Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 26

Серед гу­ку й га­му Се­лаб­рос нес­подіва­но схо­пив­ся з місця як опе­че­ний і зад­зенькав но­жем по чарці. Ніхто й не ду­мав за­мов­ча­ти. Він пос­ту­кав вдру­ге. Гам ущух, тільки Бо­ро­давкіна ви­тя­гу­ва­ла ви­сокі но­ти ро­ман­су. Се­лаб­рос на­дув­ся й по­чав чван­ли­во го­во­ри­ти про­мо­ву:

- Тепер ве­се­ла хви­ли­на, щас­ли­ва хви­ли­на на­шо­го не­ко­рис­но те­ку­чо­го жи­вот­тя. Геть клопіт, геть зма­ган­ня! Не за якісь там ідеї та прин­ци­пи бу­де те­пер моя про­мо­ва…

Бородавкіна не вва­жа­ла на крас­но­мов­ну Се­лаб­ро­со­ву про­мо­ву і тяг­ла далі ро­манс на все гор­ло. Се­лаб­рос гля­нув на неї сер­ди­то, аж білки йо­го очей заб­ли­ща­ли.

- Мадам Бо­ро­давкіна! Я го­во­рю! Про­шу вва­жа­ти на мою про­мо­ву! - крик­нув Се­лаб­рос. Він знов по­чав про­мо­ву:

- Доволі ми на­ба­ла­ка­лись про усякі абст­рактні пог­ля­ди. Ми вже ви­ро­би­ли собі чесні пе­ресвідчен­ня, ми вже міцно пос­та­ви­ли се­бе на стежці євро­пей­сько­го дос­тиг­ло­го роз­вит­ку, на до­розі євро­пей­сько­го гро­ма­дянст­ва, на грунті євро­пей­сько­го кос­мо­політиз­му…

А ма­дам Бо­ро­давкіна все тяг­ла далі ро­манс і зовсім не вва­жа­ла на ви­со­ку Се­лаб­ро­со­ву про­мо­ву. Во­на бу­ла з тих півден­них співу­чих на­тур, що як поч­не співать та як розспівається, то вже несп­ло­ха вга­мується, і лад­на до­ти співать, до­ки не ох­рип­не. Чорні Арис­ти­дові очі на­да­ва­ли їй охо­ти й зав­зят­тя.

- Мадам Бо­ро­давкіна! Чуєте? Я го­во­рю! - крик­нув Се­лаб­рос. - Ви прав­ди­ва ка­те­рин­ка, кот­ру ко­ли раз за­ве­дуть, то во­на грає, до­ки са­ма не спи­ниться…

Бородавкіна най­більше лю­би­ла співа­ти пе­ред обідом і після обіду. Для неї, ма­буть, са­ме тоді прий­шов звич­ний час співан­ня, як при­хо­дить півням час ку­курікать. Не дур­но за неї го­во­ри­ли в місті, що во­на до півдня спить, після півдня співає, а цілий вечір чо­ловіка лає.

Бородавкіна не вва­жа­ла на той крик, навіть не чу­ла йо­го. Во­на все тяг­ла далі: «А ми в ри­бальській ха­тинці сиділи, сиділи ря­доч­ком уд­вох, уд­вох». Се­лаб­рос знов по­чав про­мов­ля­ти:

- Будемо те­пер го­во­рить на те­ми Анак­ре­она. Бу­вав час і для ве­ли­ких геніїв, ко­ли во­ни по­ети­зу­ва­ли на те­ми Анак­ре­онові, справ­ля­ли радісні вак­ха­налії сер­ця. Сьогодні й ми піде­мо за ни­ми цим слідом, об­си­па­ним ро­жа­ми та уся­ки­ми квітка­ми. Роз­сип­ле­мо пер­ла­ми сло­ва про ко­хан­ня й за­ли­цян­ня. Під на­ми мо­ре, над на­ми літа­ють і ки­ги­чуть морські чай­ки…

- О! не крадьте-бо, лю­бий Се­лаб­ро­се, моїх-та­ки слів! - нес­подіва­но за­ви­ща­ла Бо­ро­давкіна. - Прав­да, там на ске­лях сто­ячи, я ка­за­ла: під на­ми шу­мить мо­ре, над на­ми ки­ги­чуть морські чай­ки. Еге?

- Не мені в вас крас­ти сло­ва, - ска­зав Се­лаб­рос. - Слу­хай­те вваж­ли­ве й вчіться в ме­не: не вам ме­не вчить!

