Українські гетьмани Бруховецький та Тетеря - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 6

Восе­ни пе­ред са­мим Возд­ви­женням 1665 р. в'їжджав в Моск­ву гетьман Бру­хо­вецький з своєю стар­ши­ною. Два бо­яри виїха­ли йо­му на­зустріч за го­род. Бру­хо­вецький ско­чив з ко­ня і дві чи пок­ло­нився до са­мої землі. Бо­яри спи­та­ли йо­го про здоров'я і звеліли по­да­ти йо­му царсько­го сіро­го ко­ня. На ко­неві бу­ла до­ро­га срібна по­зо­ло­че­на збруя з до­ро­гим камінням, ви­ши­тий зо­ло­том по срібно­му полі чуп­рак і ок­са­ми­то­ве сідло. Гетьман сів на ко­ня і бо­яри поїха­ли по обид­ва бо­ки гетьма­на. З гетьма­ном всту­пи­ла в Моск­ву ко­зацька стар­ши­на з своїми слу­га­ми - всього 535 чо­ловік. Гетьма­на з стар­ши­ною пос­та­но­ви­ли на пос­ла­нецько­му дворі. Цар звелів ви­да­ва­ти всім гроші на харч з сво­го скар­бу. Шістсот сімдесят ко­зацьких коней виг­на­ли пас­ти на лу­ки під Моск­вою. Че­рез два дні 13 ве­рес­ня гетьма­на й стар­ши­ну при­ве­ли в царські по­кої. Всі цілу­ва­ли ца­ря в ру­ку, а цар пи­тав всіх про здоров'я. Гетьман приніс ца­реві да­ри: мідну гар­ма­ту, увой­ова­ну од Те­тері, срібну гетьманську бу­ла­ву, од­ня­ту од на­каз­но­го гетьма­на Янен­ка, арабсько­го же­реб­ця та со­рок ча­банських волів. З царських по­коїв гетьман з стар­ши­ною вер­нув на свою ква­ти­ру. За­раз за ни­ми слідком приїхав царський ключ­ник і привіз їм од ца­ря обід. День був пісний: стра­ва бу­ла пісна, з до­ро­гої ри­би, білю­ги, осят­ри­ни, стер­лядів та пи­рогів. За обідом пи­ли до­рогі ви­на за здо­ров­ля ца­ря і йо­го трьох синів. Після то­го гетьман про­сив прий­ня­ти під царську ру­ку всі ук­раїнські го­ро­ди, пос­ла­ти ту­ди мос­ковських воєвод і забира­ти з їх по­дат­ки в царську каз­ну. Цар звелів гетьма­нові на­пи­са­ти ті всі пунк­ти на па­пері. Гетьман не був ску­пий на чу­жу ки­ше­ню і пос­ту­пився багато де в чо­му ца­реві, що­би здо­бу­ти собі в ца­ря лас­ки й гро­шей. Він на­пи­сав, щоб всі по­дат­ки з ук­раїнських міщан та се­лян бра­ти в царську каз­ну; у всіх ук­раїнських го­ро­дах дохід з шинків по­ви­нен був іти в царську каз­ну; а так са­мо по­дат­ки з млинів, пасік і чу­жо­земських купців; давні ко­зацькі вольнос­ти зос­та­ються по давньому: кож­ний но­вий гетьман по­ви­нен їха­ти в Моск­ву і бра­ти бу­ла­ву і зна­м'я з царських рук. Київським мит­ро­политом по­ви­нен бу­ти архієрей з Моск­ви; в кож­но­му ук­раїнсько­му місті з мос­ковським воєво­дою по­вин­но бу­ти ще й мос­ковське військо, а в кінці всього в Москві ніхто не смів би зва­ти Ко­заків зрад­ни­ка­ми.

