Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 43

- Висповідайте ме­не, па­нот­че. Здається, мені час зби­ра­тись у да­ле­ку до­ро­гу.

Священик вис­повідав йо­го й зап­ри­час­тив. Тро­хим вий­шов у світли­цю спокійніший і бадьорніший. На серці йо­му ста­ло оче­ви­дяч­ки лег­ше. Ули­та по­да­ла за­кус­ку, пляш­ку горілки, пляш­ку на­лив­ки. Всі сіли за стіл, ви­пи­ли по чарці. Свя­ще­ник і Яким по­ча­ли зви­чай­ну де­яку роз­мо­ву і сил­ку­ва­лись зас­по­коїти ста­ро­го. Швид­ко й сам Лемішка, ви­пив­ши чар­ку, по­чав ти­хим го­ло­сом роз­мов­ля­ти. Тільки він од­ра­зу спав з ли­ця, що­ки осу­ну­лись ниж­че, два зморш­ки на що­ках ста­ли глибші, очі по­тяг­ло тро­хи під бро­ви, ру­ки по­ча­ли тру­си­тись.

Улита Си­дорівна поп­ро­си­ла свя­ще­ни­ка зос­та­тись на обід; Лемішка за обідом їв ма­ло, од­на­че підкріпив­ся і по­ве­селішав. Всі сил­ку­ва­лись йо­го втіша­ти, роз­ва­жа­ти, роз­ка­зу­ва­ли про де­яких ста­рих дов­говічних лю­дей, відхи­ля­ли дум­ки од смерті. Швид­ко потім всі вий­шли з ха­ти і посіда­ли під причілком, кот­рий вис­ту­пав у са­док. Ха­зяй­ка ви­нес­ла пляш­ку з вишнівкою. Дов­генько во­ни сиділи, ви­пи­ва­ли по чарці й ба­ла­ка­ли. Яс­ний день, го­ди­на, здо­ро­ве повітря, зе­ле­ний са­док - все те на­во­ди­ло на ду­шу спокійні, нес­мутні дум­ки.

Священик пішов до­до­му. Лемішка за­ба­жав по­ди­ви­тись на сво­го унуч­ка, од­на­че не зга­дав про Зо­сю ні од­ним сло­веч­ком. Са­ма Леміщи­ха шви­денько побігла за ди­ти­ною. Лемішка пішов по са­ду, а Яким сидів на призьбі, не зво­дя­чи з йо­го очей.

Неміцними но­га­ми чва­лав Тро­хим стеж­кою по са­ду. Сон­це ки­да­ло вечірнім промінням у бік яб­лу­ням і гру­шам і про­ни­зу­ва­ло наскрізь кож­ну гілку. На­ни­зу, між вер­ба­ми бу­ло вид­ко млин, а з дво­ру виг­ля­да­ли всі за­бу­ду­ван­ня. Лемішка оки­нув ха­зяй­ським оком всю осе­лю. По всьому бу­ло вид­но, що йо­го ха­зяй­ське око не дріма­ло на ста­рості літ. Скрізь був лад, чис­то­та; все доб­ре дер­жа­лось, все ла­го­ди­лось. Повітки не світи­ли крок­ва­ми, ду­бові ко­мо­ри сто­яли прос­то, не пе­рех­ня­бив­шись, ха­та бу­ла вши­та но­ви­ми ку­ли­ка­ми. На­ни­зу млин кру­тив усіма ко­ле­са­ми. Про­ти сон­ця на тем­них ко­ле­сах ду­же яс­но бли­ща­ли нові прис­тав­лені ло­патні, ха­па­ючи за кож­ним пок­ру­том ко­ле­са лис­ню­чу во­ду та срібні проміння сон­ця. В од­чи­нені двері ми­готіли нові тов­качі ступ та ва­люш. Ко­ло мли­на веш­та­лись лю­ди, зно­си­ли з возів мішки мли­ва, пірна­ли в тем­ря­ву две­рей і знов ви­ри­на­ли, вер­та­лись до возів. За­во­зу сто­яло ду­же ба­га­то. Че­рез греб­лю сно­ви­га­ли про­хо­дячі лю­ди. Ро­бо­та кипіла; млин сту­котів, гур­котів, як і пе­редніше. А в сад­ку ти­хо пли­ну­ла жизність: там на­ли­ва­ли­ся яб­лу­ка, груші, вже одрізня­ли­ся од лис­ту, бу­ли примітні для очей й сти­ха гну­ли ряс­не гілля до­до­лу; там цвіли квітки, підга­ня­ла­ся вго­ру тра­ва, го­то­ва під ко­су. Одні ду­же старі де­ре­ва в са­ду, од­нолітки са­мо­го Лемішки, на­га­ду­ва­ли йо­му, що не все на світі віковічне.

