Скривджені й нескривджені - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 2

Небо темніло. Зем­ля то­ну­ла в сизій про­зорій імглі. Пиш­на вечірня зірка за­ся­ла на го­лові в Зірниці між па­ху­чи­ми ро­жа­ми її вінка, мов блис­ку­чий діямент. Білий світ од зорі впав на мар­мо­ря­не чо­ло Зірниці, на її що­ки. Во­на вся світи­лась ти­хим світом в га­ря­чих ог­няс­тих ру­ках Гро­мо­ви­ка.

- Я бу­ду лю­би­ти те­бе довіку, до­ки сто­яти­ме зем­ля, жи­вотіти­муть лю­де й світи­ти­ме сон­це. Ти бу­деш навіки моєю! - ска­зав Гро­мо­вик, при­ту­лив­ши свою що­ку з пал­ким ог­няс­тим тем­ним рум'янцем до рум'яно­го лич­ка Зірниці.

- Тоді я бу­ду навіки твоєю, як ти на­да­руєш лю­дей щас­тям і не бу­деш їм шко­ди­ти своїм лег­ким сер­цем та ве­ред­ли­вою во­лею. Он глянь на ту зем­лю, що за­ку­тується в тем­ря­ву. Скільки сліз на тій землі! Я мен­ше ви­ли­ла ро­си на зем­лю, ніж лю­де ви­ли­ли сліз. Іди між лю­ди, нап­рав їх на доб­ро, і я твоя навіки! Та я оце крадько­ма вий­шла гу­ля­ти, не спи­тав­ши своєї ма­тері Сон­ця… Я по­таєнці од неї оце те­пер стою з то­бою. Ко­ли б ча­сом батько не вглядів та не ска­зав ма­тері. Моя ма­ти лю­бить ме­не, але вміє й гніва­тись…

Тим ча­сом з-за лісу схо­див ста­рий батько Зірниці - Місяць. З-за лісу виг­ля­ну­ла йо­го кру­та ли­са го­ло­ва, здо­ро­ва та блис­ку­ча, потім ви­су­ну­лись за­палі очі, не­на­че темні пля­ми, а далі ви­ко­ти­лось усе ли­це, чер­во­не та ши­ро­ке. Зби­ра­ючись на ро­бо­ту на усю ніч, Місяць лиг­нув доб­ру квар­ту горілки, і йо­го вид та кир­па­тий ніс по­чер­вонів. За ли­цем ви­су­ну­лась з-за лісу міся­це­ва си­ва та дов­га бо­ро­да, як по­лот­ни­ще біло­го лег­ко­го ту­ма­ну, а потім по­тяг­ла­ся по си­зо­му, фіоле­то­во­му небі йо­го ши­ро­ка та дов­га оде­жа і вкри­ла про­зо­рим ту­ма­ном ліси та сад­ки. Місяць оки­нув очи­ма зем­лю та не­бо, вглядів доч­ку в обнімку в Гро­мо­ви­ка й го­лос­но каш­ля­нув. Зірни­ця ог­ля­ну­лась, одс­ко­чи­ла од Гро­мо­ви­ка і схо­ва­лась за хма­ру. Гро­мо­вик пе­ре­ки­нув­ся блис­кав­кою і пірнув в гус­ту, мов дим, хма­ру.

- Прощай, моя зо­ре! Не­за­ба­ром я, неп­ри­ка­яний, впа­ду на зем­лю, вво­лю твою во­лю, а з землі вер­ну­ся до те­бе на не­бо вже інший! - крик­нув Гро­мо­вик, по­то­па­ючи з ко­нем у хма­рах.

Місяць пос­ва­рив­ся пальцем на Зірни­цю. Зірни­ця за­со­ро­ми­лась, по­чер­воніла й схо­ва­лась у хмар­ках.

- Потривай же, доч­ко! ска­жу я ма­тері! Дасть во­на тобі доб­рої про­чу­хан­ки, щоб ти не цілу­ва­лась з хлоп­ця­ми, - ска­зав Місяць сам до се­бе й пішов уго­ру на не­бо. За ним по­ви­ла­ся по землі і в небі дов­га, на­че вит­ка­на з ту­ма­ну, йо­го про­зо­ра оде­жа.

- Ой, ко­ли б же не за­бу­тись до ран­ку та ска­зать жінці про доч­ку; мо­же, тро­хи прис­лу­жу­ся жінці, щоб не так ла­ялась. Ой, ма­буть, за­бу­дусь! Чо­гось на старість у ме­не го­ло­ва ста­ла діря­ва. Що впа­де в го­ло­ву, то за­раз і ви­па­де, як з ре­ше­та висіється. Ой, за­бу­ду! - мим­рив собі під ніс Місяць, об­си­па­ючи зем­лю блідим зе­ле­ну­ва­тим світом.

