Без пуття - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 7

«Цур дур­ної навісної! Нев­же во­на оце га­дає й ду­має, шо я справді пат­ра­ти­му її й се­бе, не­на­че за­ко­ло­те по­ро­ся?» - по­ду­мав Пав­лусь, а потім го­лос­но ска­зав. - Par­don, ми­ла Нас­ту­сю! Ти, оче­ви­дяч­ки, вже дав­но з Па­ри­жа. Ти вже спрос­ти­лась от тут у глу­шині. Ти за­бу­ла вже мод­ну мо­ву сим­волісти­ки, - про­мо­вив Пав­лусь, про­чи­тав­ши на її бо­жевільних очах, на її ви­ду справ­деш­ню на­важ­ливість вик­ра­ять сер­це з гру­дей.

Настусі ста­ло ніяко­во. Во­на спус­ти­ла очі до­до­лу, не­на­че шко­ляр-про­вин­ник, їй ста­ло со­ром.

- Твоя прав­да, мій ми­лий, мій чарівний. Я одс­та­ла од мо­ди, од віку, од прог­ре­су. В цьому вов­чо­му дох­ло­му за­кут­ку хоч-не-хоч, то одс­та­неш, стаєш та­кою, як усе ту­тешнє пле­бей­ське гро­ма­дянст­во.

Він при­ту­лив но­жа до її сер­ця, потім до сво­го й пе­ре­дав йо­го Нас­тусі. Нас­ту­ся при­ту­ли­ла но­жа до йо­го сер­ця, потім до сво­го й вер­ну­ла йо­му.

- Поміняймось сим­во­ла­ми! - ска­зав він ти­хим, ти­хим го­ло­сом.

- Поміняймось і бу­де­мо од цього ча­су но­си­ти їх ко­ло сво­го сер­ця. Еге, так? - ска­за­ла во­на со­ло­деньким го­ло­сом.

- Візьми мій сим­вол прос­то з мо­го самісінько­го сер­ця! - ска­зав він.

Павлусь розс­теб­нув жи­лет­ку й од­чик­нув но­жи­ця­ми ліву по­ло­ви­ну своєї синьої жи­лет­ки.

- Висока ідея мрій! Ти даєш мені па­хощі сво­го пиш­но­го тіла, - про­мо­ви­ла во­на.

І Нас­ту­ся розс­теб­ну­лась і одш­ма­ту­ва­ла но­жем ліве пог­руд­дя своєї коф­ти.

- На част­ку ме­не са­мої й лю­би ме­не по віки вічні. Во­ни поміня­лись сим­во­ла­ми, по­ню­ха­ли, поцілу­ва­ли в при­ту­ли­ли їх до га­ря­чих видів, до очей, до лобів.

Вони дов­го ту­ли­ли, ню­ха­ли, ли­за­ли - й ра­юва­ли!..

- Я при­шию твою жи­лет­ку до оцієї об­чик­ри­же­ної коф­ти й бу­ду но­си­ти, і бу­ду по­чу­вать те­бе ко­ло мо­го сер­ця, - мо­ви­ла во­на.

- І я при­шию шма­ток твоєї юб­ки до своєї жи­лет­ки й бу­ду но­си­ти навіть при лю­дях, не по­бо­юся смішків, спа­ти­му в ній, щоб ти й у сні ди­ха­ла своїм ду­хом че­рез юб­ку на ме­не. Це наші свя­тощі! - ска­зав він.

- Це на нас бу­дуть лат­ки Буд­ди, ті, що й досі їх на­ши­ва­ють на шов­ко­вих ри­зах бла­го­чес­тиві жерці Буд­ди, - ка­за­ла во­на. - Одк­рай мені ще пас­мо тво­го па­ху­чо­го во­лос­ся. Я пок­ла­ду йо­го в свій альбом і ню­ха­ти­му твій дух і схо­ваю в бу­ду­арі, щоб то­бою про­па­хав­ся й мій бу­ду­ар.

І він одк­ра­яв для неї пас­мо сво­го во­лос­ся й по­дав їй, потім ще одк­ра­яв шма­ток підтяж­ки й по­дав їй.

Вона поцілу­ва­ла й ра­юва­ла. І во­на од­тя­ла но­жи­ця­ми пас­мо своєї ко­си й по­да­ла йо­му. Він поцілу­вав і ра­ював.

