Провінціалки - Стельмах Ярослав Михайлович. Страница 11
М'яка, делікатна, скромна, не те що цей... Прекрасне майбутнє. Та й теперішнє, скажу тобі, не з гірших. От я й подумала. Танюшо, — послухай-но свою маму, — якби ти могла... пройнятися до нього... Ну, повагою, чи що... віддати належне його чудовим якостям... Ми могли б зовсім змінити наше життя.
Т а н я. Мамо! Я все збагнула! Ти закохалась!
Лідія Андріїв н а. О Господи!
Т а н я. Ти так говорила...
Лідія Андріївна. Дурненька. Запам'ятай — твоя мама думає тільки про тебе. Тільки про тебе. Двоє красивих молодих людей...
Т а н я. Про що це ти?
Лідія Андріївна. Про тебе. Про тебе і про Борю.
Т а н я. Він зовсім не гарний.
Лідія Андріївна. А тобі потрібно, щоб зірка в лобі, так? Є в ньому щось таке... Ці очі...
Т а н я. Якось навіть дивно... І зовсім не молодий.
Лідія А н д р і ї в н а. А тобі потрібно твого віку? Чи кого? Юного піонера Радянського Союзу? Юрко твій тобі потрібен — разом босоніж по калюжах хльопати? У цьому, по-твоєму, найвище щастя?
Т а н я. А в чому, мамо?
Пауза.
Лідія Андріївна. Так, у твої роки в цьому. Але ж перед тобою ціле життя. І теплих калюж у ньому буде меншать. З роками вони випаровуються, і залишається що? Дорога. У вибоїнах і рівчаках. Мине всього кілька років, і ти переконаєшся сама. Мені пощастило — я зустріла твого тата, а кого зустрінеш ти? Що за людина, як він до тебе ставитиметься? Сама, в чужому місті...
Т а н я. Ти ж збиралася сюди переїздити.
Лідія А н д р і ї в н а. А, коли ще те буде! Та й чи буде? Наш будинок... Хто його купить? А прописка? Так, твій тато був, звичайно, хороша людина — то й що? Що він залишив після себе, що в нього було, крім того, що він хороша людина?
Т а н я. Мамо...
Лідія А н д р і ї в н а. От він прожив життя. І що? А в нього не було жодного отакого дня, котрий оці (жест) сприймають як належне. Чому? Що він, гірший? Він гірший за оцього... з його ста карбованцями на день? Так, він гірший, тому що він був чесною людиною.
Т а н я. Ти так ніколи не говорила.
Лідія А н д р і ї в н а. Не говорила, так, бо і я думала: те, як ми живемо, правильно. І слід цим пишатися. Чим? Ти думаєш, розчаруватися можна лише в коханні? У недобудованому куточку для двох? У роботі, що про неї через тридцять років і чути несила? І день у день те саме й те саме — хоч ти лусни, хоч з вікна, гак у нашому місті й будинку достатньої височини не знайдеш.
Т а н я. Мамо...
Лідія Андріївна. Танюшо, твоя мама каже тобі це. Твоя завжди життєрадісна мама. Хто може відповісти — чому, за віщо так безглуздо минулися мої роки? Хто в змозі повернути мені хоч от стілечки? Так, і ця сукня на мені безглузда, і сьогодні мені дали зрозуміти, що я, виявляється, була дурепа. І вони праві. Але ж не можна так дурепою і звікувати. Хоч би наприкінці життя слід порозумнішати. І я відчуваю... Я катастрофічно розумнішаю. Га? Не помітно?
Т а н я. Помітно, мамо.
Лідія А н д р і ї в н а. То послухай же мене. Раз. Один лише раз буває таке... Ця дівчина (кивок догори) вже не повернеться. Вона поїхала назавжди.
Т а н я. Я зрозуміла тебе. (Пауза.) А що сказав би тато?
Лідія Андріївна. Нічого, нічого не сказав би. Не скаже. Немає тата. Все. Є тільки ми. Ми удвох. Я і ти, моя люба дочка, любима незмірно. І нема кому нам допомогти, нема в кого на грудях поплакати, нема кого обійняти і нема кому вранці почистити щіткою піджака. Якби живий був тато... (Пауза.) Він сказав би: «Я хочу, щоб моя дочка жила краще, щоб вона зазнала щастя. Я хочу, щоб вона не злиднювала, не відкладала на чорний день, не лічила кожного карбованця, не позичала на зимове пальто, вивчилась...» (Пауза.) Тато багато чого міг би сказати.
Т а н я. Але ж... я його не люблю.
Лідія Андріїв н а. Люблю... Ви все шукаєте, все ждете — от воно прийде, кохання, неземне, надзвичайне. А такого не буває, ні. Є життя — складне, дуже складне, де всього домагаються потом і трудом. Навіть у стосунках між двома людьми. Сім'я — це труд, Танюшо, і добре живе той, хто не лінується, хто готовий піти назустріч, готовий до розуміння, співчуття... Це праця. А ти ж у мене до праці звикла?