Бородавкіній, ма­буть, не ду­же ба­жа­лось тоді вчи­тись в Се­лаб­ро­са; во­на знов за­тяг­ла ро­манс далі: «Ту­ман розлітав­ся, зби­ра­ли­ся хма­ри, і чай­ки шу­га­ли то взад, то впе­ред…»

Селаброс без це­ре­монії крик­нув: «Мовчіть! Ми вам рот за­ту­ли­мо! По­чув­ши, що під ва­ши­ми че­ре­ви­ка­ми шу­мить мо­ре, ви пус­ти­ли пельку на всі зас­та­ви», - гри­мав оп­риш­ку­ва­тий Се­лаб­рос.

Він був вже тро­хи під чар­кою. Але Бо­ро­давкіна ні криш­ки не вва­жа­ла на йо­го гнів і не ду­ма­ла за­мовк­ну­ти. Се­лаб­рос підняв го­лос до ґвал­ту, щоб пе­ре­мог­ти го­лос Бо­ро­давкіної, і знов по­чав го­во­рить далі:

- В цім павільйоні я чую фіміам бо­гині ко­хан­ня Аф­родіти, - про­мо­вив Се­лаб­рос і ско­са зирк­нув зінька­ми на Му­раш­ко­ву. - Я ба­чу піну морську, от-та­ки уяв­ки ба­чу, ніби з піни ви­ни­кає бо­ги­ня кра­си, стоїть на хви­лях нев­ми­ру­ща, на віки вічні пиш­на кра­сою бо­ги­ня. Це бо­ги­ня всього світу, це бо­ги­ня за­хо­ду й схо­ду, це бо­ги­ня кос­мо­політка!

- Неправда-бо! Бо­ги­ня Аф­родіта не кос­мо­політка, а гре­ки­ня, бо на­ро­ди­лась в Греції, а прав­дивіше - в уяві греків. А bas! До­до­лу, Се­лаб­рос. По­га­но! A bas! - крик­нув Ко­маш­ко, і йо­го сло­во пішло в жарт.

- A bas Се­лаб­ро­са! По­га­но! - кри­ко­нув Бо­ро­давкін. Се­лаб­рос са­ме наб­рав­ся па­лу й ду­мав роз­пус­тить кри­ла своєї східної крас­но­мов­ності. Він підняв го­лос ще ви­ще.

- Додолу, Се­лаб­рос! По­га­но, по­га­но! - крик­ну­ла в жарт Бо­ро­давкіна і знов заспіва­ла з усієї си­ли.

Піднявся шум та сміх. Се­лаб­рос гримів про­мо­ву не своїм го­ло­сом. Бо­ро­давкіна співа­ла не своїм го­ло­сом. Од­но од­но­го сил­ку­ва­лись пе­ре­мог­ти, Бо­ро­давкіна теж бу­ла тро­хи під чар­кою. Дех­то вже ре­го­тав­ся. Ко­ли це з-за скелі на морі по­чув­ся ор­кестр. Ме­лодії ли­ну­ли не­на­че з морської хвилі. Му­зи­ка доліта­ла до павільйо­ну й пе­ре­мог­ла регіт та шум. З-за скелі нес­подіва­но вип­лив па­ро­ход. На йо­му бу­ло вид­но си­лу на­ро­ду. Ор­кестр заг­римів і заг­лу­шив шум, гам та регіт. З Оде­са їха­ло суспільство на гу­лян­ку на Ма­лий Фон­тан. Усі за­мовк­ли й гля­ну­ли на па­ро­ход. Па­ро­ход знай­шов при­шиб не­да­леч­ке од те­ра­си й при­ча­лив. Лю­де ли­ну­ли зго­дом на те­ра­су річкою. Ор­кестр вий­шов, став на се­ре­дині те­ра­си й заг­рав ве­се­лий вальс Штра­уса. Публіка роз­си­па­лась по стеж­ках, за­во­ру­ши­лась. За­ма­ня­чи­ли дамські ка­пе­люші з квітка­ми, за­ма­ня­чи­ли білі та чорні брилі на па­нах, об­виті біли­ми стьожка­ми. Місто на­ли­ну­ло в ти­хий сте­по­вий ку­то­чок, на­нес­ло сво­го шу­му, га­му, при­вез­ло й міську біга­ни­ну, міське веш­тан­ня, сміх, жар­ти, за­ли­цян­ня і збу­ди­ло пиш­ний польовий за­ку­ток. Самі сірі та рябі скелі ніби по­ве­селіша­ли, про­ки­ну­лись од мерт­вої дрімо­ти.

