Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 26

- Так-то такі - про­мо­вив Лемішка. - Ми й не­ба­га­то вчи­лись, а цілий вік пра­цю­ва­ли, то й маємо. Хто дбає, той має! Не ду­же го­ни­мось за тим панст­вом. Бог знає, як во­но далі бу­де з на­ши­ми дос­тат­ка­ми та за­со­ба­ми. Я та­ки не доз­во­лив своїй жінці одя­га­тись у сук­ню. Хо­ди, бу­ло ка­жу, в спідниці. Бо надіва­ти сук­ню - чес­но, але, як­би до­ве­лось потім після сукні знов ула­зи­ти в спідни­цю, - як би то во­но зда­ва­ло­ся? А чи ма­ло я знаю, хоч би і в на­шо­му місті, та­ких, що хо­ди­ли в тих ка­пе­лю­шах, а те­пер і бо­сенькі хо­дять! Бо, відо­мо, злидні не за го­ра­ми.

- Я б зро­ду-звіку не хо­ди­ла прос­то­во­ло­са, хо­ча б ти ме­не й си­лу­вав, - обізва­лась Леміщи­ха. - Чи слід же мо­ло­диці світи­ти грішним во­ло­сом про­ти бо­жо­го сон­ця? І ма­ти моя но­си­ла очіпок на го­лові, і я зав'язу­ва­ти­мусь в чуш­ку вже й до смерті.

- І ду­ша моя не­на­ви­дить тих панків-го­лод­ранців! - про­мо­вив Лемішка. - Ос­тан­ню копійку за­на­пас­тить, аби зда­ва­тись па­ном. Сьогодні пан, а завт­ра про­пав!

Яким слу­хав, ма­ло їв і нічо­го не пив. На вся­ке пи­тан­ня він одрізу­вав гор­до­ви­то й по-мос­ковській, ко­рот­ко й зви­со­ка. Йо­го вже ніхто не став і зай­ма­ти. Се­ред ком­панії сво­го на­ро­ду, се­ред своєї сім'ї він сидів, мов чужісінький чо­ловік. Мос­ковська шко­ла на нашій Ук­раїни ба­га­то одрізни­ла луч­чих лю­дей од сво­го на­ро­ду, од сво­го плем'я, од сім'ї, од батька й ма­тері. А знов на­род ду­же одрізнив сам се­бе од панів, од вче­них ук­раїнців і ко­сим оком пог­ля­дає на їх! Між ни­ми ви­ко­па­на ве­ли­ка бе­зод­ня! І потрібно ве­ли­кої, ве­ли­кої праці не од­но­го генія, щоб за­си­па­ти ту про­ва­ли­ну, по­ча­ту по­ля­ка­ми, скінче­ну мос­ка­ля­ми, щоб зв'яза­ти, що пор­ва­ла на­ша нед­бай­ливість, та стид­ка ук­раїнська бай­дужість, та ле­да­ча не­до­бач­ливість.

Якимко, ко­лись ко­ха­ний син сво­го батька, своєї ма­тері, втіха своєї ро­ди­ни, цу­рав­ся сво­го ро­ду, сво­го плем'я, тікав од ма­тері, со­ро­мив­ся мо­ви сво­го на­ро­ду, не лю­бив батька. От до чо­го доп­ро­ва­ди­ла йо­го на­ука без на­род­ності!

Почали їсти вся­ку стра­ву, а після ва­ре­ників Леміщи­ха ви­нес­ла доб­рий глек ва­ре­ну­хи, смач­ної, па­ху­чої та со­лод­кої. Пішла чар­ка з ва­ре­ну­хою кру­гом сто­ла!

- Та ви­пий­те ж, не­бо­же, хоч раз до нас! - про­сив дядько Охрім Яки­ма. - Са­ма ж панімат­ка ва­ри­ла, а я вас сам по­час­тую. Ко­ли ж не вип'єте з мо­їх рук, то я більше до вас і не приїду.

Яким хи­лив тоді горілку не згірше сво­го дядька Охріма. Але що ска­же Зо­ся, як довідається, що він п'янствує з му­жи­ка­ми? Ця дум­ка не да­ва­ла йо­му опо­кою. Підне­се­на бли­зенько ва­ре­ну­ха так гар­но, за­лос­ко­та­ла йо­му в носі, що він не втерпів, привітав­ся по-письмен­но­му, ви­пив чар­ку, дру­гу. Га­ря­ча ва­ре­ну­ха тро­хи вда­ри­ла йо­му в го­ло­ву.

