Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 45

Пішов Яким по місту, поїхав по сусідніх се­лах і зап­ро­сив аж сім свя­ще­ників. Задз­во­ни­ли дзво­ни по всіх церк­вах; всі це­хи по­нес­ли пе­ред до­мо­ви­ною. За до­мо­ви­ною йшла незлічен­на си­ла на­ро­ду. Поз­би­рав­ся на по­хо­рон увесь рід Лемішок, що не бу­ли в йо­го оселі од то­го ча­су, як Зо­ся пе­рей­шла до свек­ра. З ве­ли­кою про­цесією за­нес­ли Тро­хи­ма пе­редніше в со­бор, одп­ра­ви­ли там ве­ли­ку па­на­хи­ду, а потім по­хо­ва­ли на цвин­тарі ко­ли церк­ви. По ши­ро­ко­му Леміщи­но­му дворі бу­ли розк­ла­дені дош­ки, пос­тав­лені сто­ли для старців і вбо­гих, а в ха­тах обіда­ло ду­хо­венст­во, рідня і всі знай­омі гості. Вже пізньою до­бою, вста­ючи з-за сто­ла, заспіва­ли ще раз «Вічную пам'ять» Тро­хи­мові, - і по­нес­ла­ся та «Вічна пам'ять» по всій оселі йо­го, по всій дер­жаві, де він жив і пра­цю­вав, са­див і сіяв, по­нес­ла­ся та сум­на пісня і по сад­ку, і по ого­ро­дах, де ко­лись хо­ди­ла йо­го ха­зяй­ська но­га, ди­ви­лось йо­го ха­зяй­ське око. Ще раз на­га­да­ла та пісня, що вже не­ма гос­по­да­ря в гос­поді, що він усе, все по­ки­нув і пішов у якусь да­ле­ку, невідо­му сто­ро­ну.

Зараз після по­хо­ро­на ста­ро­го Лемішки Яким пе­рей­шов в батьківську ха­ту. Зо­ся по­чу­ва­ла се­бе щас­ли­вою і бу­ла зовсім не­зас­му­че­на. Ста­рий Лемішка ле­жав у ямі; зем­ля на­да­ви­ла йо­му гру­ди. Ніхто їй не дорікав; у хаті ніхто їй не за­га­ду­вав нічо­го. Во­на вва­жа­ла на се­бе те­пер, як на справдішню гос­по­ди­ню в гос­поді. Дав­ня її ду­ма, давні мрії те­пер справ­ди­лись: і ха­та, і сад, і осе­ля, й млин, і гроші - все те бу­ло вже в її ру­ках. Од­но­го во­на не мог­ла пе­ре­нес­ти - гудіння то­го дзво­на, що небіжчик Лемішка ку­пив для со­бо­ра.

Ще не ми­ну­ли со­ро­ко­ви­ни по Тро­хи­мовій смерті, а йо­го гос­по­ду вже руй­ну­ва­ли і пе­ре­роб­лю­ва­ли. Зо­ся всім вер­хо­во­ди­ла: во­на хотіла з ста­ро­давньої, прос­тої ха­ти зро­би­ти гар­ненький дім. Не­за­ба­ром майстрі ви­ки­ну­ли стінку між ста­рою світли­цею і кімнат­кою і зро­би­ли з неї од­ну прос­тор­ну гос­тин­ну. Малі вікна й двері бу­ли поп­ро­ру­бу­вані й побільша­ли; з сіней бу­ла пе­ре­роб­ле­на ха­ти­на й сінці. В ха­тах був уже но­вий, чис­тий рівненький поміст. З ста­рих хат вий­шли прос­торні, панські по­кої. Здо­рові вікна бу­ли по­завішу­вані пле­те­ни­ми тон­ки­ми завіса­ми. В ха­тах скрізь бу­ла розс­тав­ле­на євро­пей­ська мебіль. З двад­цять ста­рих об­разів бу­ло ви­не­се­но до пе­карні. По­кой­ова дівчи­на хо­ди­ла чис­то вбра­на. Всі зви­чаї бу­ли вже міські: вранці пи­ли чай, обіда­ли пізно. Ма­ла Яки­мо­ва ди­ти­на вже біга­ла по хаті, уб­ра­на, як лялька, а дру­га ле­жа­ла в ко­лисці. Сам Яким роз­мов­ляв з Зо­сею хоч каліче­ною, але польською мо­вою. Ма­лу ди­ти­ну Зо­ся за­бо­ро­ни­ла пус­ка­ти до пе­карні, між най­ми­чок, щоб во­но не зу­чи­лось го­во­рить по-му­жицькій, цеб­то по-українській.