- А ти одк­рай мені шма­то­чок своєї пан­чо­хи, щоб вки­ну­ти твій ро­же­вий дух у мій порт­си­гар, щоб я ку­рив твою лю­бов.

І во­на сміли­во за­ко­ти­ла поділ, одк­ра­яла шма­ток пан­чо­хи й по­да­ла йо­му.

Він поцілу­вав, пос­мок­тав і вклав у свій порт­си­гар.

Він ра­ював. Він став ро­же­вий!

Вона ра­юва­ла. Во­на ста­ла бла­кит­на!

Він ще дуж­че ра­ював, див­ля­чись на неї. Він став перістий!

Вона ще дуж­че ра­юва­ла. Во­на ста­ла ря­ба. Во­на ста­ла па­ху­чою веб­рою аф­ри­кансько­го га­ря­чо­го сон­ця; во­на ста­ла па­ху­чою ря­бою кур­кою в не­бесній бла­киті на острішку за­га­ти. Її лю­бов пи­ша­лась, як со­ба­ка в човні.

Їх ко­хан­ня ся­яло на всю світли­цю усіма кольора­ми північно­го сяєва.

Їх лю­бов міня­ла кольори, пе­реб­ра­ла усі кольори ве­сел­ки.

Їх лю­бов ста­ла ря­ба й смуг­нас­та!

Кольори їх ко­хан­ня зго­дом зли­лись до­ку­пи: їх ве­сел­ча­на лю­бов ста­ла біла, не­на­че промінь сон­ця.

Їх лю­бов ста­ла жва­вою оліндерською те­лич­кою. Во­на бу­ла ря­ба, періста й знов ста­ва­ла біла, не­на­че усі сім проміннів ве­сел­ки зли­ва­лись до­ку­пи, то знов міня­лись, ніби гра­ли в хре­щи­ка, як пиш­не північне сяєво над Сибіром.

- Де ж бу­де наш пер­ший поцілу­нок? - спи­та­ла во­на зго­дом.

- На Монб­лані або на Монт-Розі в Швей­царії, ви­со­ко, аж у хма­рах! - ска­зав він.

- Коли ж це бу­де? Па­па ка­зав, що не швид­ко поїде за гра­ни­цю, бо ма­ма розт­ринька­ла всі гроші.

- На Лисій горі над Дніпром, - обізвав­ся він.

- Далеко, ду­же да­ле­ко! - ска­за­ла во­на.

- На Вла­ди­мирській горі над Дніпром, ко­ло Вла­ди­ми­ро­во­го пам'ятни­ка. По­езія! Дніпро! Ви­сочінь! Ви­со­ко й по­етич­но!

- Боюсь тро­хи за свою ре­пу­тацію.

- На Со­ло­менці, на шпилі, - ска­зав він, - все-та­ки ближ­че до не­ба, ще й під гаєм. По­езія!

- Добре! Там бу­де­мо на од­шибі. Ко­ли ж? - спи­та­ла во­на. - В маї?

- О, до мая ду­же дов­го. Я вмру од ко­хан­ня до мая. Те­пер ще тільки осінь і лис­то­пад. Але ж те­пер са­ме май за ек­ва­то­ром у Капш­таді й Транс­ва­алі. Цього з нас до­волі. Ми з Со­ло­мен­ки ню­ха­ти­ме­мо й ба­чи­ти­ме­мо аф­ри­канський май. По­чу­ван­ня зда­ле­ки! Яка по­езія! Май зда­ле­ки, а близько мрійний або й справ­дешній по­етич­ний ту­ма­нець та імла на Со­ло­менці, - ска­за­ла во­на.

- Імла - це сим­вол на­шої мрійної лю­бові. Так вже об­рид­ли в книж­ках ро­ма­ни в маї. Це щось ду­же вже ста­ро­мод­не. На­ша лю­бов вог­ка й мок­ра, - ска­зав він.

- Наша лю­бов ду­же вог­ка, в гус­то­му ту­мані. Як оригінально й но­во!

- Наша лю­бов вог­ка! На­ша лю­бов - лю­бов амфібій. Прав­да, це но­ва не­чу­ва­на ідея, не­чу­ва­на лю­бов?

