Заплотний лицар (ЛП) - Мартін Джордж. Страница 18

Тоді він побачив інших поборників своєї сторони: одноокого воїна з бородою, що припорошила сивина; молодого лицаря у смугастому чорно-жовтому вапенроку з вуликами на щиті. Робин Рислінг і Гамфрей Чмелик, згадав він зачудовано. А до того ще й пан Гамфрей Гардинг. Він сидів на гнідому огирі Аеріона, вбраному в ладри з червоно-білими клітинами.

Підступивши ближче, Дунк мовив до лицарів:

— Панове добродії, я у великому боргу перед вами.

— То Аеріон перед нами у боргу, — відповів пан Гамфрей Гардинг, — і ми маємо намір стягнути цей борг.

— Я чув, що у вас зламана нога.

— Ви чули чисту правду, — ствердив Гардинг. — Ходити я неспроможний. Але зможу всидіти на коні — а отже, і битися.

Раймун відвів Дунка убік.

— Я сподівався, що Гардинг не пропустить нагоди ще раз вийти проти Аеріона, і не помилився. А другий Гамфрей виявився його шуряком. Яйкові треба дякувати за пана Робина, якого він знає з інших турнірів. Тож маєте вже п’ятеро бійців.

— Шестеро, — вказав Дунк, ледве рота не розкривши з подиву. До їхнього боку поля підходив лицар, за яким зброєносець вів коня. — Це ж Шторм-Реготун.

На голову вищий за пана Робина і майже одного зросту з Дунком, пан Лионель мав на собі шитого золотом парчового вапенрока з вінчаним оленем дому Баратеон, а під пахвою ніс шолома з оленячими рогами. Дунк схопив його за руку і палко потиснув.

— Пане Лионелю, не знаю, як мені й дякувати вам за поміч. І панові Стефону за те, що вас умовив.

— Панові Стефону? — кинув на нього здивований погляд пан Лионель. — Та ні. До мене приходив ваш зброєносець. Хлопчик на ймення Аегон. Мій пахолок спробував був його витурити, але він проскочив між ногами і вивернув мені на голову глек вина.

Лицар розреготався.

— Чи ви знаєте, що суду Седмиці не чинили більше як століття? Я не хочу пропустити нагоди перевідатися з лицарями Королегвардії, а як пощастить, то й втерти носа принцові Маекару.

— Отже, шестеро, — з надією мовив Дунк до Раймуна Фосовея, поки пан Лионель вітався з іншими. — Напевне, ваш брат приведе останнього.

Раптом натовп заревів і завирував. На північному кінці луки з туману коло річки з’явилася вервечка лицарів. Першими їхали троє з Королегвардії, схожі на привидів у блискучих білих полив’яних обладунках і довгих білих корзнах за спиною. Білими були навіть їхні щити, чисті та порожні, як поле свіжого снігу. Далі їхав принц Маекар з синами. Аеріон сидів на сірому у яблуках коні; крізь розрізи у його капі з кожним кроком виблискували кольори принца: жовтий, червоний та жовтогарячий. Його брат їхав на меншому гнідому огиреві, укритому лускатими чорно-золотими ладрами. З Даеронового шолома струменіло пасмо зеленого шовку. Але найвеличніше і найлютіше виглядав їхній батько: на його плечах наїжачилися чорні криві драконячі зуби, що збігали на гребінь шолома і уздовж спини, а при сідлі висіла велетенська шпичаста булава, страшнішої за яку Дунк ще не бачив.

— Шестеро! — скрикнув Раймун. — Їх там усього шестеро.

«А й справді», подумав Дунк. «Троє чорних лицарів і троє білих. В них теж одного не вистачає до семи. Хіба таке можливо, щоб Аеріон не знайшов сьомого бійця? Що це означає? Чи будуть вони битися вшістьох проти шести, якщо жодна сторона не знайде собі сьомого?»

Поки Дунк намагався знайти відповідь, Яйк проліз між лицарями до нього.

— Пане, час вам уже вдягати обладунок.

— Дякую, зброєносцю. Починаймо, якщо твоя ласка.

Малому допомагав Баш-Булат. Кольчуга, ринграф, поножі, рукавиці, підшоломник, шолом, пахвинник… його вдягли у сталь з ніг до голови, тричі переглянувши та смикнувши кожен ремінь, кожну застібку. Пан Лионель сидів і гострив меча бруском, Гамфреї тихо балакали один до одного, пан Робин молився, а Раймун Фосовей міряв майданчика кроками, дивуючись, куди подівся його брат.

Коли нарешті з’явився пан Стефон, Дунка вже встигли повністю узброїти.

— Раймуне, — покликав він, — кольчугу, якщо твоя ласка.

Він мав на собі повстяного каптана, що вдягався під обладунок.