Улита Си­дорівна зап­рав­ля­ла ще всім ха­зяй­ст­вом, - і мли­ном, і сад­ком, і ху­до­бою, і пти­цею. Яким хо­див до кан­це­лярії; він не мав ча­су навіть на все в домі звер­та­ти ува­гу; а Зо­ся бу­ла ду­же ра­да, що ма­ти так доб­ре скрізь уви­ва­лась та спра­ву­ва­лась. Тільки швид­ко ста­ра ма­ти зап­риміти­ла, що їй да­ють усю во­лю кло­по­та­тись, та не да­ють волі ко­рис­ту­ва­тись усім доб­ром. Швид­ко во­на по­ба­чи­ла, що на ста­рості літ во­на ста­ла ніби най­мич­кою в своїх дітей, а не гос­по­ди­нею в своїй гос­поді. Над­хо­ди­ли різдвяні свят­ки. Улиті прис­нив­ся сон, ніби во­на са­ма си­дить у давнішій світлиці, яка во­на бу­ла ще пе­редніше.

Коли це рип­ну­ли двері: в ха­ту ввійшов ста­рець, обвіша­ний тор­ба­ми. Вся оде­жа на йо­му бу­ла дра­на, вся в лат­ках так, що не бу­ло на йо­му і місця ціло­го. Однією ру­кою він спи­рав­ся на ми­ли­цю, а дру­гу прос­тяг до неї і по­чав жалібним го­ло­сом про­си­ти ми­лос­ти­ни «Хрис­та ра­ди». По йо­го го­лосі Ули­та впізна­ла покійно­го сво­го чо­ловіка, але бо­ро­да в йо­го бу­ла дов­га та си­ва, аж біла, ли­це бліде, зчорніле, не­на­че при­па­ло зем­лею. Го­лос був та­кий не­ду­жий, ти­хий, як був пе­ред смер­тю. Він про­сив ми­лос­ти­ни та­ким жалібним го­ло­сом, як най­бідніший, най­ос­татніший ста­рець.

Улита по­ча­ла роз­ка­зу­ва­ти сон дітям.

- Ви б, ма­мо, не час­то ду­ма­ли про покійно­го батька, - втішав її син. - А то ви все ду­маєте, а батько вам і сниться.

- Ні! не те, си­ну. Ду­ша тво­го батька про­сить по­мочі з то­го світу. Я хо­чу пос­та­ви­ти обід за ду­шу небіжчи­ка на третій день свя­ток.

- Що ж то за обід? - спи­та­ла її Зо­ся, кот­ра не га­разд тя­ми­ла, бо ніко­ли не ба­чи­ла, як справ­ля­ють обіди на се­лах.

- Треба зап­ро­си­ти ду­хо­венст­во, та пок­ли­ка­ти старців і вбо­гих лю­дей, та одп­ра­ви­ти ве­ли­ку па­на­хи­ду, а потім пос­та­ви­ти обід.

- То це та­кий обід, як справ­ля­ли по батькові по­­хорон? - спи­та­ла Зо­ся.

- Еге! дійсно та­кий, - од­ка­за­ла ма­ти.

- Але ж тоді ми на­го­ду­ва­ли душ сто са­мих старців та вся­ких лю­дей, душ з трид­цять попів, дяків!.. - крик­ну­ла Зо­ся.

- Еге! - од­ка­за­ла ма­ти.

- Яка ж бу­де ко­ристь душі небіжчи­ковій, як ми на­го­дуємо сто ле­дарів і дар­моїдів? - про­мо­вив Яким, кот­ро­му теж не ду­же ба­жа­лось справ­ля­ти обід.

- Яких же дар­моїдів! Чи мож­на ж так зва­ти бо­жих старців?