«Цей рік, надісь, бу­де ос­танній рік мо­го жи­вот­тя… - Та дум­ка не ви­па­да­ла в йо­го з го­ло­ви. - Над­бав я вся­ко­го доб­ра; за­са­див я са­док, за­га­тив греб­лю, збу­ду­вав млин. Мої ко­мо­ра повні вся­ко­го доб­ра. Я орав і сіяв, тор­гу­вав, про­да­вав: мої скрині повні гро­шей. Сво­го си­на я вив­чив і довів до ро­зу­му й до пут­тя; та чо­гось ду­ша моя смут­на й сум­на… Ко­му діста­неться оце моє доб­ро після моєї смерті? Чи моє плем'я їсти­ме ово­щи з мо­го са­ду? Чи мої ону­ки топ­та­ти­муть ці стеж­ки, кот­ри­ми я те­пе­реч­ки хо­жу? Я зак­ла­дав ко­мо­ри й ха­ту з віковічно­го ду­бо­во­го ко­лод­дя на два або й три людські віки. Хто ж по­ко­рис­тується моїм доб­ром?»

Тимчасом Леміщи­ха при­нес­ла унуч­ка і по­да­ла Тро­хи­мові. Ста­рий ле­ге­сенько взяв ди­ти­ну на ру­ки і поніс попід яб­лу­ня­ми. Спокійно й мовч­ки ле­жа­ла ди­ти­на і все лу­па­ла та зир­ка­ла вго­ру оче­ня­та­ми, з кот­рих по­чи­на­ла вже ви­зи­ра­ти іскра людської душі. Над її оче­ня­та­ми вгорі ко­ли­хавсь зе­ле­ний лист, а між лис­том висіли пуч­ки груш та яб­лук. Че­рез гілля бли­ща­ло ви­со­ке синє не­бо. Пташ­ки тріпа­лись, пур­ха­ючи з гілки на гілку, з де­ре­ва на де­ре­во і плу­та­ючись в гу­ща­вині. Ди­ти­на роз­див­ля­лась на не­ви­да­ний зро­ду виг­ляд, а си­вий дід тішив­ся йо­го лич­ком, йо­го ма­леньки­ми руч­ка­ми. Леміщи­ха сто­яла од­да­ле­ки і слідку­ва­ла очи­ма за ним.

«Мій син, мій уну­чок, та невістка - во­рог мій, - ішла далі дум­ка Леміщи­на. - Во­на од­ня­ла в ме­не мій рід, моє плем'я, мо­го си­на, моїх унуків, во­на своїми ру­ка­ми заг­ре­бе мої гроші, пе­ре­ве­де, про­гай­нує моє доб­ро, до­бу­те кри­ва­ви­цею. А си­нові на думці чи­ни та хрес­ти».

- Хто ж пом'яне нас, ста­ра, як ми пом­ре­мо? - про­мо­вив він вже го­лос­но, наб­ли­жа­ючись до жінки, - хто по­мо­литься за нас бо­ту? Чи дов­го пак пам'ята­ти­муть на­ше імен­ня наші уну­ки, що ми з то­бою жи­ли на світі і над­ба­ли для їх уся­ко­го доб­ра? Чи, надісь, за­топ­чуть но­га­ми й на­шу пам'ять, щоб і сліду на­шо­го не зіста­лось…

Улита Си­дорівна, не ро­зуміючи пе­реднішої ду­ми чо­ловіка, са­ма не зна­ла, що йо­му відка­за­ти, і мовч­ки ди­ви­лась на йо­го.

