Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 28

- Хіба Са­ня ма­ленька, щоб я її впи­няв, - на­си­лу од­ка­зав Нав­роцький.

- Хоч і не ма­ленька, але во­на ще дівчи­на. Хіба ти не знаєш, яка во­на на вда­чу?

- Гм… Яка ж в неї вда­ча? - спи­тав зне­хо­тя Нав­роцький.

- Забісована вда­ча! Во­на ро­бе, що схо­че, хо­де, ку­ди хо­че; ме­не не слу­хає.

- Тебе ча­сом то й не варт слу­ха­ти, - одрізав Нав­роцький. - Ти час­то ве­ре­дуєш.

- О, бач! я так і ка­жу! В те­бе я все вин­на. А хто ж бу­де її до­во­ди­ти до пут­тя, ко­ли в неї батько, як з клоч­чя батіг? Ти її роз­пес­тив, роз­пус­тив. Бігає, десь завж­ди гу­ляє, до церк­ви зо мною не хо­де, - ска­за­ла з злістю Раїса Ми­хай­лівна. - От ви­ко­хав доч­ку! Но­ситься з яки­мись вче­ни­ми книж­ка­ми, бігає ку­дись. На­що це зда­ло­ся панні? - тяг­ла далі Раїса Ми­хай­лівна.

- Доволі вже з нас то­го ли­цемірства, - мук­нув Нав­роцький.

- Якого ли­цемірства? Чо­го ти своїй Сані все по­ту­раєш? Га? Що з неї вий­де? Ти хо­чеш, щоб во­на на ши­бе­ниці по­вис­ла? Ме­не не слу­хає, стар­ших не по­ва­жає, - вже сер­ди­то го­во­ри­ла Нав­роцька.

- Часом і стар­ших не вар­то по­ва­жа­ти, - обізвав­ся Нав­роцький. - І старші бу­ва­ють усякі.

- Добрі ідеї про­повідуєш. Доб­ре, що моя Ма­ня не чує. І сам го­во­риш не­потрібні сло­ва, і доч­ку свою з пан­те­ли­ку зби­ваєш, - ска­за­ла докірли­во Раїса Ми­хай­лівна.

- Та ми ж до­ма: мо­же­мо, здається, зня­ти маш­ка­ру з ли­ця, кот­ру надіваємо при лю­дях та пе­ред на­чальством, - про­мо­вив Нав­роцький.

- Знімай вже ти, ко­ли вбрав­ся в маш­ка­ру. Я завсіди ход­жу без маш­ка­ри. Про на­чальство го­во­ри, та й міру знай. Он си­диш та й си­диш то­ва­ри­шем предсіда­те­ля. І бог зна, ко­ли бу­деш предсіда­те­лем. Частіше надівай маш­ка­ру на ли­це, ко­ли вже тобі при­па­ла охо­та ча­са­ми ски­да­ти її.

- Не бу­ду ніко­ли предсіда­те­лем; з Пе­тер­бур­га приш­лють ко­гось іншо­го, яко­гось дур­но­го арис­ток­ра­та, бо місце ла­се. От і цей їздить ціле літо за гра­ни­цею, а я тяг­ну сам яр­мо, як той віл, - ска­зав Нав­роцький.

- То тяг­ни мовч­ки при­най­мні та не го­во­ри цього при лю­дях та при дітях. Он ви­ко­хав доч­ку! Но­ситься з яки­мись вче­ни­ми книж­ка­ми, бігає ку­дись. На­що це зда­ло­ся панні?

- Гм… гм… - за­му­кав знов Нав­роцький.

- Я бо­юся за свою Ма­ню. Ти та­ки при­пи­ни свою доч­ку, - ска­за­ла Нав­роцька.

- Гм… По­чи­наєш спо­чат­ку.

З ґанку вий­шла Ма­ня, доч­ка Нав­роцько­го та Раїси Ми­хай­лівни, й пе­ре­би­ла їм роз­мо­ву.

Навроцька за­мовк­ла. Ма­ня бу­ла здо­ро­ва, пов­на, рум'яна, але неп­ро­вор­на і та­ке не­по­вер­тай­ло, як і її батько. Си­дя­чи завсіди в хаті ко­ло ма­тері, не­на­че кур­ча під кри­ла­ми в квоч­ки, во­на за­рані фізич­но роз­ви­ла­ся й ста­ла си­та, навіть глад­ка.