На небі набігли дрібні, мов смуш­ки, хмар­ки і зас­ло­ни­ли Міся­це­ве ли­це.

- Одже ж за­бу­ду! Ой, за­бу­ду, - бу­бонів Місяць, од­га­ня­ючи ру­ка­вом хмар­ки.

Хмарки од­су­ну­лись набік. Місяць знов при­га­дав: «Бу­ду ду­ма­ти до са­мо­го світу, то, мо­же, й не за­бу­ду», - ду­мав він та все піднімав­ся вго­ру та вго­ру.

На землі, в сад­ках та в га­ях, го­лос­но ще­бе­та­ли со­ло­вей­ки та співа­ли дівча­та, їх пісні доліта­ли до Міся­ця. Місяць за­ту­лив ву­ха до­ло­ня­ми.

- Надав же дідько отим дівкам роїть пісні так, що аж в небі чу­ти! Од­же за­бу­ду! ой ли­шеч­ко! Ой, за­бу­ду!»

Замовкли на землі дівча­та. На тем­но-синьому небі за­во­ру­ши­лись ру­сал­ки, не­на­че білі хмар­ки. Світ Міся­ця об­лив їх білі ли­ця, сині очі та русі довгі ко­си, промк­нув наскрізь тон­ку про­зо­ру білу оде­жу. Ру­сал­ки, як хма­ри, за­во­ру­ши­лись кру­гом Міся­ця, жар­ту­ва­ли з ста­рим дідом, кру­ти­лись навк­ру­ги йо­го, не­на­че зграя ле­бедів. Од­на сміли­ва Ру­сал­ка пурх­ну­ла проз са­мий Місяців по­мор­ще­ний вид і за­че­пи­ла йо­го оде­жею по носі. Другі сіда­ли на йо­го ши­ро­ке уб­ран­ня. Од­на смик­ну­ла йо­го за бо­ро­ду, а най­про­ворніша ви­летіла йо­му на ли­су го­ло­ву та й сіла на ли­сині.

- Цур вам, пек вам! Чо­го ви чіп­ляєтесь до ста­ро­го? Ой, за­бу­ду!.. Ей, од­чепіться, бо як кот­русь впіймаю, то поцілую! - го­монів Місяць, спи­ха­ючи з го­ло­ви Ру­сал­ку. - Шко­да, що я вже ста­рий, а я вам дав би зна­ти се­бе!..

Русалки ре­го­та­лись, веш­та­лись, кру­ти­лись кру­гом Міся­ця, вис­тав­ля­ючи пе­ред ним свої білі, як сніг, плечі та що­ки, їх сині очі світи­ли­ся ча­ра­ми при світлі Міся­ця, а білі повні що­ки та круглі плечі аж тру­си­ли­ся, мов драглі. Місяць аж оч­марів од їх не­бес­ної кра­си.

- Одже вве­дуть у гріх ме­не, ста­ро­го! Та по­зас­ло­няй­те хоч плечі ту­ма­ном, ка­посні дівча­та! Че­рез ваші сині очі та білі що­ки втра­чу па­мо­ро­ки! - го­монів Місяць.

А ру­сал­ки поб­ра­лись за ру­ки, хмар­ка­ми по­су­ну­лись по­ма­ле­сеньку по синьому небі, потім ста­ли в та­нець, поб­рав­шись за ру­ки, й заспіва­ли ти­ху-ти­ху пісню про ко­хан­ня. Їх пісня зли­ла­ся до­ку­пи з Місяч­ним промінням, до­летіла до землі і на­ве­ла дивні, чарівні сни на мо­лоді душі.

- Ой, як я вто­мив­ся, йду­чи все вго­ру та вго­ру! Ко­ли б вже швид­ше йти зго­ри! - ска­зав Місяць.

Холод прой­няв йо­го наскрізь. Сон на­ля­гав на очі. Зорі по­ча­ли гас­ну­ти на небі. Од уто­ми Міся­це­ве ли­це зблідло; він позіхнув на все не­бо.

- Та й дов­га ж ся ніч! Цур їй! Пек їй! Не ка­пос­на ж тобі жінка! На до­ро­гу не да­ла мені теп­лої одежі, так і випх­ну­ла в одній со­рочці, а те­пер ха­пай дри­жа­ки, як ци­ган у шатрі… Ко­ли б уже жінка швид­ше ви­хо­ди­ла на зміну! Ой, спа­ти хо­чу!