Цар прий­няв усі пунк­ти, окрім то­го, де го­во­ри­лось про нас­та­нов­лен­ня мит­ро­полита в Києві з Моск­ви. Цар хотів по­пе­ре­ду змо­ви­тись об тім з цар­го­родським пат­ріар­хом. Але вза­галі цар був ду­же за­до­во­ле­ний ти­ми пунк­та­ми, бо гетьман од­да­вав йо­му в ру­ки ук­раїнські гроші, ук­раїнський скарб, і в Україні на го­ро­дах мос­тив, ря­дом з ко­зацьки­ми пол­ков­ни­ка­ми, мос­ковських воєвод, котрі, пе­ре­го­дя, мог­ли зовсім зай­ня­ти місце пол­ков­ників і заб­ра­ти в свої ру­ки всіх ко­заків (як во­но потім, че­рез сто літ і ста­лось) Цар наз­вав Бру­хо­вецько­го бо­яри­ном, а всіх пол­ков­ників та оса­улів - дво­ря­на­ми, себ­то по­да­вав їм уже мос­ковські чи­ни, як Польща ши­ри­ла ко­лись свої польські чи­ни. Гетьман був ду­же ра­дий. Цар пок­ли­кав йо­го на обід до се­бе в дво­рець і по­са­див йо­го за сто­лом тре­тім бо­яри­ном. Од то­го ча­су Бру­хо­вецький підпи­су­вався на па­пе­рах: бо­ярин і гетьман.

Після то­го обіду цар по­да­ру­вав гетьма­но­ві до­ро­гу зо­ло­ту оде­жу, об­си­па­ну до­ро­ги­ми камінчи­ка­ми та пер­ла­ми, та ви­со­ку бо­ярську шап­ку. Пол­ков­ни­кам та пи­са­рям да­ли со­болів та су­кон.

Бруховецький вип­ро­сив у ца­ря собі і своїй жінці й дітям на вічні ча­си Шеп­таківську сот­ню під Ста­ро­ду­бом, хоч був тоді ще не­жо­на­тий; бо Га­дяч з во­лос­тю на­ле­жав не до йо­го, а тільки до то­го гетьма­на, кот­рий бу­де гетьма­ном. Гетьман вип­ро­сив у ца­ря всім пол­ков­ни­кам по са­лу. Цар зго­дився на все. Хит­рий гетьман вга­ду­вав, що пос­ту­пився ца­реві вже геть-то ба­га­то, вга­ду­вав, що Ук­раїна не зго­диться на се все, і вип­ро­сив собі маєтність в Чернігівщині, як мож­на ближ­че од Моск­ви.

Щоб зовсім за­побігти лас­ки в Моск­ви, Бру­хо­вецький за­ду­мав же­ни­тись в Москві і про­сив ца­ря виб­ра­ти йо­му дівку, яку-не­будь бо­ярську доч­ку. Цар звелів йо­му же­ни­тись з доч­кою кня­зя Дмит­ра Дол­го­ру­ко­го. Гетьман оже­нився з нею, а де­котрі пол­ков­ни­ки так са­мо по­же­ни­лись в Москві з бо­ярськи­ми доч­ка­ми.

Одначе не всій старшині прийшлось вернутись до дому.

Раз гетьман з стар­ши­ною обідав у кня­зя Юрія Дол­го­ру­ко­го. За обідом пи­сар За­хар Ший­ке­вич по­чав ла­яти по­га­ни­ми сло­ва­ми пе­ре­яс­лавсько­го про­то­по­па Гри­го­рія Бу­то­ви­ча, військо­во­го суд­дю Пет­ра Забілу та двох пол­ков­ників. Ший­ке­вич за­мах­нувся на про­то­по­па но­жем. Про­то­поп вих­ва­тив у йо­го но­жа, він ки­нувся на про­то­по­па з ви­дел­ка­ми. Сам гетьман по­жалівся на пи­са­ря ца­реві. Цар звелів зро­би­ти над пи­са­рем суд. На суді ко­зацький оса­ул Бог­дан Щер­бак по­ка­зав, що Ший­ке­вич об­хо­дився з ко­за­ка­ми гор­до та пиш­но, бив і навіть скалічив де­кот­рих ко­заків, а як хто з ко­заків прий­де до пи­са­ря за ділом, то він лається, і ніхто з ним не сміє го­во­ри­ти, до­ки він сам не за­го­во­рить. Суд за­су­див пи­са­ря і цар звелів вис­ла­ти йо­го в Сибір.