Яким тро­хи не про­хо­пивсь, що ста­ви­ти обід - все од­но, що ку­пу­ва­ти дзво­ни. Самі зу­би якось зціпи­лись і лед­ве вдер­жа­ли йо­го язик. Щоб не розгніва­ти ста­рої ма­тері, він по­чав вго­во­рю­ва­ти її, щоб одк­лас­ти обід на літо.

- Тепер, ма­мо, зи­ма. Ха­ти наші не бог зна які ве­ликі. Де ми бу­де­мо са­до­ви­ти тих старців? А прий­де літо, мож­на бу­де й обід ва­ри­ти над­ворі в золійни­ках, і лю­дей са­до­ви­ти в дворі або під причілком.

- То тре­ба ж хоч па­на­хи­ду одп­ра­ви­ти! щоб хоч при­най­мні зас­по­коїти ду­шу небіжчи­ка, - про­мо­ви­ла Ули­та, - не ми за­во­ди­ли за­ко­ни та зви­чаї, не нам їх і ви­за­ко­ни­ти. Та й лю­ди го­моніти­муть.

- Панахиду… мож­на й одп­ра­ви­ти, - на­си­лу ви­мо­ви­ла Зо­ся, щоб не розгніва­ти ма­тері.

Вже над­хо­див третій день свят. Ули­та веліла роз­чи­ня­ти і хліб, і пе­чи­во па­ля­ниць, і пе­чи­во книшів, і пи­ро­ги; веліла різа­ти двоє гу­сей, по­ро­ся…

- Мамо! на­що ж ми бу­де­мо так ба­га­то напіка­ти й на­ва­рю­ва­ти? Це ж не обід, а тільки па­на­хи­да. Да­мо ду­хо­венст­ву за­кус­ку та й годі! - вго­во­рю­ва­ла Зо­ся. - Ад­же ж їм, надісь, тре­ба гроші пла­ти­ти.

- Про ме­не, по­ряд­куй­те вже ви самі! - про­мо­ви­ла з сер­цем ма­ти. - Не без то­го, щоб і сякі-такі ро­дичі не прий­шли, щоб і ста­рець який не поп­ро­сив хліба.

- Не сердьтесь-бо, ма­мо! їй же бо­гу, я ка­жу прав­ду! До­волі бу­де книшів та пи­рогів.

Наймички спек­ли од­но пе­чи­во книшів і пи­ро­ги.

Цілий вечір сльози ду­ши­ли Ули­ту в гру­дях. Во­на вже не насмілю­ва­лась са­ма по­ряд­ку­ва­ти.

На дру­гий день уранці син зга­дав про па­на­хи­ду і пішов до церк­ви, щоб зап­ро­си­ти свя­ще­ників. Ули­та зас­ла­ла в світлиці стіл, пос­та­ви­ла на столі ми­соч­ку з кни­ша­ми, яб­лу­ка­ми й пи­ро­га­ми, як зви­чай­но по­во­диться, і ки­ну­лась го­ту­ва­ти за­кус­ку. Ключі бу­ли в невістки, а невістка ще спа­ла. Улиті чо­гось зда­ва­лось, що во­на ніби в чу­жо­му до­мові за­ду­ма­ла справ­ля­ти па­на­хи­ду. - Розійшов­ся по ха­тах сум­ний го­лос па­на­хид­них пісень та смут­ної одп­ра­ви і страш­но вра­зив Зо­си­не ву­хо. Во­на веліла мерщій поп­ри­чи­ня­ти всі двері. Ду­хо­венст­во, за­чув­ши про обід і зга­дав­ши про ті розкішні, ба­гаті обіди, що ко­лись бу­ва­ли в небіжчи­ка Лемішки, - з усього міста зібра­ло­ся на па­на­хи­ду. Го­лос­но за­гу­ли здо­рові го­ло­си «Вічную пам'ять» Тро­хи­мові, і в пе­ре­роб­ле­них ха­тах вже дав­но йо­го пам'ять ста­ла тільки згад­кою. Ніщо не на­га­ду­ва­ло в но­вих світли­цях про ста­ро­го Лемішку. Од­на тільки Ули­та в тем­но­му гор­сеті, в темній спідниці, з бо­го­мольним ви­дом, зап­ла­ка­ни­ми ста­ри­ми очи­ма, на­га­ду­ва­ла про небіжчи­ка, гос­по­да­ря тієї гос­по­ди.