Привіт, Синичко! - Стельмах Ярослав Михайлович. Страница 6
Оля. Який ти грубий, Сергію!
С е р г і й. О! Правильно! Давай! Грубий! Зарозумілий? Що іще? Може, ти мені ще почнеш вичитувати?
Оля (нервово збирає свої книжки, вкладає 'іх у портфель. Крізь ледь стримувані сльози). Ні... Вичитувати я тобі не почну. Роби як знаєш. (Швидко йде до дверей.)
Сергій. Олю! (Наздоганяє її. хапає за руку.) Олечко! (Хоче поцілувати.)
Входить Мама.
Мама. Здрастуйте, діти!
Оля. Здрастуйте! (Хоче щось сказати Сергію. Роздумує.) До побачення. (Виходить.)
Розгублено стоїть Сергій.
ДІЯ ДРУГА
Сценою у промені прожектора йде Сергій. Зупиняється. Дивиться в темряву.
Сергій. Вітька?
Одразу з'являється другий промінь. У ньому Вітька.
Вітька. Ну?
Сергій. Привіт.
В і т ь к а {у тон йому). Привіт.
Сергій. Чому це ти такий дивний? (Ніби згадавши.') Чому не заходиш?
В і т ь к а. А що, можна вже?
С е р г і й. Не зрозумів.
Вітька. Та щоб не нав'язуватись.
Сергій. А-а... (Виправдовуючись.) Ну, ти ж знаєш. Я зайнятий...
В і т ь к а. Я теж.
Сергій (досить-таки жорстко). Чим же це ти зайнятий? До іспитів готуєшся?
Вітька. Так. До іспитів. І терпіти не можу, коли зі мною розмовляють таким тоном. Ти втямив? Я багато чого пробачав тобі, поки ми дружили...
Сергій. Хіба ми сварилися? Ви що всі, з глузду з'їхали?
В і т ь к а. А ти не з'їхав?
Сергій. Я?!
Вітька. Ти! Ти! Ти гадаєш, усі кругом з'їхали з глузду, а ти один яким був, таким лишився? Чи нам усім захоплюватись тобою треба? Квіти дарувати? На «біс» викликати? Гордість школи! Надія століття!
Сергій. А-а, он воно що. Медалька моя тебе сну позбавила? Мучить тебе, так? А ти що хотів, щоб я з тобою вулицями тинявся та винище жер? Та інший на твоєму місці радий був би. Вболівав би.
Вітька. А-а, душевний який! А ти за мене вболіваєш? Тобі до мене і діла нема. А мені і не треба. На дідька мені твої вболівання. Зате я медалей не випрошую. І мій батя, алкаш, у школу не побіжить за мене просити.
С е р г і й. Ти що, збожеволів? Про що ти?
В і т ь к а. Не знаєш, ні? Не здогадуєшся, чого тобі п'ятірки ставлять?
С е р г і й. А що, тобі п'ятірки ставити? {Пауза.) Про що це ти?
В і т ь к а. Не знаєш. Маленький. Нетямущенький. То я можу сказати.
С е р г і й. Та про що ж це ти'? Що ти вигадуєш?
Вітька. Чорт тебе знає. Може, й справді... Але ж не може бути... Та яке моє діло! Роби як знаєш. Сергій. Про що ти, Вітько? Ну?
В і т ь к а. Ну гаразд. Оце чув я нещодавно одну цікавень-ку розмову.
Сергій. Яку?
Вітька. Коротше, так. Позавчора у нашого класу була консультація з фізики...
Сергій. Була.
В і т ь к а. А я проспав. Ну, думаю, піду завтра, тобто вчора вже, у десятий «а». Мені-то воно все одно ні до чого, але щоб фізик пику мою побачив. Усе ж таки йому приємно. Ну, скінчилась консультація, всі пішли, а ми з Олькою залишилися. Я її попросив задачку пояснити з білета. Ну, не пояснити, а переписати. Я кажу. «Тобі ж байдуже, де вчити — вдома чи в класі, то сиди й учи, а я поки скатаю». Мені воно, звісно, усе одно, але якщо раптом на іспиті її витягну — фізику приємно буде. А вона: «Я їсти хочу». Я збігав у буфет і купив їй булоч7 ку. І соку приніс. Ну й сидимо: я на першій парті біля стіни, а вона на другій. Так от, приніс я їй соку...
Згасає світло, лишається тільки коло, освітлене прожектором. У колі — дві парти. Перша — вільна. На другій — схилилася над книжкою О л я. Вбігає Вітька з булочкою.
Вітька. Хух! Ледве вблагав. Буфет уже закрився.
О л я. Неправда. Він тепер до двох працює.
В і т ь к а. Ну от, не можна вже й ціну собі набити. їж, благодійнице. Поправляйся! {Ставить стакан на парту.)
О л я {вся поринула у фізику). М-гу. Дякую! {Не відводячи погляду від книги, відкушує від булочки.)
