Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 27

Вже сон­це наб­ли­жа­ло­ся до за­хо­ду, як Лемішковський встав і по­волікся до то­го гаю.

Місце, де лю­би­ла гу­ля­ти Зо­ся, бу­ло най­кра­ще на всю око­ли­цю міста. В свя­то або в неділю ту­ди йшли на гу­лян­ку не одні пан­ноч­ки Пшеп­шинські, але й другі го­ро­дя­ни, пан­ки, міщан­ки і навіть міські най­мич­ки. Не­ши­ро­кою зе­ле­ною до­ли­ною, між дво­ма кру­ти­ми зе­ле­ни­ми бо­ка­ми гір кру­тив­ся ма­ленький по­то­чок во­ди, пе­ре­ли­ва­ючи во­ду з од­но­го ста­воч­ка до дру­го­го. По­де­ку­ди попід го­ра­ми рос­ли густі гаї, роз­ки­дані ніби бу­ке­та­ми. По до­лині рос­ла осо­ка по­над во­дою, цвіли ку­па­ми лісові квітки. З боків го­ри місця­ми вис­ту­па­ло сіре каміння. В од­но­му узірі яру бли­щав ста­во­чок, обс­му­го­ва­ний ви­со­ки­ми вер­ба­ми, чорнів млин, а дру­гий узір вга­няв­ся в зе­ле­ну дібро­ву. Узенька сте­жеч­ка кру­ти­ла­ся га­дюч­кою по зе­леній траві і до­во­ди­ла до кри­ниці з по­го­жою во­дою.

Вернувшись до­до­му, Зо­ся до сло­веч­ка роз­ка­за­ла сест­рам про зустріч з Лемішковським і навіть про те, шо Лемішковський по­ви­нен сьогодні стріну­тись в до­лині. Зо­ся бу­ла пев­на в тім, що Лемішковський лю­бить її. Їй за­ба­жа­лось до­пек­ти стар­шим сест­рам за важ­ку опіку над нею, що вже їй ос­то­гид­ла.

- Мої сест­риці ко­хані! - про­мо­ви­ла най­стар­ша сест­ра Лю­ци­на. - Да­вай­те по­жар­туємо тро­хи з тим чу­до­вим му­жич­ком!

- Добре, моя до­ро­га! - од­ка­за­ла се­ре­ду­ща, Ру­зя. - Він та­кий гар­ненький хлоп­чик, хоч і му­жи­чок!

Кожній хотілось при­ча­ру­ва­ти сер­це мо­ло­до­го і гар­но­го му­жич­ка.

- Знаєте що? - про­мо­ви­ла Лю­ци­на. - Уберімось так, щоб підійти під йо­го міщанський смак. По­надівай­мо сукні, які в нас є най­ясніші! щоб так і різа­ли в вічі. Це йо­му, надісь, бу­де до впо­до­би.

Панни ки­ну­лись до гар­де­ро­ба. Та дум­ка ста­ла їм при­во­дом і до за­ба­ви, і до ко­кетст­ва, без кот­ро­го полька ані тхне і не дих­не!

Люцина знай­шла не ду­же мод­ну сук­ню, яс­но­чер­во­ну, без жад­них квіток. Чер­во­ний кольор ду­же прис­та­вав їй до ли­ця! Во­на зна­ла теє. По­верх чер­во­ної сукні во­на підпе­ре­за­лась ще чер­во­ною ши­ро­кою стрічкою, на го­ло­ву наділа якісь квітки, з бар­ха­ток ог­не­во­го цвіту, схожі на чер­во­ний мак. Її чорні бро­ви, карі очі, пов­не рум'яне ли­це з пов­ною шиєю се­ред чер­во­но­го цвіту пок­ра­ща­ли вдвоє. Во­на взя­ла в ру­ку пу­чок най­чер­воніших ор­гиній.

Рузя уб­ра­лась так са­мо в са­ме зе­ле­не. Тем­но­зе­ле­на сук­ня ду­же прис­та­ла до її не ду­же тем­них кіс. Свої роз­пу­щені ку­чері во­на пе­ре­ви­ла зе­ле­ною ок­са­ми­то­вою стрічкою, її пов­не біле ли­це з ду­же ніжним рум'янцем, з чер­во­ни­ми гу­ба­ми зда­ва­ло­ся пиш­ною квіткою се­ред зе­ле­но­го лис­тя.

