Привіт, Синичко! - Стельмах Ярослав Михайлович. Страница 7

Друзі переглядаються і напружено прислухаються до розмови директора і класного керівника.

Голос Ніни Платонівни {сміхотливі нотки бринять в її голосі). Серьожа старається, як же. Таке щастя втрачати ніхто не схоче.

Спантеличено ззираються Вітька й Оля.

Голос К л а в д і ї Миколаївни. Так, хлопчина він, звісно, непоганий, хоч і зірок з неба не хапає. Але все ж він — не найгірший варіант.

Голос Ніни Платонівни. Я от думаю, Клавдіє Миколаївно, чи правильний ми зробили вибір. От Гена, наприклад...

Голос Клавдії Миколаївни. Але у Гени... Адже ви самі розумієте...

Голос Ніни Платонівни. Так, тут Гені не пощастило. А шкода. Хороший учень. Навіть, можна сказати, талановитий.

Голос Клавдії Миколаївни. Не у всьому, не у всьому.

Голос Ніни Платонівни. Гуманітарій він чудовий. Будь-який інститут візьме його не роздумуючи. Журналістика, історія, філологія — тут перед ним усі дороги.

Голос Клавдії Миколаївни. Навіть дивно: у таких батьків...

Голос Ніни Платонівни. Тим приємніше, що в цьому основна заслуга школи. Правильно налагоджений учбовий процес...

Голос Клавдії Миколаївни. Свої плоди дає.

Голос Ніни Платонівни. Так-так. Безперечно. Нехай лають школу як хочуть, це, знаєте, модно останнім часом, а лише школа і ще раз школа формує людину. Батькам нині не до виховання.

Голос Клавдії Миколаївни. І дуже шкода.

Голос Ніни Платонівни. Звісно, хто ж перечить. Та коли я чую оцю фразу — ви знаєте: «Немає поганих учнів, є погані вчителі», я думаю, її вигадав саме хтось із поганих батьків.

Голос Клавдії Миколаївни (з веселою ноткою). Оригінальна думка.

Останні репліки звучать дедалі тихіше. Даленіють і кроки. Сидять розгублено Вітька й Оля.

Ві т ь к а. Ти що-небудь зрозуміла?

Оля. Ні-і... Яке щастя втрачати? Правильний вибір! Який вибір?

Вітька. Генка тут до чогось. А Сергій, каже, зірок із неба не хапає.

Оля. Неправда!

Вітька. Звичайно, неправда! Та Серьога диви — на самі п'ятірки складає.

Оля. От!

Вітька. Але як він із твору отримав п'ять — досі не збагну. Он Галка, і то чотири схопила, а йому ж до неї...

Оля (сердито). Що до неї?

Вітька. Ні, я маю на увазі саме твори.

Оля. Натиснув і отримав.

Вітька. Тут за чотири години не натиснеш.

Оля. Ну, пощастило, значить.

В і т ь к а. А з хімії?

О л я. Не хотіли різати.

Вітька. Згоден. (Говорить задумливо, мовби розмірковуючи вголос.) І математичка на письмовому коло нього стовбичила... Який вибір? Яке щастя втрачати?

Оля. Що ти там бубониш?

Вітька (так само замислено). Здається, я починаю розуміти...

Згасає прожектор. Знову вмикається світло па тому місці, де стоять Сергій із Вітькою.

Сергій (вражено). Ти це сам чув?

В і т ь к а. Та Оля ж поруч сиділа, ну.

С е р г і й. От воно що. От чому вони мене всі обсіли! (Мовчання.) Ну то й що? Ну то й чорт із ними. Що мені, гірше?

Вітька. Гляди сам. Тобі видніш.

С е р г і й. А що ти скажеш?

В і т ь к а. Я скажу... А я знаю? Гляди... Я... Ні, не знаю.

Темрява. І знову у плямі світла зостається сам Сергій. З'являється Оля.

Сергій. Олю!

О л я. Сергійку!

Сергій (кидається до неї). Оленько! Як добре! Як добре, що я тебе стрів. Ми так довго не бачились.

О л я (сумно). Так.

С е р г і й. Я знаю, у тебе все гаразд. (Жартома.) Ти складаєш на добре і відмінно. Мені мама твоя казала. Я дзвонив, а тебе все не було... Але ж ти була?

Мовчить Оля.

Була?

Дівчина киває.

То якого ж дідька!..

О л я. Як ти розмовляєш? Як ти зі мною розмовляєш?

С е р г і й. Ну пробач! Пробач! Як мені ще з тобою розмовляти?..

Оля. Невже тільки так? (Хитає головою.) Ти вже не той Серьожа...

Сергій. Ти... Ти плачеш? Олю!.. Оленько! Синичко...

О л я. І я вже не Синичка....