Маня сіла ко­ло ма­тері ду­же бли­зенько. Пов­не тіло аж виліза­ло та ви­пи­ха­лось з-під сукні на шиї, з-під тісних ру­кавів на ру­ках.

- Чом оце Са­ня не йде пи­ти чаю? - спи­та­ла в доч­ки Нав­роцька.

- Не знаю; во­на побігла в но­мер до Му­раш­ко­вої, - обізва­лась Ма­ня.

- О ба! Побігла, ні в ко­го не спи­тав­ши, - ска­за­ла з злістю Нав­роцька.

- Угу, гм, ге! - мим­рив ста­рий, за­пи­ха­ючи па­ля­ни­цю в рот.

- Ти, Ма­ню, не вва­жай на Са­ню, ніко­ли не слу­хай її, бо во­на те­бе не до­ве­де до доб­ра, - бу­боніла Нав­роцька.

- Я, ма­мо, тільки вас і та­та слу­хаю і більше ніко­го, - ска­за­ла Ма­ня.

- І доб­ре, доч­ко, ро­биш, - обізва­лась Нав­роцька.

- Ого! - про­мо­вив Нав­роцький, вки­нув­ши в рот пів-су­ха­ря.

В той час по до­розі до мо­нас­ти­ря йшов Дмит­ро Ва­сильович Фе­сен­ко. Тінь од шов­ко­во­го сіро­го зон­ти­ка вкри­ва­ла йо­го ши­рокі плечі й пе­ре­ли­ва­лась делікат­ни­ми сутінка­ми на йо­го рум'яних що­ках, на біло-жовтій одежі з шов­ко­вої че­сучі.

Маня вгляділа йо­го й про­мо­ви­ла не­са­мохіть:

- Яка гар­на пос­тать!

- Маню! так не ли­чить го­во­ри­ти панні, - ти­хо ска­за­ла Раїса Ми­хай­лівна, - вдер­жуй язи­ка, а най­більше при лю­дях.

Маня за­мовк­ла. Во­на так зу­чи­лась вдер­жу­ва­ти язи­ка, що він в неї не­на­че по­чав при­рос­тать до піднебіння й був на­по­го­тові хоч би й оніміть. Во­на не вміла навіть га­разд роз­го­во­ри­тись.

Фесенко зняв циліндер і пок­ло­нив­ся Нав­роцьким. Він не раз стрічав­ся з ни­ми, був дав­но знай­омий, але ще й досі ні ра­зу не був в їх домі.

- Запроси йо­го на чай, - ска­за­ла ниш­ком Раїса Ми­хай­лівна до чо­ловіка, - та тільки надінь на цей час на се­бе маш­ка­ру… бо це сто­рон­ня лю­ди­на, ма­ло нам відо­ма.

Маня витріщи­ла на матір зди­во­вані очі, не ро­зуміючи, за яку то маш­ка­ру ка­за­ла ма­ма. Раїса Ми­хай­лівна втя­ми­ла, що по­хо­пи­лась, і при­ку­си­ла язи­ка. Нав­роцький встав з місця, привітав­ся до Фе­сен­ка й зап­ро­сив йо­го до сто­лу на чай. Фе­сен­ко тільки то­го й ждав. Він зад­ля то­го й приїхав на Ве­ли­кий Фон­тан, щоб там будлі-де стріну­тись з Са­нею й по­ба­ла­кать з нею.

- Сідайте, будьте лас­каві! Ви­ба­чай­те, що ми п'ємо чай по-сільській, по-прос­тацькій, - ска­за­ла Раїса Ми­хай­лівна.

- Звичайне діло на да­чах, - ска­зав Фе­сен­ко, вис­тав­ля­ючи ши­рокі гру­ди з ши­ро­ко вик­роєною жи­лет­кою, з блис­ку­чою чис­тою до­ро­гою со­роч­кою, де бли­ща­ли зо­лоті ґудзи­ки якоїсь надз­ви­чай­ної фор­ми.

Фесенко гля­нув на Нав­роцьку, на її сіру шов­ко­ву до­ро­гу сук­ню, й по­ду­мав: «Ну не усе-та­ки в вас по-сільсько­му, по-прос­тацько­му».