Зося уб­ра­лась в но­ву яс­ноб­ла­кит­ну сук­ню, - бла­кит­ну, як не­бо. Без жад­них квіток або стрічок на го­лові і на шиї, во­на зли­ва­ла­ся з синім не­бом, тоді як йшла по горі. Тільки її ру­ся­ва го­лов­ка з ку­че­ря­ми та з біли­ми, як сніг, одс­ло­не­ни­ми пле­чи­ма, зда­ва­лось, літа­ла по небі, як той двук­ри­лий хе­ру­вим­чик.

Саме вби­ран­ня ко­ло дзер­ка­ла бу­ло для сес­тер та­кою втіхою, та­ким про­во­дом без­робітно­го свят­ко­во­го ча­су, що пан­ни без­пе­рес­тан­ку ре­го­та­лись з своєї ви­гад­ки, з своїх те­ат­ральних су­конь.

- А знаєте, мої сест­риці, яка мені оце дум­ка прий­шла? - про­мо­ви­ла Лю­ци­на, див­ля­чись на од­ну кар­ти­ну на стіні, де бу­ли на­мальовані три бо­гос­ловські доб­ро­чин­ки: віра, на­деж­да й лю­бов у пос­таті трьох пан­но­чок, що сиділи під пальмо­вим де­ре­вом. Од­на пан­на бу­ла на­мальова­на з хрес­том, дру­га з ча­шею, а тре­тя з ма­лою ди­тин­кою. - Чи пам'ятаєте ви, сест­риці, ту ви­со­ку гру­шу, що схи­ли­лась над са­мою кри­ни­цею? Ми посідаємо під гру­шею до­ко­неч­не так, як оці пан­ни, і бу­де­мо до­жи­да­ти Лемішковсько­го.

- А справді посідай­мо! Посідай­мо! - гук­ну­ли в один го­лос сест­ри, припліску­ючи в до­лоні.

- Тільки що ж оце ми по­за­би­раємо в ру­ки, щоб дос­то­ту спов­ни­ти оцю кар­ти­ну! - про­мо­ви­ла привідни­ця Лю­ци­на. - Тут од­на пан­на дер­жить хрест, дру­га ча­шу, тре­тя ди­тин­ку. Не по­за­би­ра­ти ж нам у ру­ки та­ких ре­чей. Ми й без то­го в цих патріархальних сук­нях пос­та­ва­ли схожі на якихсь свя­тих пре­по­доб­ниць! І без то­го ціле місто чу­дує з нас. Ди­ти­ну ще сяк-так… Хіба взя­ти то­го опец­ка на­шої най­мич­ки.

- А хто ж йо­го візьме? - спи­та­ла Зо­ся.

- Зося! а хто ж більше? - од­ка­за­ла Лю­ци­на, і всі засміялись.

Той регіт до­летів до ушей сон­но­го батька, що спо­чи­вав по обіді в другій кімнаті, за­вертівши го­ло­ву білою хус­ти­ною, щоб по ли­сині не ла­зи­ли му­хи. В дов­го­му шлаф­році, в па­тин­ках, з білою хус­ти­ною на го­лові, кот­ра до то­го пре­хи­мер­но стир­ча­ла якось ріжком, виг­ля­нув Пшеп­шинський з-за две­рей, сліпа­ючи сон­ни­ми очи­ма.

- Що тут діється? - спи­тав він з гнівом. Дівча­та з ре­го­том ки­ну­лись до йо­го й по­ча­ли цілу­ва­ти з усіх боків, про­ся­чи про­ба­чен­ня.

- Смійтесь, діти, аби не пла­ка­ли; та ко­ли б ви собі йшли або гу­ля­ти, або заміж, або­що! Же­них от трап­ляється…

Незабаром потім вий­шли сест­ри з до­му і пішли до гаю глу­хи­ми пе­ре­ул­ка­ми, щоб схо­ва­тись од ціка­вих очей го­ро­дян. Лю­ци­на, вся чер­во­на, горіла, як огонь, і нес­ла в ру­ках ве­ли­кий бу­кет з ор­гиній, чер­во­них, як жар. Чер­во­ний убір на го­лові, що ски­нувсь на дівчачі квітки на ки­балці, над­да­вав їй вид сільської дівчи­ни в квітках. Ру­зя, вся в зе­ле­но­му уб­ранні, нес­ла в ру­ках розкішну гілку рай­де­ре­ва. А Зо­ся, бла­кит­на, як не­бо, дер­жа­ла в одній руці кни­жеч­ку, а дру­гою ве­ла не­ве­лич­ко­го сусідсько­го хлоп­чи­ка, гар­но­го, як ян­го­лят­ко.