Сергій. Олюнько! Ну що ти. Усе буде гаразд. От побачиш, усе буде добре. (Обіймає її.) І ми будемо гуляти в Піонерському парку, і всі пенсіонери, усі пенсіонери світу...

Оля. Казатимуть: «Бідна Синичка! Вона була такою веселою».

Сергій. Ну, ти знов...

О л я (не витримує). Господи, та я була б тільки щасливою, я була б найщасливішою людиною, якби ти отримав цю медаль. Але не так. Не ти її, — вона тебе не варта. Ти такий хороший, такий добрий, такий розумний, мій Сергійку, най-рідніший, а вони говорять про тебе, як не знати про кого.

Сергій. Про мене?

Оля. Ні, не словами, а щось у їхніх голосах було таке... «Як же це так,— я подумала,— про мого Сергія? Щось паскудненьке. Зірок із неба не хапає...» Та як вони могли! Навіщо ж ви тоді вчепились у нього? Відпустіть його, відпустіть! Нехай він живе, як жив. Нехай усе в нього буде як перше. Адже ти змінився, Серьожо, ти, правда, змінився. Все через неї. Невже вона все проковтне — наші зустрічі, любов? Така маленька медалька у такій маленькій коробочці. Невже їй це під силу? Навіщо ж тоді ми? Ти розумієш? Ти мене розумієш? Адже ти повинен зрозуміти!

Сергій (важко). Так.

О л я. І вони не сміють про тебе так говорити. Вони не сміють говорити про тебе і сміятись. Ставити тобі п'ятірки і думати про тебе щось підленьке. Чому вони розпоряджаються тобою? Вони вважають, що знайшли того, хто їм потрібен? Хто буде їх слухатись і не питатиме зайвого, а тільки посміхатиметься і вдячно киватиме. Але ж це не так! Ти ж не такий! Чому ти мовчиш?

С е р г і й. Я думаю.

Оля. Думай, думай, Сергійку. Це просто необхідно. Для тебе. Для нас... (Відступаєу темряву.)

Гасне світло.

Та сама, вже добре знайома нам вітальня. Сергій задумливо ходить туди-сюди по кімнаті. Клацає замок вхідник дверей. З'являється Тато.

Тато (радо). А-а, ти вдома!

Сергій. Здрастуй, тату.

Тато. Здрастуй, синку. Ти вже їв?

С е р г і й. Ні.

Т а т о. От і чудово. Разом повечеряємо. Мама не приходила?

Заперечно крутить головою Сергій.

(Бачить, що син не в гуморі.) У тебе що, неприємності? Щось сталося?

Сергій. Тату. Я випадково дізнався... щодо моєї медалі.

Тато (внутрішньо насторожується, але намагається жартом пом 'якшити настрій сина). Що, тобі її збираються дати поза чергою?

Сергій (не сприймаючи жартівливого тону). Так. Поза чергою і поза конкурсом. Це все підстроєно.

Т а т о. Як це — підстроєно? Ти гадаєш...

С е р г і й. Як — тобі краще знати. Тобі, мамі, бабусі. Ти ж розумієш, про що я говорю.

Т а т о. Не зовсім.

Сергій. Тату, не треба. Я все знаю.

Тато. Ох, ці сучасні діти. Усе вони знають.

С е р г і й. І про пароплав, і про...

Т а т о. То й що? Ти вважаєш, через те, що я домовився про пароплав, тобі дають медаль? Яка нісенітниця! Якби це так, у вас у класі було б тридцять пароплавів. Пароплавів! Тридцять літаків було б, вертольотів, тракторів, підйомних кра_шв _ _чого завгодно! Просто Клавдія Миколаївна попросила мене задовго до всього цього...

Сергій. Чого — цього?

Т а т о. Ще задовго до іспитів. Мені це зовсім нічого не варто.

С е р г і к. І вона із вдячності теж вирішила...

Т а т о. Та ні! Що ти заторочив одне й те саме. Дурненький. Хіба це можливо. Те само по собі, а медаль... Адже ти її заслужив. Ти хороший учень...

Сергій. Хороших учнів багато.

Т а т о. Ти багато сидів над книжками.

Сергій. Останніх півтора місяця.

Тато. Так, але в тебе хороша база. Варто було трохи натиснути...

Сергій. Але чому саме я? Точнісінько так само могло натиснуги ще кілька чоловік із нашого класу. Он Генка Колісник...

Т а т о. То треба було й натиснути.

Сергій. Але до його батьків директор чомусь не приходила.

Тато. Ну, вона давно знає і поважас нашу сім'ю. Мама багато років...

Сергій. Сім'я! Мама! А я, я туг до чого? Медаль же не мамі дають.

Тато. Ніхто тобі ще медалі не дає. Склади останній іспит...

Сергій. Складу, складу! Хто ж мене буде різати на усному, коли школі погрібні медалісти.