- І я луч­че люб­лю вог­ку лю­бов. Я вий­ду до те­бе на самісіньке пи­липівча­не пу­щен­ня під ліс на Со­ло­менський шпиль. Там нас ніхто не по­ба­чить, ні од­на тітка не зо­ри­ти­ме злим оч­ком на нас; дя­ди­ни та усякі зо­виці-сест­риці не по­ба­чать нас.

- Там ми зіллємось у хма­рах мрій та в олімпійсько­му ту­мані в пер­шо­му поцілун­ку.

- Оригінально! див­но й ди­во­виж­но! - аж крик­ну­ла во­на й зап­лес­ка­ла в до­лоні.

- Виїду пе­ред ве­чо­ром на пу­щен­ня й жда­ти­му там те­бе в вог­ко­му ту­мані, ніби на версі по­етич­но­го Монб­ла­на, - ска­зав він.

- Любов на­ша не су­ха, а мок­ра! Це пиш­но! Це див­но!

- А тим ча­сом не­за­ба­ром нас­та­не мій по­етич­ний південь ночі. Мені вже час ви­хо­ди­ти з до­му. Вже за­во­ру­шив­ся по­етич­ний світ ма­ри, ру­са­лок та при­видів. Мені час обіда­ти в рес­то­рані з ула­на­ми офіце­ра­ми. Чи ти пак знаєш, чо­го це я сьогодні так зас­пав? Ска­жу тобі по сек­ре­ту: я вчо­ра був у Транс­ва­алі, хотів би­тись з бу­ра­ми й заб­рать зо­лоті ко­пальні. В ме­не гро­шей кат­ма.

- І я зас­па­ла! Я спірит­ка й маю єднан­ня з ду­ха­ми. В ме­не вчо­ра вве­чері бу­ла з візи­том моя небіжка ба­бу­ся й не да­ла мені га­разд вис­па­тись уночі. Вже ля­го­ма мій па­па вий­шов з кабіне­ту, а ба­бу­ся йде за ним слідком, ди­виться на ме­не, пев­но, щось хотіла мені ска­зать, але вер­ну­лась на­зад. Я ляг­ла спа­ти. Лам­пад­ка бли­має пе­ред об­ра­за­ми. А ба­бу­ся заг­ля­не в двері та й знов схо­вається. Заг­ля­да­ла, заг­ля­да­ла й не да­ла мені га­разд вис­па­тись, - ска­за­ла Нас­ту­ся. - Про­щай, сер­це! І тобі вже час іти з до­му.

І во­на, ніби по­пе­че­на лю­бов'ю, з ви­раз­ка­ми со­лод­нечі в серці, крут­ну­лась двічі на п'яті, пе­реп­лиг­ну­ла че­рез поріг щас­тя з грацією, жва­во, швид­ко, не­на­че кізоч­ка че­рез пе­ре­лаз, і по­летіла на кри­лах щас­тя до­до­му.

Настуся прибігла до­до­му, ніби в яко­мусь ча­ду. Во­на бу­ла знер­во­ва­на. Все делікат­не її тіло ніби тру­си­лось. В душі ніби дзвеніли й лу­на­ли якісь дивні ме­лодії. Пер­ший раз на віку во­на за­ко­ха­лась щи­ро, за­ко­ха­лась без міри. Лю­бов пой­ня­ла її, як вес­ня­не повіддя пой­має лу­ки та лу­ги. Во­на пи­ла, зах­ли­на­лась і не мог­ла на­пи­тись то­го но­во­го для неї щас­тя. Її батько, ба­га­тий ук­раїнський дідич Пет­ро Ми­хай­ло­вич Са­мусь, вже прос­пав­ся по обіді, сидів за сто­лом і до­пи­вав ос­танній ста­кан чаю. Він був вже літній чо­ловік, ви­со­кий, ши­ро­коп­ле­чий, ру­ся­вий, круг­ло­ви­дий та пов­но­ви­дий, з ве­се­лим осміхом на пов­них ус­тах, з ве­се­лим пог­ля­дом яс­них очей. На го­лові й на пе­ле­ха­тих ву­сах тільки по­де­ку­ди лисніли ніби срібні ни­точ­ки.