- Запишімо, ста­ра, част­ку гро­шей на церк­ву, щоб нас по­ми­на­ли, щоб нас за­пи­са­ли в су­бот­ник. Купімо ми за жи­вот­тя ве­ли­ко­го дзво­на у со­бор, щоб хоч дзвін на­га­ду­вав на­шим дітям і уну­кам про нас і дов­го дзво­нив на все місто про на­шу пам'ять. Не­хай го­во­рить лю­дям, що ко­лись жи­ли на світі Тро­хим Лемішка і жінка йо­го Ули­та… Не­хай хоч дзвін го­ло­си­ти­ме за нас до бо­га.

- То й купім. До­волі всього зіста­неться й дітям.

Тихо вер­тав­ся Тро­хим до ха­ти по­руч з своєю ста­рою. Вид в йо­го був зовсім спокійний, йо­го су­ворі очі, на­суп­лені бро­ви і ввесь обвід ли­ця світив­ся добрістю і лас­кавістю, не­на­че після мо­лит­ви або яко­гось доб­ро­го вчин­ку. Ма­ла ди­ти­на сса­ла ку­ла­чок і по­вер­та­ла оче­ня­та­ми на всі бо­ки. Сон­це світи­ло вже ти­хим вечірнім світом. Най­мич­ки но­си­ли во­ду, ла­го­ди­лись ва­ри­ти ве­че­рю. Най­мит зло­вив по­ро­ся і, дер­жа­чи ніж у руці, волік йо­го на заріз.

- Тарасе! - про­мо­вив ти­хим го­ло­сом ха­зяїн, - пус­ти по­ро­ся! Не­хай во­но рос­те!

В за­го­роді сто­яв то­вар, що вер­нув­ся з че­ре­ди. Не­по­руш­но ле­жа­ли ко­ло ясел товсті во­ли, ре­ми­га­ючи. Де­котрі пок­ла­ли ро­гаті го­ло­ви на тин і ди­ви­лись в двір.

- Улито! Не про­дам я цього то­ва­ру до різниць, ра­ди цього дня. Не­хай ці во­ли зіста­ються живі. Тре­ба їх поп­ро­да­ти лю­дям до плу­га.

Почування близької го­ди­ни смерті, го­ди­ни, ко­ли тре­ба бу­ло по­ки­ну­ти цей світ, роз­жа­ло­би­ло міцну ду­шу Леміщи­ну.

- Чом та невістка не вер­тається до на­шої ха­ти? - про­мо­вив сам до се­бе Лемішка. - Чи вже ж во­на хо­че прий­ти до моєї гос­по­ди тим слідком, що по­не­суть мою до­мо­ви­ну?

- Бо як­би та­ки пішов та гар­ненько поп­ро­сив… - по­ча­ла Ули­та.

- Просити, й хи­ли­тись, і кла­ня­тись та на­ма­га­тись я ніко­му не бу­ду… Од­на смерть хіба на­хи­лить мою го­ло­ву. А схо­че пе­реб­ра­тись до нас, - про ме­не, хоч і за­раз. Ска­жи їй так од ме­не, ко­ли хо­чеш вво­ли­ти мою во­лю і моє ба­жан­ня.

Леміщиха пе­ре­да­ла сло­ва Лемішки си­нові.

- Швидше за­ги­ну в цім жидівськім смітни­ку, ніж пе­рей­ду знов до Лемішки; до за­ги­ну ту­теч­ки лад­на сидіти! От що! - од­ка­за­ла Зо­ся Яки­мові. - Ко­ли ста­рий хо­че щось нам уділи­ти, то не­хай пе­ре­дасть нам сю­ди.

Зося сподіва­лась, що во­на не­дов­го-та­ки жи­ти­ме на смітни­ку. Во­на сподіва­лась не­да­ле­кої смерті ста­рих і з не­терп­ляч­кою цього жда­ла.

Лемішка пішов до про­то­по­па, за­пи­сав півто­ри ти­сячі кар­бо­ванців на дзвін і дав сто кар­бо­ванців на по­мин душі своєї й жінчи­ної «со ча­ди». Швид­ко стор­гу­ва­ли майстрів, швид­ко лив­ся ве­ли­кий дзвін. Все місто за­го­моніло про Лемішку, про дзво­на.

- Поспішайте, майстрі! лий­те мерщій дзво­на день і ніч! - про­сив Лемішка. - Не­хай моїм дзво­ном задз­во­нять по моїй душі.