Мовчання
Я розумію тебе, донечко. Малознайома людина...
Т а н я. Мало?..
Лідія Андріївна. Ну, майже незнайома, нехай — то й що? Чи ж не буває, коли — раз! — і на все життя? Та в нього тато так само одружився. А це передається, Танюшо, це в нього (показала нагору) уже в крові. От він спить зараз, а воно в крові. І все бігає, бігає... Та він ще й за щастя вважатиме, авжеж! Йому й не снилося. Така дівчинка, ягідко ти моя. Я ж бачила, як він на тебе дивився, я такі речі помічаю. Материнське серце не помиляється. Ну, Танюшо...
Т а н я (не одразу). А як же я, мамо?
Лідія А н д р і ї в н а. А я, я, твоя мати? Що я бачила хорошого за свої п'ятдесят два роки? Ти в мене з'явилася трошки пізненько, і ти була сонечком моїм. Чи ж я зичила б тобі поганого? Повір мені, Тетянко. Все в нас може змінитися. Чи ж я в тебе не заслужила? Не заслужила горбом своїм, оцими ось руками — і на руки вже не схожі? Хочеш, щоб і в тебе були такі? Ну, Танюшо? Ну? Ти ж завжди була слухняна дівчинка, і ми з тобою...
Т а н я (мить помовчала). Так, мамо. Ти завжди хотіла...
Лідія Андріївна. Так, Танюшо...
Т а н я. Щоб я була щаслива...
Лідія Андріївна. Так!
Т а н я. За будь-яку ціну.
Лідія Андріївна. Свою! Будь-яку свою ціну!
Т а н я. Ну що ж...
Якось змінився Тетянин погляд. Став твердішим? Більш різким?Холоднішим? Загостренішим? Неможливо сказати однозначно, але, якось змінився.
Лідія Андріївна (торкається пляшки). Може, ти трохи?..
Т а н я. Навіщо? Кажуть, від п'яних батьків народжуються виродки. Ти не боїшся онука-виродка?
Лідія Андріївна. Господь із тобою, Танюшо. Що ти таке!..
Т а н я. Все правильно, мамо. Скоро ранок... (Устає.) Тож вибач — час підтискає. Ще набалакаємося. (Прямує до сходів.)
Лідія Андріївна. Танюшо! (Подалася за нею.)
Таня не оглядається — піднімається сходами, йде галереєю, спиняється коло Борисової кімнати, озирається. Молитовно склавши руки, дивиться на неї мати. Дівчина м'яко штовхає двері й зникає за ними. Не зводячи погляду з дверей, Лідія Андріївна безсило опускається на коліна і так завмирає.
Ранок наступного дня
У холі Борис та Лідія Андріївна
Навряд чи скажеш, що в них бадьорий вигляд. Обоє розгублені, навіть пригнічені
Лідія Андріївна. Ну, куди, куди вона могла подітися? Ні її, ані речей... І ти нічого не помітив?
Борис розводить руками
Звичайно, у такому стані...
Борис. Хоч би як там було... Ви, напевно, зрозуміли: я людина досип, замкнена. Близьких друзів у мене немає, глибокої прихильності до когось теж. Біда це моя чи щастя — не знаю. Просто мені гак зручніше. Я звів довкола себе стіни. З кришталю вони чи з лайна – інше питання, але пробитися до мене важко. І от Таня... Мені здасться, у нас є можливість зрозуміти одне одного. Колись же слід починати... Мабуть, ми почали не з того, до чого звикли у вашому місті, — ну то й що? Я людина серйозна і, природно, відповідаю за власні вчинки. Тим наче я куди старший од вашої доньки. Словом, вам нема чого непокоїтися.
Лідія Андріївна. Але Таня, Таня... Вона ж іще зовсім дівчинка...
Борис. Справді, нема чого хвилюватися. Куди вона може подітися?
Лідія А н д р і ї в н а. Ти її не знаєш — вона здатна на все. Дівчинка з її вихованням, з її чистими поглядами на життя. Як жорстоко ти її поранив.
Борис. Ну, поїде додому. Зрештою, поживе кілька днів у готелі. Піде до гуртожитку...
Лідія А н д р і ї в н а. В неї дуже нестійка нервова система - кажу тобі як медик. Вона може... Навіть страшно собі уявити!
Борис. Зараз, зараз я... Чорт! І машина, мов навмисне. Я піду ще подзвоню.
Лідія Андріївн а. Так, піди. Ні! Краще тут. Побудь зі мною, бо я збожеволію. Від усього цього я збожеволію! (Раптом тихо.) Господи! Сьогодні вночі я втратила дочку... (Опускається на стілець.)