Без пуття - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 9

Аж че­рез го­ди­ну зад­зе­ленькав дзво­ник у при­хожій. Нас­ту­ся вер­ну­ла­ся, роз­дяг­лась і ввійшла в освітлені по­кої. Во­на сіла на ок­са­ми­товій ка­напі в залі, згор­ну­ла ру­ки на гру­дях і ніби пірну­ла в свої ду­ми, в свої мрії, по­хи­лив­ши гар­ну го­лов­ку.

Рани оби­ди ще тро­хи ни­ли й щеміли в її душі. Нас­ту­ся бу­ла з тих ви­род­ко­во нер­во­вих вдач, котрі смер­тельно зо­би­жа­ються тим, на що зви­чай­ні лю­де навіть не вва­жа­ють і чо­го во­ни навіть не приміча­ють. Щоб не зо­би­дить Нас­тусі, тре­ба бу­ло хва­ли­ти її за все, як хва­ли­ла її ма­ма: хва­ли­ти крам, що во­на собі наб­ра­ла в крам­ни­цях, хва­лить її уб­ран­ня, хва­ли­ти усі її вчин­ки, усі її речі, які б во­ни не бу­ли. Хто не хва­лив цього, той не­на­че но­жем різав її по серці. Щоб за­побігти в неї лас­ки, тре­ба бу­ло без­пе­рес­тан­ку ка­дить пе­ред нею фіміами лес­тощів.

- Ти, Нас­ту­сю, з ма­мою зо­би­жаєтесь скрізь і в усьому, - час­то бу­ло ка­же до їх батько, роз­сер­див­шись на їх ремст­ву­ван­ня на лю­дей за оби­ду. - Ви обидві маєте ніби по­пе­че­ну вро­ду: чи хто дих­не на вас, чи хто ска­же якесь неп­риємне вам сло­во, а вас вже кор­чать корчі. Ви обидві без­щасні лю­де, якісь му­че­ниці своєї хо­роб­ли­вої вдачі. Чи не де­ка­дент­ки ви ча­сом? або чи не пси­хо­пат­ки ви са­мо­любст­ва?..

В Нас­тусі сер­це ще тро­хи ни­ло, як ниє бо­ляч­ка, кот­ра вже гоїться, але й тро­хи бо­лить, тро­хи свер­бить.

- Ой об­рид­ло мені тут жи­ти! Ой не ви­дер­жу! Усі ме­не крив­дять, усі мені го­во­рять за щось до­ко­ри. І та­то зо­би­жав завж­ди ма­му, все ка­зав, що ма­ма дбає не для до­му, а більше з до­му, і ме­не крив­дять і дя­ди­ни й усякі ку­зин­ки.

- Одна ти, моя ма­мо, лю­би­ла ме­не щи­ро, лю­би­ла ме­не з моїми враз­ли­ви­ми нер­ва­ми, з моїми ле­да­чи­ми ве­ре­да­ми, як ка­жуть тітки; лю­би­ла без міри, без кінця…

І Нас­ту­ся підве­ла го­ло­ву й зир­ну­ла на ма­те­рин порт­рет. Її небіжка ма­ти, Поліна Павлівна, виг­ля­да­ла з ши­ро­ких по­зо­ло­че­них рам, ду­же штуч­но ви­роб­ле­них, не­на­че жи­ва. Нас­ту­ся бу­ла схо­жа на неї, як од­на крап­ля во­ди схо­жа на дру­гу. Гар­не та пиш­не, са­ме в цвіту кра­си й здо­ров'я, ніби ди­ви­лось жи­ви­ми гост­ри­ми ка­ри­ми очи­ма ма­те­ри­не дов­гоб­ра­зе, з ши­ро­ким зак­руг­ле­ним білим чо­лом ли­це, з чор­ни­ми гус­ти­ми різки­ми бро­ва­ми, з вип­ну­ти­ми ус­та­ми, з зав­зят­тям у гост­рих очах. Нас­ту­ся вста­ла, ста­ла пе­ред порт­ре­том і вту­пи­ла свої очі в ма­те­рин вид, ніби не мог­ла на­ди­ви­тись на йо­го. Ма­ти гор­до­ви­то ди­ви­лась на неї звер­ху, ніби да­ва­ла дочці своїм ви­дом взірець не­по­хит­ної зав­зя­тості та са­мостійності.