- Ми ду­ма­ли, що ви нас втіши­те вче­ною роз­мо­вою, - го­во­рив далі дядько. - Ми радніші й до ве­чо­ра слу­ха­ти ро­зум­но­го сло­ва за чар­кою доб­рої ва­ре­ну­хи.

- Нехай бог спа­сеть і на­шо­го ба­тюш­ку, та й йо­го синів, - про­мо­вив се­ля­нин. - Оце бу­ло як прий­дуть на про­во­ди на гро­мадський обід, то так нас­лу­хаєшся всього, що й гос­по­ди! Бу­ло роз­ка­жуть нам, як на тім світі бу­де лю­дям: що бу­де грішним, а що пра­вед­ним; роз­ка­жуть бу­ло і про Ада­ма, і про пек­ло, і про рай. І малі ті па­ничі, а так тобі роз­ка­зує, та все поп­рос­ту, та все по-на­шо­му, мов шов­ком гап­тує! Що то пак письмен­ний чо­ловік! У книж­ках все на­пи­са­но. Роз­кажіть, будьте лас­каві, де­що, а ми пос­лу­хаємо! Ад­же ж, ка­жуть, і ви ко­лись вчи­лись на свя­ще­ни­ка, та вже опісля по­вер­ну­ли тоб­то на па­на.

Якимові спо­до­ба­лась річ се­ля­ни­на. Ва­ре­ну­ха тро­хи роз­во­ру­ши­ла йо­го на­уко­ву пи­ху. Він по­чав роз­ка­зу­ва­ти про те, як на­ука до­по­мог­ла всім на­ро­дам вий­ти з тем­ря­ви, а потім по­вер­нув на роз­мо­ву про блис­кав­ку, про грім, про дощ. Спер­шу по­чав був та­ки го­во­ри­ти по-українській, але сам язик, прив­че­ний мос­ковською шко­лою, за­раз по­вер­нув на ве­ли­ко­руську мо­ву. І по­тек­ла йо­го мо­ва книж­на, шко­лярська, нев­тям­ли­ва на­ро­дові.

- Молния (блис­ка­ви­ця) пра­ис­хо­дит вследст­вие скап­ле­ния елект­ри­чест­ва в воз­ду­хе. Это, ви­ди­те, та­кая ог­нен­ная си­ла, ко­то­рая скры­ва­ет­ся в зем­ле, в воз­ду­хе, а по­том раз­ря­жа­ет­ся, за­го­ра­ет­ся, восп­ла­ме­ня­ет­ся…

- Господи, як хо­ро­ше! як гар­но! - про­мов­ля­ли мо­ло­диці, ки­ва­ючи од­на до однієї го­ло­ва­ми.

- Кагда елект­ри­чест­во скап­ля­ет­ся и на­чи­на­ет раз­ря­жаться, таг­да воз­дух с страш­ною си­лою уст­рем­ля­ет­ся в без­воз­душ­ное праст­ранст­во, праст­ранст­во, то есть мес­то пус­тое, при­мер­но как этa ком­на­та. Па­том гром!.. Трах-та­ра­рах!

Яким, був­ши вже напідпит­ку, та­рах­нув ку­ла­ком по столі, аж пляш­ки задз­веніли. Ва­ре­ну­ха по­ча­ла йо­го га­ря­чи­ти.

- Ой, гос­по­ди! аж страх бе­ре! - про­мо­ви­ла мо­ло­ди­ця з слізьми на очах. Їй зда­ва­ло­ся, що Яким роз­ка­зу­вав про пек­ло.

- То грім би­ти­ме всіх грішних? - спи­та­ла во­на в Яки­ма.

Всі слу­ха­ли, обер­нув­ши очі до Яки­ма, ло­ви­ли кож­не йо­го сло­во; усім зда­ва­ло­ся навіть, що во­ни ро­зуміють, хоч кож­не сло­во Яки­мо­ве бу­ло для них тай­ною, по­тай­нішою од хрис­ти­янських тайн.

- Скажіть нам, ко­ли лас­ка ва­ша, чи прав­да то­му, що під зем­лею є ри­ба-кит, кот­ра ча­сом тря­се зем­лею? - спи­тав се­ля­нин.