Бруховецький за­сидівся в Москві до са­мо­го Різдва. А тим ча­сом з Ук­раїни до йо­го до­хо­ди­ли не­добрі вісти. На західній Україні, в Київщині підні­мався слав­ний Пет­ро До­ро­шен­ко, чер­каський пол­ков­ник. До­ро­шен­ко ба­чив, що ні Моск­ва, ні Польща не ма­ють си­ли і не мо­жуть виг­на­ти од­на дру­гу з Ук­раїни, не хо­тять да­ти ніяких прав та вольнос­ти для ко­заків та для на­ро­да і тільки руй­ну­ють дурнісінько край. Він за­ду­мав виг­на­ти з Ук­раїни і По­ляків і Москалів і знов злу­чи­ти до ку­пи обидві по­ло­ви­ни Ук­раїни, розірвані Моск­вою і По­ля­ка­ми, став­ши гетьма­ном усієї Ук­раїни. Не ма­ючи в ру­ках до­волі війська, він за­ду­мав при­вер­ну­ти Ук­раїну під власть ту­рецько­го сул­та­на і з ту­рецьким військом виг­на­ти з Ук­раїни і По­ляків, і Мос­калів. Ще за рік по­пе­ре­ду він уже по­си­лав в Крим до ха­на пос­ланців і про­сив йо­го ос­ту­пи­тись за ко­заків пе­ред польським ко­ро­лем, щоб ко­роль вивів своє військо з Ук­раїни і вер­нув з тюр­ми Юрія Хмельницько­го та Гу­ля­ницько­го. Хан тоді йо­го не пос­лу­хав. А тим ча­сом ко­за­ки виб­ра­ли гетьма­ном Опа­ру і він піддався під власть кримсько­го ха­на. Але татари довіда­лись, що опа­ра і до ха­на гор­неться, і до Москалів лис­ти пи­ше: во­ни вхо­пи­ли Опа­ру, за­ку­ва­ли в кай­да­ни і пос­ла­ли до ко­ро­ля. Ко­роль звелів по­са­ди­ти йо­го в тюр­му в Марієнбурзі.

Після то­го татари на­па­ли на Опа­ри­них ко­заків і по­ча­ли стрі­ля­ти та од­ні­ма­ти коні. Бит­ва тяг­лася до ночі, а вранці татари вис­ту­пи­ли пе­ред Опа­ри­ну ва­та­гу й зак­ри­ча­ли: ко­за­ки! Хо­че­те взя­ти собі за гетьма­на Пет­ра До­ро­шен­ка? Як візьме­те йо­го, то ми не бу­де­мо вас зачіпа­ти. Ко­за­ки зібра­лись на ра­ду і зго­ди­лись прий­ня­ти за гетьма­на До­ро­шен­ка. До­ро­шен­ко був внук Ми­хай­ла До­ро­шен­ка, кот­рий був гетьма­ном. Він ро­дився в Чи­ги­рині. Ще за Бог­да­на Хмельницько­го він був пол­ков­ни­ком при­луцьким, потім чер­каським, а за Те­тері він був ге­не­ральним оса­улом. Виб­рав­ши До­ро­шен­ка гетьма­ном, опа­ри­на ва­та­га ко­заків при­сяг­ну­ла ко­ро­леві в вірнос­ти і ха­нові - в при­ятельстві. До­ро­шен­ка виб­ра­ли 1665 ро­ку, і він за­раз оповістив се­бе при­хильни­ком татар та ту­рок і по­чав од­би­ва­ти го­ро­ди, заб­рані Бру­хо­вецьким. Він на­пав на Брац­лав, де сидів пол­ков­ник Дрозд, вірний Москві та Бру­хо­вецько­му, а До­ро­шен­кові ко­за­ки набігли під са­мий Київ, на Мо­то­вилівку. На­каз­ний гетьман, пе­ре­яс­лавський пол­ков­ник Єрмо­лен­ко пи­сав до ца­ря і про­сив, як мож­на скоріше пус­ти­ти гетьма­на на Ук­раїну.

Зимою, з са­мо­го по­чат­ку 1666 ро­ку Бру­хо­вецький вер­нувся на Ук­раїну. По Україні прой­шла чут­ка про пунк­ти гетьманської умо­ви з ца­рем. Та умо­ва не по­до­ба­лася ні ду­хо­венству, ні ко­за­кам, ні го­ро­дя­нам, ні За­по­рож­цям.