- Ти од­на на світі ме­не лю­би­ла щи­ро, до са­мо­жерт­ви. Ти не спа­ла цілі ночі, ко­ли я ма­лою бу­ла сла­ба; один мій ка­шель зри­вав те­бе з ліжка, щоб по­лег­шить мої страж­дан­ня; ти бігла до ме­не, сто­яла на­до мною цілі го­ди­ни й очей не зво­ди­ла з ме­не, до­ки я не за­си­па­ла.

Настуся одійшла од порт­ре­та й пішла че­рез яс­но освітле­ний са­лон, че­рез татів кабінет, по­ча­ла хо­дить, по­хи­лив­ши го­ло­ву.

Картини ми­нув­ших ди­тя­чих літ за­во­ру­ши­лись у пам'яті, вста­ли, як живі. Нас­ту­ся ніби вгляділа їх на­но­во в цьому са­мо­му са­лоні, вгляділа тісні ряд­ки ма­терів та гу­вер­нан­ток, котрі сиділи стіснені попід стіна­ми, не­на­че сно­пи в стіжку, стіснені щільни­ми верст­ва­ми. От во­на вис­ту­пає, вбра­на за фею-ца­ри­цю, в фан­тас­тич­но­му біло­му ку­ценько­му вбранні, в ок­са­ми­товій ма­ли­новій кор­сетці, в фан­тас­тичній чер­воній ша­почці, з ро­жа­ми на пле­чах і на гру­дях. От во­на стає в та­нець з дітьми, усі див­ляться на неї, усі хва­лять…

- Тричі дя­кую тобі, ма­мо! Ти ме­не так лю­би­ла, що пок­ля­лась і по­бо­жи­лась не по­си­ла­ти ме­не ні до гімназії, ні да­ва­ти в Інсти­тут, а вчи­ти до­ма. Я не заз­на­ла труд­нації на­уки, не заз­на­ла ли­ха вдосвіта вста­вать та хап­ком бігти бігцем до шко­ли.

Настуся хо­ди­ла вздовж яс­но освітле­них по­коїв і ніби ба­чи­ла на очі юр­бу ве­се­лих дітей та гос­тей, ба­чи­ла й своїх давніх вчи­тельок, і свою до­ро­гу ма­му, ба­чи­ла всю тодішню обс­та­ву в по­ко­ях, ніби на свої очі. Усе при­га­да­лось, усе ста­ло пе­ред її очи­ма, ніби жи­ве, ніби во­но во­ру­ши­лось.

Сон не брав Нас­тусі, їй зда­ло­ся чо­гось, ніби во­на ко­гось сподівається до се­бе, чи гос­тей, чи та­та з клу­ба. Хтось нес­подіва­но зад­зе­ленькав у при­хожій в дзво­ник ду­же здо­ро­во й якось з не­терп­ляч­кою, не­на­че дзво­ник зак­ри­чав: «Одчи­няй за­раз, бо маю діло! Од­чи­няй швид­ше, бо ще й ви­лаю, як зад­ляєшся хоч на од­ну мить!» Нас­ту­ся аж жах­ну­лась, ніби хто за­тур­кав їй над самісіньким ву­хом. А дзво­ник ніби ля­щав та ве­ре­щав, не­на­че ма­лий опецьок, як зла ма­ти ча­сом стьобає йо­го дуб­цем.

«Ой ли­шеч­ко! Це ж кот­рась тітка. Тільки злі тітки так нер­во­во та з не­терп­ляч­кою сіпа­ють за дріт. Ану, чи поч­не далі ле­лу­щить та гу­па­ти ку­ла­ком у двері», - по­ду­ма­ла Нас­ту­ся, сто­ячи се­ред за­ли.

Доки Пет­ро добіг до при­хо­жої, і справді по­чув­ся стукіт ку­ла­ком у двері, не­на­че за­ка­ла­та­ло ка­ла­тай­ло на шиї в во­ла.

«Це істин­но кот­рась тітка. Впізнаю тітчи­не ка­ла­тай­ло. Чо­го це во­на мені на­ка­ла­тає? Це, пев­но, тітки вже дізна­ли­ся од Пав­лу­се­вої дя­ди­ни, що я оце не­дав­неч­ко бу­ла в Пав­лу­ся. Вже кот­рась сур­га­ниться ме­не на­пу­тю­вать та ла­яти».