- Не вірте! то­му неп­рав­да, - од­ка­зав Яким. - Зем­ля кру­титься кру­гом сон­ця і вер­титься на своїй осі.

- Осі? чи вже ж то? Хіба ж зем­ля кру­титься, як ко­ле­со? Всі засміялись, згля­ду­ючись.

- Авжеж так! - го­во­рив далі Яким. - Дви­же­ние бы­ва­ет цент­рост­ре­ми­тельное, тоб­то…

Яким пос­те­ре­гав, що йо­го й справді не ро­зуміють слу­хачі, хотів го­во­ри­ти поп­рос­ту, але якось не пот­рап­ляв. Піт вис­ту­пив у йо­го на лиці. Йо­го роз­мо­ва, ма­буть, не ду­же вдо­во­ля­ла слу­хачів, бо один дядько пок­ру­тив, пок­ру­тив го­ло­вою і ска­зав:

- Це все… бог з ним… А скажіть нам, па­ни­чу, ко­ли-то доб­ре бу­де лю­дям? Бо вже ли­хо­го на­терпілись ми до­волі. Ви лю­ди­на письмен­на, мо­же, де ви­чи­та­ли в книж­ках!

- А яко­го ж доб­ра ви жде­те? - спи­тав Яким, не ро­зуміючи, що йо­му од­повіда­ти на теє.

- А яко­го ж доб­ра нам жда­ти? Чи не бу­де по­лег­кості на по­даті, на хліб?

- Про це я не відаю, навіть у книж­ках нічо­го про те не на­чи­ту­вав.

Яким уто­мив­ся, сил­ку­ючись роз­мов­ля­ти з на­ро­дом. Роз­мов­ля­ти з на­ро­дом він не вмів, хоч і жив між прос­ти­ми людьми.

Вже звер­ну­ло з півдня, як гості по­ча­ли про­ща­тись. Ста­рий Лемішка по­ве­селішав тим, що га­ки йо­го вче­ний син по­ка­зав гос­тям хоч тро­хи сво­го ро­зу­му. Ма­ти бу­ла ра­да і все щось го­во­ри­ла та го­во­ри­ла. Дядько Охрім з дя­ди­ною теж бу­ли раді, що небіж спо­до­бив їх роз­мо­ви і не гор­дує ни­ми. Всі вий­шли надвір, всі обніма­лись, цілу­ва­лись, обніма­ли й міцно цілу­ва­ли Яки­ма, потім посіда­ли на во­зи і під га­ря­чим промінням півден­но­го сон­ця ру­ши­ли в до­ро­гу. За ворітьми знов спи­ни­лись. Ста­ра Леміщи­ха з пляш­кою в ру­ках час­ту­ва­ла гос­тей на до­ро­гу, по­да­ючи чар­ку на во­зи. Ще раз пе­рецілу­ва­лись і, розп­ро­щав­шись в ос­танній раз, ру­ши­ли на яр­ма­рок. Старі вер­ну­лись до ха­ти, а Яким пішов в са­док, ліг в затінку в хо­лод­ку під гілляс­тою яб­лу­нею і мірку­вав про ви­пад­ки то­го дня.

«А що бу­де, як Зо­ся ча­сом по­чує, що я п'янствую з му­жи­ка­ми та міща­на­ми, ве­ду з ни­ми ком­панію? Чи знає во­на, чий я син, хто мої батьки? А як дізнається, чи бу­де ме­не лю­би­ти? Чи схо­че вий­ти за ме­не заміж…»

Такі дум­ки про­май­ну­ли в йо­го в го­лові, тоді як йо­го очі ди­ви­лись на той гай, де Зо­ся лю­би­ла гу­ля­ти ран­ком та ве­чо­ром. Вер­хо­ве гілля то­го гаю ви­ти­ка­ло­ся з-за зе­ле­ної го­ри. Над гіллям ми­готіло блис­ку­че ма­ре­во сон­ця, сла­лась то­не­сенька намітка си­зо­го ту­ма­ну. Той гай зда­вав­ся йо­му за­ча­ро­ва­ним, тяг­нув до се­бе всю йо­го ду­шу, при­на­жу­вав йо­го очі, йо­го ду­ми. Чи не під тим ду­бом во­на те­пер гу­ляє, що он­деч­ки розіслав гілля, як ті ру­ки? чи не та ли­па з зе­ле­ним лис­том ди­виться на її кра­су?