб послухати, як з листя дерев спадають рідкі краплини туманної вологи.

Та коли я рушив далі й пройшов кілька десятків кроків, почала справджуватись моя несмілива надія, з якою я, незважаючи на туман і дим, пішов на прогулянку. Туман дедалі розсіювався, рідшав, яснішав. Отже, я не помилився в своїх передбаченнях. Я почав рахувати кроки, — і між п'ятдесят першим та п'ятдесят третім сталося маленьке чудо в театральному стилі. Завіса туману опускається, розсувається, тане на очах. Я спираюсь плечима па грубий стовбур столітнього, напевно, мудрого дуба. Переді мною стоїть ліс, освітлений сонцем. Легкий прохолодний вітер шелестить у кронах дерев. Навколо дуже тихо, зовсім безлюдно і трохи чудно.

Я глянув на годинника, щоб знати, скільки ще маю часу до обіду. Подивився і вилаяв себе. Стрілки показували тридцять дві хвилини на п'яту — це означало, що я забув завести годинника. Тепер не знатиму, чи треба поспішати, чи можна бродити й байдикувати в ясному червневому лісі. Я не люблю злитись. Не зношу злитись уголос. Однак завжди намагаюся бути точним. Отож скажу відверто: побачивши, що мій годинник показує якийсь безглуздий час, я аж затіпався від злості на самого себе. Бо хто ж у цій ситуації виявився йолопом? Годинник чи його власник, який забув його завести?

Я голосно вилаяв себе, а потім, трохи заспокоївшись, не сподіваючись дістати відповідь, спитав у неба, лісу й землі:

— Котра може бути зараз година?

— Дев'ять годин п'ятдесят дві хвилини, — відповів гучним баритоном сусідній могутній із сріблястим стовбуром бук. — Точно: дев'ять годин п'ятдесят дві хвилини.

— Що ви сказали? — спитав я козлетоном. — Котра?

— Зараз уже дев'ять годин п'ятдесят три хвилини. Дев'ять годин п'ятдесят три хвилини.

Справді, тоді, тобто сьомого червня 1978 року (тієї миті, про яку я саме розповідаю), було дев'ять годин п'ятдесят три хвилини за літнім часом.

Зараз, коли я сиджу за своїм столом і досить старанно описую події того червневого ранку, вже друга половина дня того самого року, чотирнадцять годин тридцять дев'ять хвилин за зимовим часом. І якраз о цій чотирнадцятій годині тридцять дев'ять хвилин цієї миті я відчув потребу поміркувати над певною справою. Звичайно, треба поміркувати. Отож я й міркую. Зараз чотирнадцять годин сорок хвилин.

Годі. Вже п'ятнадцять годин одна хвилина.

Поміркувавши, я вирішив звернутись до всіх тих, що дочитали книжку до цього місця й хочуть читати її далі, з одним запитанням. Йдеться про вірогідність і невірогідність. Я знаю багатьох людей, що зовсім однаково сприймають як цілком вірогідні, так і невірогідні пригоди, навіть однаково дорожать ними. І таких людей, мабуть, більшість. Вони виявляють свою добру волю й поблажливість. Але бувають, приміром, і такі прибічники найбільшої невірогідності, які вважають, що навіть у книжці «Аліса в країні чудес» не всі чудеса такі, як слід. А трапляються і затяті прибічники бездоганної вірогідності. Таких ніхто не обдурить. Вони не визнають жодних дивних збігів обставин чи трохи дивних несподіванок. Не визнають нічого, що є чи буває неймовірним. Я шаную погляди читачів. І саме до таких знавців імовірності маю прохання: або нехай вони одразу відкладуть цю книжку, або нехай заздалегідь приготуються до неприємних, трохи навіть сміховинних переживань. Я сам пережив стільки неймовірних пригод і тяжких хвилин, що ні на кого не ображатимусь. Навіть за те, що хтось ображається на мене. Нічого не вдієш — таке життя. Я описую те, що було.

Пригадую собі, що сталось. Отож, прямуючи стежкою через Вольський Лісок, я нарешті вийшов з туману, прихилився до стовбура старого мудрого дуба, глянув на годинник, пересвідчився, що забув його завести, вилаявся, потім зовсім безтямно вголос запитав себе, котра може бути зараз година, і тоді найближчий сріблястий бук сказав мені точно час, а коли я козлетоном перепитав: «Котра?», те саме дерево знову відповіло. Більше того! Взявши до уваги, що час не стоїть па місці, воно уточнило, що зараз уже дев'ять годин п'ятдесят три хвилини.