Місяць зблід, по­чав дріма­ти й позіхнув з усієї си­ли. Товсті йо­го бро­ви прос­то од но­са полізли вго­ру по лобі, не­на­че дер­лись на го­ри­ще по стіні. Край не­ба на сході по­чав ясніти.

- Ой, я щось за­був! їй-бо­гу, за­був! Оту­ди к не­чистій ма­тері! позіхнув та й за­був! І що ж оце я був на­ва­жив­ся не за­бу­ва­ти! І на­дав же мені біс роз­дя­вить ро­та та позіхну­ти! Ов­ва! та й дов­го ж моя жінка вби­рається… От уже на­дав дідько взя­ти мо­ло­ду жінку, та ще й гар­ну! Як поч­не при­би­ра­тись, то аж нуд­но стає…

Тим ча­сом край не­ба за­чер­вонів. З-за лісу на не­бо вий­шла Зірни­ця, а на го­лові в неї блис­котіла ран­ня зо­ря.

- Ага, от що я за­був! Доб­ре, що ти, доч­ко, ра­но вста­ла та вий­шла гу­ля­ти. Ко­ли б же жінка швид­ше ви­хо­ди­ла! Але ж во­на ще цілу го­ди­ну бу­де чіп­ля­ти блис­ку­че діямен­то­ве на­мис­то на шию, а дру­гу го­ди­ну бу­де пан­чо­хи та зо­лоті че­ре­ви­ки взу­вать… Ой, сон на­ля­гає! - мим­рив Місяць і не ви­дер­жав далі. Проз йо­го пли­ла здо­ро­ва, як пе­ри­на, хма­ра. Не­руш­ли­вий і ле­да­чий на вда­чу Місяць вхо­пив її, рап­том ліг, ви­вер­нувсь та й зас­нув, ще й од­ра­зу аж захріп на все не­бо.

За Дніпром, за гус­тим, тем­ним лісом, заб­ли­ща­ло не­бо ти­хим світом; на небі з'яви­лась пиш­на па­ла­та ма­тері Зірниці - Сон­ця. Сон­це про­ки­ну­лось. Зірни­ця побігла в па­ла­ту, щоб по­нес­ти ма­тері ро­си вми­ва­тись. Як тільки Сон­це про­ки­ну­лось, па­ла­та засвіти­лась в небі, ве­ли­ка та ви­со­ка, з зо­ло­тою покрівлею, з ви­со­ки­ми стов­па­ми навк­ру­ги та ви­со­ки­ми баш­та­ми. Зо­лоті стіни засіяли. Криш­та­леві стов­пи та баш­ти роз­ли­ва­ли кру­гом білий, срібний світ. Зо­ло­та покрівля лисніла на синьо-жов­то­му небі. Во­да в Дніпрі за­ся­ла од бе­ре­га до бе­ре­га, не­на­че в йо­му ли­ло­ся роз­топ­ле­не зо­ло­то. Сон­це сиділо ко­ло здо­ро­во­го на всю стіну дзер­ка­ла. Два­над­цять служ­ниць в срібній одежі вби­ра­ли Сон­це. Во­ни за­ви­ли їй ку­чері і при­си­па­ли їх зо­ло­тим по­ро­хом, наділи на го­ло­ву вінок з чер­во­них тро­янд, приш­пи­ли­ли йо­го зо­ло­ти­ми шпилька­ми, а звер­ху пок­ла­ли дру­гий вінець з діяментів. Срібну сук­ню во­ни підпе­ре­за­ли зо­ло­тим дов­гим по­ясом, а на плечі на­ки­ну­ли зо­ло­тий ши­ро­кий сер­па­нок. На кра­ях то­го сер­пан­ку приш­пи­ли­ли кру­гом квітки, пе­ремішані з до­ро­ги­ми діямен­та­ми. Сон­це взу­лось в чер­воні че­ре­вич­ки з зо­ло­ти­ми за­каб­луч­ка­ми, гля­ну­ло на се­бе в дзер­ка­ло. Служ­ниці од­чи­ни­ли ви­сокі двері з до­ро­го­го криш­та­лю. Ца­ри­ця не­ба вий­шла з па­ла­ти й засіяла на все не­бо, на зем­лю, на мо­ре та ріки. Па­ла­та щез­ла в то­му по­лум'ї проміння, не­на­че по­то­ну­ла в світі. Служ­ниці го­лос­но заспіва­ли. За­ще­бе­та­ли со­ло­вей­ки в сад­ках, за­ще­бе­та­ли всі пташ­ки в га­ях. Все про­ки­ну­лось на світі. Про­ки­нув­ся й Місяць, ле­жа­чи на хма­рах. Світ Сон­ця вда­рив йо­му в очі. Він чхнув, витріщив очі на жінку та й зга­дав за свою ду­му.