— Пане Стефоне, — запитав Дунк, — як там ваші друзі? Нам не вистачає ще одного лицаря до семи.

— На жаль, вам не вистачає двох, — відповів пан Стефон. Раймун тим часом зашнуровував йому спину кольчуги.

— Прошу пана? — не зрозумів Дунк. — Чому двох?

Пан Стефон підняв рукавицю з доброї членованої сталі, ковзнув у неї лівою рукою і поворушив пальцями.

— Ось переді мною п’ятеро, — відповів він, поки Раймун застібав на ньому паса з мечем. — Чмелик, Рислінг, Гардинг, Баратеон і ви самі.

— І ви, — додав Дунк. — Ви шостий.

— Я сьомий, — усміхнувся пан Стефон, — але за іншу сторону. Я битимуся разом з принцом Аеріоном та обвинниками.

Раймун саме збирався передати братові шолома. Але зупинився, наче його вдарили.

— Ні!

— Так, — здвигнув плечима пан Стефон. — Пан Дункан зрозуміє, я певний цього. В мене є обов’язок перед моїм принцом.

— Ти запевняв, що Дункан може на тебе покластися, — зблід з лиця Раймун.

— Хіба? — Стефон узяв шолома з братових рук. — Напевне, я тоді казав цілком щиро. А тепер веди мені коня.

— Сам його веди, — розлютився Раймун. — Якщо гадаєш, що я задля тебе хоч пальцем поворухну, то розуму в тебе не більше, ніж честі.

— Честі, кажеш? — Пан Стефон поцокав язиком. — Думай, що кажеш, Раймуне. Ми з тобою яблучка з одного дерева. До того ж ти — мій зброєносець. Чи ти забув свої обітниці?

— Я свої не забув. А ти свої? Ти ж присягався бути лицарем!

— Ще й день не скінчиться, як я стану не просто лицарем. Князь Фосовей — зацний титул, га?

Усміхнений, він натягнув другу рукавицю, розвернувся і пішов до свого коня. Інші бійці дивилися на нього презирливо, та ніхто не перешкоджав.

Дунк не зводив з пана Стефона очей, поки той вів огиря геть через поле. Руки самі стискалися у кулаки, але у горлянці пересохло так, що він не вимовив би ані слова. Та й подібних до Стефона Фосовея годі було пройняти словами.

— Висвятіть мене. — Раймун рвучко розвернув Дунка до себе, схопивши за плече. — Я займу місце свого братика. Пане Дункане, висвятіть мене у лицарі.

І він став на одне коліно.

Дунк спохмурнів, потягся був до руків’я меча, але завагався.

— Раймуне, я… краще не треба…

— Треба. Без мене вас лише п’ятеро.

— Хлопець вірно каже, — мовив пан Лионель Баратеон. — Зголошуйтеся, пане Дункане. Кожен лицар може висвятити іншого.

— Ви сумніваєтеся у моїй хоробрості? — запитав Раймун.

— Та ні, — відповів Дунк. — Не сумніваюся, але ж…

Він усе ще вагався.

Морок вранішнього повітря прорізали сурми. До них підбіг Яйк.

— Пане, вас просить до себе князь ясенбродський.

Шторм-Реготун нетерпляче струснув головою.

— Йдіть собі, пане Дункане. Я висвячу в лицарі зброєносця Раймуна.

Він вийняв з піхов меча і відіпхнув Дункана убік.

— Раймуне з дому Фосовей, — почав він урочисто, кладучи лезо меча на праве плече зброєносця, — хоробро битися загадую тобі перед лицем Воїна.

Тоді переклав меча з правого плеча на ліве.

— По правді чинити загадую тобі перед лицем Батька.

Знову на праве.

— Юних та невинних боронити загадую тобі перед лицем Матері.

На ліве.

— Усіх жінок захищати загадую тобі перед лицем Діви.

На цьому Дунк полишив їх, відчуваючи зразу і полегшення, і вину. «Ще одного бракує», думав він, поки Яйк тримав стрім’я Грома. «Де мені його шукати?» Він розвернув коня і кроком пустив його до помосту, де стояв господар Ясенбродський. З північного кінця поля назустріч рушив принц Аеріон.

— Пане Дункане! — жваво вигукнув він. — Чого це з вашого боку лише п’ятеро бійців?

— Шестеро, — заперечив Дунк. — Пан Лионель зараз висвячує Раймуна Фосовея. Ми битимемося вшістьох проти сімох.

«Перемагали люди й гіршим числом», подумав він. Та князь Ясенброду заперечливо хитнув головою.

— Так не робиться, пане добродію. Як не знайдете на свій бік ще одного лицаря — вас визнають винним за всіма висунутими звинуваченнями.