На яру ко­ло кри­ниці бу­ло най­кра­ще місце. Ви­со­кий камінь тро­хи вис­ту­пав з го­ри. З-під йо­го ли­ла­ся во­да з хо­лод­но­го дже­ре­ла і стіка­ла в ши­ро­ку кри­ни­цю з при­род­ним кам'яним дном. Чис­та, як криш­таль, та по­го­жа во­да сто­яла сли­ве вщерть з кам'яни­ми цям­ри­на­ми кри­ниці. В воді ти­хо пла­ва­ла кри­ни­ча­на чер­во­но­бо­ка жаб­ка. При­хожі лю­ди, при­па­да­ючи коліньми на камінь, на­хи­ля­лись і пи­ли во­ду. Густі кущі ліщи­ни, бу­зи­ни, чор­нок­ле­ну по­на­ви­са­ли звер­ху над кри­ни­цею, а збо­ку рос­ла ста­ра ши­ро­когілляс­та та дуп­ли­няс­та гру­ша. Ко­ло груші по­ви­ти­ка­не з землі каміння ле­жа­ло, ніби при­родні лав­ки для спо­чин­ку. Те місце виб­ра­ли пан­ноч­ки Пшеп­шинські для своєї ко­медії. В те­ат­ральнім пок­ладі сіла Лю­ци­на під са­мою гру­шею ко­ло стов­бу­ра, ши­ро­ко розіслав­ши чер­во­ну сук­ню по траві. Тро­хи ниж­че, на кам'яних східцях, по обид­ва бо­ки посіда­ли сест­ри. Ру­зя об­ма­ху­ва­ла ли­це зе­ле­ною гілкою рай­де­ре­ва, а Зо­ся по­са­ди­ла ко­ло се­бе хлоп­чи­ка в білій со­ро­чині, підпе­ре­заній чер­во­ним по­яс­ком. Во­на роз­гор­ну­ла книж­ку і по­ча­ла ніби­то чи­та­ти. Виг­ляд і справді ду­же на­га­ду­вав кар­ти­ну трьох доб­ро­чинків і тільки тим одрізняв­ся, що старші сест­ри, з гар­ни­ми, але зли­ми ли­ця­ми, більше обтілю­ва­ли ніби гріхи, ніж доб­ро­чин­ки.

Усі про­хожі, навіть се­ля­ни, за­див­ля­лись на пан­но­чок, на уб­ран­ня, на сукні, стрічки. Де­які міські шту­карі наз­ва­ли стар­ших сес­тер гар­ни­ми кольоро­ва­ни­ми га­дю­ка­ми, що вгнізди­лись на зе­леній траві. Але всі за­див­ля­лись на Зо­сю з ма­лою ди­тин­кою. Гар­на й ти­ха, з ма­лим хлоп­чи­ком ко­ло се­бе, во­на навсп­ряж­ки зда­ва­лась ян­го­лом, кот­рий на об­ра­зах про­во­дить на не­бо пра­вед­ну ду­шу.

Панни не по­ми­ли­лись. Лемішковський приб­лу­кав до гаю і ти­хо сту­пав стеж­кою, шу­ка­ючи очи­ма Зосі. Чер­во­на пос­тать Лю­ци­ни, як та ог­не­пальна ку­пи­на се­ред зе­ле­но­го лис­ту, звер­ну­ла на се­бе йо­го очі. Наб­ли­зив­ся він і ос­товпів. Кар­ти­на ду­же вда­ри­ла йо­му в очі. Зо­ся зда­лась йо­му якимсь нез­ви­чай­ним ду­хом, кот­ро­му б жи­ти тільки на небі.

Не до­ся­га­ючи до са­мо­го більшо­го доб­ро­чин­ку, він сів ко­ло Зосі, пок­ло­нив­шись сест­рам і привітав­шись з ни­ми. Зо­ся лед­ве підве­ла на но­го очі і знов опус­ти­ла їх несміли­во до­до­лу.