І справді в за­лу по­хап­цем вбігли Нас­ту­сині тітки: тітка Ма­ня та тітка Со­фа, обидві в чорнім уб­ранні, ви­сокі, су­хор­ляві й смуг­ляві з ли­ця, не­на­че в за­лу вско­чи­ли дві ци­ган­ки.

«Вони обидві! Я вга­да­ла. Дві ци­ган­ки, тільки без ре­шет та підситків на спині та без ве­ре­тен», - по­ду­ма­ла Нас­ту­ся й по­чу­ти­ла, що її вже бе­ре злість.

- Ти, сер­це Нас­ту­сю, до­ма? - крик­ну­ла тітка Ма­ня, привітав­шись з Нас­ту­сею.

- Хвалить бо­га, ти до­ма! - крик­ну­ла й собі тітка Со­фа. - А ми оце вже вдру­ге забігаємо до те­бе. Пи­та­ли й довіда­лись, що ти десь вий­шла й зник­ла.

- Дурнісінько тур­бу­ва­ли­ся та кло­по­та­лись. Як ба­чи­те, я вдо­ма. Хо­ди­ла, світом ну­ди­ла та й вер­ну­лась. Про­шу сіда­ти!

Тітки посіда­ли на ка­напі про­ти не­бо­ги й витріщи­ли на неї очі.

«Що ж це во­ни во­ро­жи­ти­муть мені, оці ци­ган­ки? Во­ни вже без­пе­реч­но відомі то­му, де це я не­дав­неч­ко бу­ла, з ким ба­ла­ка­ла», - по­ду­ма­ла Нас­ту­ся.

- А нам слу­ги оце ска­за­ли, що ти, сер­це Нас­ту­сю, за чаєм по­ла­ялась з та­том, за щось зма­га­ючись, та наст­ро­ми­ла на го­ло­ву ша­поч­ку та й май­ну­ла па ву­ли­цю. Ми оце вдвох ни­ка­ли по ву­ли­цях поб­ли­зу, шу­ка­ли те­бе, пи­та­ли за те­бе. А ти, хва­лить бо­га, вер­ну­лась, - ска­за­ла тітка Ма­ня.

- Вигулькнула та­ки, хва­лить бо­га, не­на­че з во­ди, і не вто­пи­лась, - до­да­ла тітка Со­фа.

- Як ба­чи­те, і не вто­пи­лась, хоч і по­то­па­ла, ка­жу­чи по-ва­шо­му, - обізва­лась Нас­ту­ся.

Обидві тітки в ос­танній час вваж­ли­во слідку­ва­ли та на­зи­ра­ли за Нас­ту­сею, бо вже приміча­ли в неї де­які прик­ме­ти психічно­го не­ла­ду. Во­ни стра­ха­ли­ся, щоб Нас­ту­ся ча­сом не за­подіяла собі яко­гось ли­ха або не за­па­гу­би­ла се­бе на який спосіб.

- Але, сер­це Нас­ту­сю, чо­го це ти ста­ла та­ка бліда, аж біла, не­на­че крей­да! - крик­ну­ла тітка Ма­ня.

- А очі в те­бе сухі та аж го­рять, не­на­че в про­пас­ниці. Ти стра­шен­но чо­гось зміни­ла­ся! - аж кри­ко­ну­ла Со­фа і підве­ла­ся й вип­рос­та­ла свій су­хор­ля­вий стан з ди­ва.

- Та я, пев­но, й пе­редніше бу­ла та­ка, та тільки ви не при­ди­ви­лись га­разд, бо вже не до­ба­чаєте очи­ма на ста­рості літ, - ска­за­ла Нас­ту­ся й од­вер­ну­ла вид од тіток набік.

- Ні, моя ко­ха­на! Я це впер­ше прикміти­ла та­ку зміну в те­бе. Ти сла­ба! Ти чимсь за­не­ду­жа­ла, та тільки й са­ма га­разд не тя­миш, - ска­за­ла тітка Ма­ня й узя­ла Нас­ту­сю за ру­ку.

- В те­бе, ба­чу, ру­ки сухі й га­рячі, як жар. Тре­ба б пок­ли­кать док­то­ра. А та­тові й бай­ду­же! Ки­нув ту­теч­ки те­бе са­му, як би­лин­ку в полі, - про­мо­ви­ла тітка Ма­ня.