Вітька. Може, випити хочеш? То я змотаюсь у гастроном.
О л я {піднімає голову). Ти що, здурів?
Вітька. Жартую я, жартую, ну. Серйозна яка.
О л я. Жарти ж у тебе. Он я зошит тобі поклала. {Показує на першу парту. Знову схиляється над книгою.)
Вітька. Спасибі. Спасибі, рідна. Виручила. {Сідає за парту.) Олько!
О л я. Що?
В і т ь к а. От я давно хотів у тебе запитати. Чому ти весь час уроки готуєш?
О л я. Чому весь час? Коли треба, тоді й готую.
В і т ь к а. Ну, чому ти завжди, коли треба, готуєш?
О л я. А що ж — як ти? Коли на думку спаде?
В і т ь к а. Звичайно. Адже так краще. Хочеш — роби, хочеш — не роби. Це виховує почуття незалежності. Ми й так багато від чого залежимо. Від батьків, учителів...
О л я. От і видно, що ти нічого не розумієш. Схопиш ти, наприклад, двійку. Вдома гризуть, у школі гризуть. Настрій поганий. А так — усе приготував, отримав свою п'ятірку чи четвірку і роби що хочеш. Ніхто тобі й словом не дорікне.
В і т ь к а. Ач, яка! Хитра.
О л я. Чому хитра? Розсудлива.
В і т ь к а. Ач яка! Розсудлива.
О л я. Фе, як ти противно це слово сказав. Не розсудлива, а розумна. А ти дурненький. От сиди і переписуй і не заважай.
В і т ь к а. Олько!
О л я. Ну чого тобі?
В і т ь к а. А ви з Серьожкою одружитесь?
О л я. Іще чого!
В і т ь к а. Що, ні?
О л я. Ну звідки я знаю.
В і т ь к а. От бачиш, кажеш, що розумна, а не знаєш. А здорово було б. Одружились би в сімнадцять років. У вісімнадцять уже син був би чи дочка. А у тридцять — уявляєш? — твоїй дитині вже дванадцять років. Я до вас у гості ходив би.
О л я. Вчив би його уроки не робити.
В і т ь к а. Ні, я йому допомагав би.
О л я. Із фізики.
В і т ь к а. От вреднюча. А добре було б, га?
О л я. Не знаю. За дванадцять років усе може трапитися. Розлучитися можемо. Зараз усі розлучаються.
В і т ь к а. Усі розлучаються, а ви — ні.
О л я. Ну гаразд, не будемо.
В і т ь к а. А то і двоє.
О л я. Чого — двоє?
В і т ь к а. Таж дітей, ну.
О л я. Ну, двоє так двоє.
В і т ь к а. А троє подужаєте?
О л я (сміється). Ой, та відчепись ти!
В і т ь к а. А як ви їх назвете? Ну, одного на мою честь, Вітькою. А інших?
О л я. Там побачимо.
В і т ь к а. Треба зразу вирішити. А то от у мене знайомі, у мами точніше. Так народився хлопчик і от уже два місяці без імені.
О л я (жахається). Як без імені?
В і т ь к а. Дуже просто. Тато його Ігорем зве, Мама — Олексою, а дідусь — Жориком. У нього друг був колись Жорик. Уявляєш? І щодня сваряться. Тому що заздалегідь не вирішили. А як цьому Жорику?
Оля. Він же ще маленький. Не тямить нічого.
В і т ь к а. Поки що не тямить, а підросте — психом буде. Авжеж! Три імені. У паспорт не вміститься. Добре, хоч у його батька одне, а то ще й по,батькові були б різні. От так дорослі калічать дітей. І розумні ж люди. Тож ти маєш загодя подумати.
О л я. Добре, подумаю. От складу фізику і подумаю. (Знов дивиться у книгу.)
В і т ь к а (вирішив нарешті й собі взятися за задачки, але знову назріло питання). Ольк!
О л я (майже сердито). Ну чого тобі ще?
В і т ь к а. А ви що, з Серьогою посварились?
Оля зітхає.
(Щось відволікає Вітьчинуувагу. Він прислуховується.) Тс-с-с!
Чутно кроки й жіночі голоси.
Клава йде. (Слухає.) І наша. Сюди. Чого їм треба?
Обоє мовчать. Усе ближче голоси й кроки.
Голос Ніни Платонівни. Може, зайдемо в клас, Клавдіє Миколаївно?
Чути, як відчиняються класні двері.
Голос К л а в д і ї М и к о л а ї в н и. Та ні. Я, власне, вже все і сказала.
Голос Ніни Платонівни. Ну, то я згодна, Клавдіє Миколаївно.
Двері зачиняються.
Я з вами повністю згодна. І, певно, все, що буде від мене залежати...
Голос Клавдії М и к о л а ї в н и. От і чудово, дружок. А от іще... Як там Серьожа? Післязавтра в нього останній іспит.