Селаброс за­мовк і сів на стілець. За­мовк­ла й Бо­ро­давкіна. Усі вга­му­ва­лись, розг­ля­да­ючи публіку, кот­ра за­веш­та­лась по те­расі. Па­ро­ход за­раз одп­лив до Оде­са, але ні Бо­ро­давкін, ні Ко­маш­ко, та й ніхто з ком­панії не ду­мав вер­та­тись на йо­му в Одес. Усі жда­ли дру­го­го па­ро­хо­да. Усім ба­жа­лось по­гу­ля­ти вве­чері над мо­рем, на­ди­ха­тись чис­тим повітрям. Бо­ро­давкіна навіть за­бу­лась, що приїха­ла ло­вить сво­го чо­ловіка, за­бу­ла навіть і за дітей.

Вже сон­це ско­ти­лось ни­зенько над сте­пи й ки­ну­ло ко­сим промінням на мо­ре. Імла на морі щез­ла. Сон­це об­зо­ло­ти­ло легкі вер­шеч­ки хвильки. Повітря на морі ста­ло чис­те, про­зо­ре. Легкі, дрібні хвильки гну­лись на морі й од­би­ва­ли світ сон­ця лис­ню­чи­ми зо­ло­ти­ми обідка­ми. Скелі сто­яли в тіні й чорніли, не­на­че старі руїни па­лаців. Над ни­ми ви­ла­ся гірлян­да з акації, не­на­че зе­ле­ний кар­низ над руїна­ми, про­ни­за­ний зо­ло­тим промінням. Вечірня ти­ша за­па­ну­ва­ла на ске­лях, на морі, на про­зо­ро­му небі. Усі сиділи в павільйоні й спо­чи­ва­ли, див­ля­чись на чу­до­вий виг­ляд на мо­ре, на ви­сокі щог­ли на ко­раб­лях, на да­ле­ку дов­гу смуж­ку бе­ре­га за Пе­ре­сип­пю, що десь ніби то­ну­ла в морі й зни­ка­ла в імлі, як низ­ка фан­тас­тич­них мрій в душі.

- Ой, гар­но ж тут сидіть! - гук­ну­ла Хрис­ти­на. - Я на цьому павільйоні так і поп­ли­ла б мо­рем і пли­ла б хоч на край світу.

- І нічо­го не ро­би­ла, та все б пли­ла та пли­ла б; - ска­зав насмішку­ва­то Се­лаб­рос.

- А що ж я ро­би­ла б, ко­ли ро­бо­ти не маю? - ска­за­ла Хрис­ти­на.

Саня ти­хенько роз­мов­ля­ла з Ко­маш­ком за ви­чи­тані не­дав­но пог­ля­ди, а Му­раш­ко­ва су­му­ва­ла, див­ля­чись на сво­го Арис­ти­да, кот­ро­му Бо­ро­давкіна щось товк­ма­чи­ла. Во­на вга­ду­ва­ла, що Са­ня по­го­ди­лась з Ко­маш­ком, що во­на знай­шла собі рівню по ро­зу­му й по душі.

«А чи рівня ж мені Се­лаб­рос? Го­во­ре він якось зви­со­ка. Усе ви­сокі ідеї в йо­го го­лові, але… в йо­го роз­мові ви­хо­пи­лась та­ка річ… що усі засміялись. Але не мо­же бу­ти, щоб він го­во­рив на вітер за ви­сокі прин­ци­пи з та­ким за­па­лом, з та­кою зав­зятістю, навіть за­пеклістю, - ду­ма­ла Му­раш­ко­ва. - А йо­го сер­це! а йо­го ко­хан­ня! Яке пал­ке ко­хан­ня! Які сло­ва палкі, ска­жені! сло­ва по­етичні, чарівні, як за­ма­ню­ючий го­лос си­ре­ни! Нев­же в йо­го ті ви­сокі ідеї ті пог­ля­ди - тільки вітер, що не­на­ро­ком і рап­том вве­чері схо­питься з мо­ря та й зни­кає в сте­пах? Ні! він чванько, тро­хи гор­до­ви­тий, як наші гре­ки, це прав­да… Але нев­же він лег­ко­дум­ний? Не хо­чу, не мо­жу цьому йня­ти віри. Ой ні! ні! Сер­це моє го­во­ре: ні! сто раз ні!»