- Чи приїха­ли на Ве­ли­кий Фон­тан ку­ва­тись в морі? - спи­тав­ся Нав­роцький в Фе­сен­ка.

- Ні, я ку­па­юсь в са­мо­му Одесі, а сю­ди приїхав поб­лу­кать та по­гу­ля­ти, - ска­зав Фе­сен­ко й при тих сло­вах обе­реж­но пос­та­вив на тра­ву свій блис­ку­чий циліндер, не­на­че він був скля­ний та щоб ча­сом не роз­бив­ся. Він оки­нув очи­ма зе­ле­ний парк, гля­нув на од­чи­нені вікна; Сані нігде не бу­ло вид­но.

- А ми заїха­ли сю­ди ку­па­тись та про­па­дать з нудьги, - ска­зав Нав­роцький.

- Трохи-таки ну­ди­мось. Не­ма знай­омих. До­ве­деться-та­ки доб­ре ну­ди­тись. Прав­да, Ма­ню? - про­мо­ви­ла Нав­роцька, обер­та­ючись до доч­ки, щоб на­вес­ти її на будлі-яку роз­мо­ву з Фе­сен­ком.

- Еге, ма­мо! - про­мо­ви­ла ти­хо Ма­ня та й за­мовк­ла.

- Ви, ма­буть, наб­ра­ли з со­бою ціка­вих кни­жок? Бу­де­те в са­мо­тині се­бе роз­ва­жать чи­тан­ням? - спи­тав Фе­сен­ко в Мані.

- Еге, наб­ра­ли, - на­си­лу про­мо­ви­ла Ма­ня та й по­чер­воніла.

- Вона взя­ла з со­бою мольберт та фар­би. Тро­хи се­бе за­бав­ля­ти­ме ма­лю­ван­ням, - обізва­лась Нав­роцька.

- Ви ма­люєте? Це доб­ра річ для мо­ло­дої пан­ни; як ба­чу, в вас по­етич­на ду­ша, ко­ли маєте по­тяг до ма­лю­ван­ня, - про­мо­вив Фе­сен­ко.

- Я люб­лю ма­лю­ва­ти, - обізва­лась Ма­ня та й знов за­мовк­ла.

Щоб да­ти якусь ро­бо­ту для доч­ки, Нав­роцька за­ду­ма­ла вчи­ти її ма­лю­ван­ня. В півден­них містах пан­ни люб­лять ма­лю­вать й вчаться ма­лю­ван­ня з охо­тою. Ма­ня з нудьги в своїй тюрмі на­ма­лю­ва­ла вже кар­тин сли­ве повнісінькі по­кої, об­чеп­ля­ла ни­ми усі стіни, зас­та­ви­ла ни­ми навіть ко­син­чи­ки в кут­ках. Насмішку­ваті па­ничі ка­за­ли, що Ма­ня вже об­чеп­ля­ла своїми кар­ти­на­ми не тільки усі стіни, але й усі крок­ви й ла­ти на го­рищі.

- Вона вже ма­лює двад­цять шос­ту кар­ти­ну! так пад­кує! - чва­ни­лась ста­ра Нав­роцька. - Чи не по­ми­ля­юсь я, Ма­ню?

- Так, ма­мо, двад­цять шос­ту! - обізва­лась зне­хо­тя Ма­ня й спус­ти­ла свої вії на темні очі.

Вона тро­хи за­со­ро­ми­лась, бо ті кар­ти­ни та­ки доб­ре по­ма­гав їй ма­лю­вать вчи­тель ма­лю­ван­ня.

- Що ж ви те­пер ма­люєте? - спи­тав в неї Фе­сен­ко. Ма­ня по­чер­воніла, як півонія. В неї навіть по­чер­воніла шия й ву­ха; во­на ма­лю­ва­ла тоді Ро­мео та Юлію в тій позі, як Юлія прос­тя­гає гу­би цілу­ва­ти Ро­мео. Ма­ня не насміли­лась ска­зать, що во­на ма­лює, мов­ча­ла й тільки чер­воніла. Той наївний, сли­ве ди­тя­чий со­ром в мо­ло­денької пан­ни не ду­же-то прис­та­вав до її пов­ної, ог­ряд­ної пос­таті та ви­со­ко­го зрос­ту.